Після Другої світової війни появилося вже декілька книжок публіцистично-доказового і літературно-художнього характеру про становище України й українського народу під російсько-совєтською займанщиною. Авторами тих книжок є очевидці і свідки, яким недоля судила переживати всі страхіття комуністичної диктатури Кремля і яким під час останньої воєнної хуртовини пощастило продертися на Захід і тут сказати правду про совєтську дійсність.

З під пера очевидця є також чергова книжка про страшну совєтську дійсність — «В КІГТЯХ НКВД» Ольги Мак.

«В КІГТЯХ НКВД» — це художньо оформлені спомини української жінки — матері, яка живо й образово переповідає свою родинну трагедію під час найбільшого московсько-совєтського терору в Україні за Миколи Єжова, шефа НКВД в 1938 році.

Спомини «В кігтях НКВД» появилися перед недавнім часом у формі фейлетонів в одному нашому американському часопису. Є також перекладені на португальську мову й ждуть своєї окремої появи. Та поки це станеться, користаємо з ласкавого дозволу Шановної авторки надрукувати їх в оригіналі, щоб і широкий загал наших читачів у Бразилії міг ближче усвідомити собі нечувану трагедію й мартирологів українського народу під московською окупацією.

Прудентопіль, січень 1953.

В-во оо. Василіян

«Єжовщина» — це одна з найхарактерніших кривавих сторінок більшовицької історії і, з огляду на реальність комуністичної загрози, яка повисла над світом, мусить увійти, як осторога, до міжнародного політичного лексикону. Питома вага подій, яку криє за собою це чудне і часто незрозуміле слово, по ганебности своїй рівняється хіба славі широковідомих гітлерівських «таборів смерти».

Поняття «єжовщина» походить від імени шефа НКВД (Народний Комісаріат Внутрішніх Справ) — Миколи ЄЖОВА, який перебував па цьому пості з 1938 по 1939 рік і який, згідно з останніми повідомленням, мав скінчити своє життя самогубством у шпиталі для божевільних.[1]

По суті ж своїй «єжовщина» представляла собою остаточний і завершуючий етап складного і довготривалого процесу поневолення народів, що ввійшли в склад Совєтського Союзу.

Говоримо «завершуючий етап процесу», бо вже за попередніх двадцять років свого панування більшовики систематично і неухильно крок за кроком позбавляли підкорені собі народи всіх давніше обіцюваних вольностей і відбирали їй навіть ті права, якими вони користувались ще в монархічній російській «тюрмі народів». Проголосивши принципове гасло свободи розвитку культур національних по формі, але інтернаціональних по змісту, російський комуністичний уряд поступово і планово нищив провідних людей інших національностей у всіх галузях життя: політичній, економічній, культурно-духовій та заміняв їх москалями або московськими запроданцями.

Голодом і масовими репресіями ослаблялось фізичну потугу народів. Пресова і мітингова агітація йшла наступом на психіку мас, переконуючи їх, що вони найвільніші і найщасливіші під сонцем, і таким способом притупляла їхню свідомість, виховуючи ідеальних рабів. Сказано бо: «справжнім рабом є той, хто не відчував тягаря свого рабства». На допомогу агітації приходили репресії, гострота і сила яких опреділювалася відповідно до численности і значення народу по ступені його політичної свідомости; що більший був нарід, якщо вище стояла його національна свідомість, сильніші були його намагання до унезалежнення від Москви, — тим безоглядніше нищили його більшовики, тим тяжчим утискам він підлягав.

Та всі ці заходи тільки частково досягали мети серед незначного відсотку населення, головно молоді і найбільше відсталого елементу, водночас викликали озлоблення і ненависть серед більшости населення, яке реально дивилося на світ і тверезо розцінювало «благодаті» більшовицького «добробуту».

В умовинах нечуваного безправ’я, репресій і постійного шпигунства, ця ненависть не могла вилитись у реальний чин і тому була нешкідливою. Але па випадок війни, коли державна система похитнулася б під ударами з зовні, ця, довгостримувана залізними вудилами, стихія грозила вибухнути страшною пожежею, а в її висліди не можна було сумніватися.

Отже, страх перед можливістю внутрішніх комплікацій в час війни штовхнув комуністичний уряд до застосування скрайніх заходів «очищення запілля», а їх переведення було доручено новопризначеному шефові НКВД, Миколі Єжову.

«Єжовщина» офіційно проходила під гаслом: «викорінити і знищити до ноги ворогів народу!», а диктувалася ніби наявністю існуванням численних підпільних контрреволюційних організацій, які діяли на шкоду існуючому режиму, а насправді мала цілком іншу, подвійну, мсту:

1. Знищити остаточно весь той елемент, який мав найбільші підстави бути невдоволений існуючими порядками і міг у майбутньому очолити визвольний рух.

2. Жорстокими розправами і масовими мордами заарештованих залякати решту, так щоб вона тремтіла на саму думку про можливість бунту і непокорення.

Оперши основу свого панування на посіяній серед, підкорених собі, мас взаємній ворожнечі, шпигунстві і недовір’ї, більшовики найбільше боялись згуртування і об’єднайся у народів, яке завжди являється першою підвалиною спільного спротиву проти гнобителів. І тому, попереджуючи прямування пригноблених, вони штучно створювали різні «організації» і жорстокими розправами з ними намагалися вабити в людей саму думку про будь-яке об’єднання. От чому в підземеллях НКВД катували невинних людей, примушуючи їх до найдикіших самообвинувачень — участі в неіснуючих підпільних контрреволюційних організаціях, саботажах і шпигунстві на користь «капіталістичних держав». От чому преса і запінені комуністичні агітатори на щоденних мітингах по всіх установах цинічно хвалилися своєю жорстокістю і підкреслювали па кожному кроці, що всяке бажання увільнитися від комуністичного ярма безвиглядне і тягне за собою страшну і безоглядну кару.