Найгірше ж було те, що я взагалі не уявляв собі техніки теперішнього судівництва і не знав, за що мене властиво мають судити: чи за наклеп в участі в «збройній контрреволюційній організації» в місті 3., чи за видуману мною діяльність в Українській Автокефальній Православній Церкві?

Нарешті, прийшов до висновку, що побачу це на процесі, і там зорієнтуюся, що маю робити.

Аж наступив і довго очікуваний день судової розправи.

Засідання суду відбувається при закритих дверях. Є тільки судді, прокуратор, оборонець і один свідок, присутність котрого для мене абсолютно несподівана і незрозуміла.

Акт оскарження цілком змінений і не подібний до того, який мені давали читати у в'язниці. Пункт обвинувачення, що виник в З. і був безпосередньою причиною мого арешту, пропущений цілком, а на його місце висунено три нові;

1. Участь і керівництво в організації «Українська Автокефальна Православна Церква».

2. Агітація проти «великого братнього російського народу».

3. Приязнь з «ворогами народу» в особі Володимира Затонського.

Мою заяву, що в другому пункті проти мене свідчить мій колишній колега професор М., а третій пункт — знайомство з «ворогом народу» Затонським я сам далі визнаю і перед судом.

З ходу розправи для мене стало цілком ясно, що ці два останні, на перший погляд дрібничкові, пункти можуть стати причиною засуду, від котрого мене не оборонить і рекурс до вищої інстанції, бо вони мають за собою реальні підстави. Отже, мені треба було їх збити негайно, тут таки, на цьому суді! Треба було конечне повести справу так, щоб основою неминучого засуду став пункт перший, бо я в ньому закинув гачок, на котрий сподівався спіймати безграмотних суддів з обласного суду. І тому проти цього найтяжчого обвинувачення боронився навмисне дуже слабо:

— В мене вимусили це обвинувачення. Це — неправда! Я ніколи до організації Української Автокефальної Православної Церкви не належав. Я не міг бути її керівником. — Це все, що я сказав в обороні щодо пункту першого і, звичайно, в очах суду не оборонився, тим більше, що згадані мною члени організації фактично вже були давно засуджені.

Зате два останніх пункти я збив, бо і суд, маючи вже підставу засуду, не дуже на них звертав увагу.

Другий пункт обвинувачення звучав так:

«Підсудний Олександер Мак, перебуваючи зо свідком професором М. в місті Конотопі, сказав: «Тут колись мусить бути збудований великий пам’ятник на згадку величезної події. Само тут, під Конотопом, 8-го липня 1659 року наше славетне українське військо під проводом гетьмана Виговського ПЕРШИЙ РАЗ В ІСТОРІЇ розбило проклятих москалів».

Запитаний щодо цього пункту, я відповів:

— Такої безграмотної дурниці я сказати не міг! Щоправда, в історії такий факт був, але далеко не перший! Не відхиляючись дуже в глибину історії я можу вам, шановні судді, з того самого сімнадцятого віку навести подібні факти: так, наприклад, 1618 р. під проводом Сагайдачного 20.000 українського війська зробило похід у саму середину московської держави і осягло численних перемог, одна з котрих була під містом Путивлем. Пізніше в 1633 ропі українське військо піл проводом гетьмана Тимоша Орендаренка також виправились на допомогу польським військам, котрі воювали проти Москви, і також осягло побід. Я міг би назвати ще кілька випадків, але вважаю, що і них досить.

Як бачите, а історію знаю добре, і не вивчив її тепер у в'язниці, лиш перед в'язницею. Очевидно, знав і про факт, про який згадує свідок М., а тому не міг сказати, що це було перший раз в історії.

— Не є важно, — перебив мене трохи спішений суддя,— чи це було перший раз в історії! Головне те, що ви раділи ворожнечею між двома братніми народами — українським і російським — а це є злочин!

— Власно, що не радів! Я думаю, що коли б дійсно висловив таку злочинну радість, то свідок М. повинен був би відразу на мене донести відповідним органам, а не чекати півтора року! Інакше він ставав співучасником злочину...

Погроза досягла мети, а тому запитаний свідок починає вияснювати, що він не може ствердити моєї особливої втіхи з приводу згаданої події, що про якийсь пам'ятник мови також не було і що взагалі вся розмова велася в спокійному, чисто науковому тоні.

Таким чином пункт обвинувачення розпався.

Прокуратор береться за третій, останній, пункт і формулює його, приблизно в такий спосіб:

— Товариші судді! Що цей керівник націоналістичної організації Української Автокефальної Православної Церкви ніколи не залишав намірів і далі вести свою підривну роботу, що він шукав і знаходив собі приятелів в контрреволюційному окруженню, видно з того, що він був приятелем ворога народу Затонського. Я кажу «приятелем», бо як інакше можна пояснити його чаювання з Затонським при однім столі?! Я вважаю, що за сукупність вини по першому і третьому пункті обвинувачення на підставі статей... і параграфів... карного кодексу обвинувачений заслуговує на заслання в далекі табори терміном на 10 років і конфіскацію всього рухомого і нерухомого майна!

Мій невдалий заляканий оборонець спромігся на таку «промову»:

— Товариші судді! Сторона оборони підсудного не може заперечити інкримінованих підсудному першого і третього пункту обвинувачення за... статтями і... параграфами карного кодексу, але, вважаючи 10 токів заслання затяжкою карою, просить дати менше...

Поминаючи ввесь процес, котрий нагадував якусь дивну комедію своїм перебігом, з порушенням елементарних засад прийнятих у цілому світі форм будівництва, виступ мого адвоката збунтував мені рештки крови. Тим більше, що останнє обвинувачення, глупе і мізерне, було, одначе, дуже небезпечне, оскільки опиралося на факті. Заперечити його було неможливо, лишалося хіба його висміяти.

До цього способу я і взявся в своєму останньому слові.

Поминувши драстичне і зовсім невигідне для мене питання причини мого арешту, злегка знову заперечивши приналежність до організації УАПЦ. я зупинився над останнім пунктом:

— Так, громадяни судді! Не можу і не вважаю за потрібне заперечувати того факту, що один єдиний раз, — підкреслюю! — ОДИН ЄДИНИЙ! — зустрівшись, тоді ще не з порогом народу Затонськпм, а з Народним Комісаром Освіти України Затонським в Харкові у моїх знайомих, я півгодини сидів з ним при однім столі і випив в його присутності дві склянки чаю. Не знав тоді, що він є ворогом народу, так саме, як не знав цього присутній тут прокуратор, бо, коли б знав, то мусів би це прилюдно оголосити! А коли не знав ні прокуратор, ні органи НКВД, в чиї безпосередні обов’язки входить викривати ворогів народу, то як міг про це знати я, звичайний рядовий громадянин?! Правда, можете мені закинути брак острої чуйности, що я його за півгодини особистого знайомства не здемаскував, але коли б навіть і це вважати злочином, то все таки, погодьтеся самі, що давати п’ять років ув'язнення за кожну випиту з ворогом народу склянку чаю — це таки трохи забагато!

При цих словах напружена атмосфера залі розрядилася нестримним сміхом: засміялася охорона за моїми плечима, засміялися судді і оборонець, навіть чмихнув у кулак сердитий прокуратор.

Удар був розрахований добре! Вже які тупі не були мої судді, але весь комізм цього обвинувачення зрозуміли також і, як я цього бажав, винесли вирок, базуючись тільки на першому пункті — участи в організації Українська Православна Церква. Два ж останніх залишили фактично без всякого обґрунтування.

Вирок, згідно з бажанням оборони «дати менше», був зведений зо 5 років заслання в далекі табори.

Мені вручили копію вироку і відвели назад до в'язниці.

Тепер треба було діяти далі і писати апеляцію до Верховного Суду Республіки в Києві.