Мов у дикому півсні чую знову, як десь відмикаються і замикаються двері, як виривається з них скигління і стогони, як тягнуть когось кудись коридором, як знову приводять нових...

За себе я забув цілком, немов би моя особиста трагедія перестала існувати.

Нарешті, по довгих годинах рух припинився, і я не то заснув, не то стратив притомність...

Прийшов до себе від скреготу ключа в замку. Мною тріпало, немов у лихоманці, від холоду і від нервового потрясіння минулої ночі.

На порозі стояло два сторожі і голяр. Вони принесли зі собою стілець, посадили мене на ньому і обголили. Потім кинули мою одежу, на котрій вже не було ні одного більшого ґудзика і ні одного залізного гачка і наказали вбиратись.

Шклянка якоїсь теплої води і кусник хліба дивним способом ослабили нічні враження, а кілька ковтків свіжого повітря, коли мене виводили на двір, і сліпуче соняшне світло повертають мені остаточно рівновагу духа, так що коли входжу до кабінету слідчого, почуваю себе відносно спокійним і впевненим.

Веде мою справу сам начальник НКВД, котрий сьогодні в доброму настрої, і мені не віриться, що ця людина могла так різко вчора крикнути: «Взяти! Обшукати!», не вірилося, що з відома цієї людини відбувалася нічна кривава вакханалія.

Побачивши мене він зовсім привітно всміхнувся і чемно сказав:

— Сідайте. Запропонував би вам закурити, але ви не курите?

— Ні.

— Я знаю. Прошу відповідати па питання.

Почалася процедура оформлення: ім’я, назвисько, рік народження, професія і т. д.

Списавши докладно всі дані про самого і про всю мою родину, начальник відложив папери набік і спитав:

— Вам, звичайно, відомо, з якої причини ви арештовані?

— Ні, — відповів я.

Слідчий подивився на мене л батьківським докором.

— От що, заарештований, я говорю з вами по-людськи і не хочу застосовувати до вас жорстоких методів, а тому прошу вас бути щирим. Ніякі викрути тут на поможуть, лишень погіршать вашу і без того погану справу. Ми вже все знаємо і без вашого признання, але цим самим даємо вам можливість розкаятися і поправитися. Ваша провина перед державою і народом є страшна, і тільки чистосерденим признанням і розкаянням ви можете собі пом’якшити суворість вироку.

Він говорив, а я сидів і дивувався, звідки цей тупий м'ясний обрубок навчився грати ролю уболіваючого наставника?! Грав, треба сказати, досконало!

— Ми також люди, а не звіри, і можемо зрозуміти, що на ваш світогляд мали від’ємні впливи родина, приятелі, різна шкідлива література, ну і... шкідницькі націоналістичні настрої того періоду, коли формувалася ваша свідомість. Отже, признайтесь у всьому щиро, і я вам обіцяю, що не пожалієте того. Тільки щиро розкажіть про тих людей, котрі пхнули вас на шлях політичних і державних злочинів, і про тих, кого ви повели за собою. Щоб вам було легше зосередитися — ось тут маєте папір, майте олівець — сідайте і пишіть. Пашіть про все по правді!

— Дуже зворушений, начальнику, вашою добротою, — відповів я з чемною іронією, — але мушу вам сказати, що не маю абсолютно про що писати.

— Впираєтесь? — помітно занетерпеливився начальник і з ноткою погроза додав: — Майте на увазі, що всі злочинці починають від того самого, але в нас іще не було випадку, щоб ми тої упертости не зламали!..

При тих словах якась темна хвиля шугнула мені в голову, і я стратив панування над собою.

— Так, я чув, як цеї ночі «ламали упертість», і мушу признати, що після того не один підпише на себе які завгодно обвинувачення. Але. громадянине начальнику, на мені заведетесь! Я себе знаю добре, і скажу вам наперед, що ви мене можете навіть спалити живцем на вогні, але не витягнете з мене нічого, крім того, що я кажу зараз. Тим більше, що коли б я навіть і хотів, то не знав би, в чому мені, як ви кажете, «признаватися». Скажіть насамперед, в чому мене обвинувачують, а тоді вже починайте дерти з мене шкіру, чи застосовувати інші практиковані вами способи! Може вам і вдасться, як не витримаю! Пробуйте!

В очах «добродушного наставника» спалахує лихий звірський вогник, і він ляскає долонею по столі.

— Ах, так?! Ну, а я тобі скажу, що тебе навіть пальцем ніхто не торкне, а ти признаєшся! Чув? Признаєшся у всьому!

Він викликне вартового і наказує йому відвести мене до кімнати № 22.

Кімната № 22 міститься в самому кінці коридору і виходить вікном на внутрішнє подвір’я. При вікні стоїть бюрко, а при дверях — маленький столик і стілець. На стіні висить портрет Єжова.

Коли ми заходимо до середини, тям нікого нема, але по кількох хвилинах входить якийсь енкаведист, як видно по відзнаках, найнижчої ранги і важно розсідається при бюрку.

Я з цікавим страхом сподіваюся чогось особливого і приготовляю сам себе до різних несподіванок. Але і вигляд кімнати і сам енкаведист не мають у собі нічого загрозливого.

— Заарештований! — звертається службовець до мене. —-Будете признаватися?

— Ні! — відповідаю твердо.

— Добре...

Такої спокійної і байдужої відповіди я не чекав. Думав, що почне битися, чи принаймні сваритися, але помилився, Енкаведист подивився на свої чоботи, побарабанив пальцями по столі і закурив цигарку. Видко, що не знав, що має зі собою робити, й тому відчиняє шухляди столу, витягає якісь старі неупорядковані папери і починає їх переглядати.

Я стою, переконаний, що мене зараз кудись покличуть і почнуть допитувати. Але — ні! Минає кільканадцять хвилин, не приходить ніхто.

— Мабуть, зайняті чим іншим — рішаю про себе.

Та по якомусь часі переконуюся, що по мене не збирається ніхто приходити. У всякому разі не видно, щоб той енкаведист нетерпеливився чи виглядав когось. Навпаки, вся поведінка його говорить про те, що він приготований сидіти незмінно в такому положенню довгий час.

За моїми плечима вартовий переминається з ноги на ногу, але не обзивається ні одним словом.

Оскільки мене більше нічого не питають, я також мовчу. Не просять мене сісти — я стою. Стою, і цікавість моя щодалі росте: «Що це має бути?» — ламаю собі голову.

Службовець уже чотири рази переглянув папери і пробував навіть щось писати. Але, очевидно, писання було для нього тяжкою і незвичною справою, так що він її покинув і вмостившись зручніше в кріслі, почав дивитися на портрет.

Минула година...

Минуло ще трохи часу, і енкаведист почав поглядати на годинник. З того я додумався, що він починав когось чекати.

А час, здавалося, стояв на місці.

По недоспаній, повній переживань ночі, мені страшно хотілося спати, і очі мої мимоволі клеїлися. З трудом стримуюся, щоб не сісти на підлогу.

Аж ось відчинилися двері, і увійшло двоє нових людей: вартовий і новий «слідчий». Вони обмінюються з присутніми привітаннями і незначними зауваженнями, після чого старі відходять, а нові займають їхні місця.

Тепер для мене положення вияснюється! Таємничі слова начальника: «Ніхто тебе пальцем не торкне» виступають переді мною у всій повноті свого загрозливого значення, і ситуація, котра мені спочатку видавалася глупою і смішною, показується з іншого боку. Це був початок тортур!

Новий енкаведист знову питає мене, чи я буду признаватися і, діставши відмовну відповідь, з таким самим глупим виглядом, як і його попередник, заглиблюється в папери, не звергаючи на мене жодної уваги.

Через дві години знову приходить зміна, а я все стою, час до часу перекладаючи тягар з одної ноги на другу.

Та стояти дедалі стає все тяжче. Всі мускули мені терпнуть, а в нижній половині тіла почуваю невимовний тягар. Коліна мені починають дрібно тремтіти, а серце б’ється з великими перебоями.

Десь перед заходом сонця мені приносять якусь огидну, брудного кольору юшку, яку я випиваю так саме настоянки, і виводять до убікації[13].