Отже, ціллю і завданням «єжовщини» було не знищення активно діючих ворогів совєтської влади (бо їх уже було знищено), навіть не знищення людей з ворожим до комунізму світоглядом (бо довелось би знищити 90% всього населення) — але знищення віри у можливість визволення, умертвлення поривань народів до свободи і незалежности.

Жертвами цієї кампанії у першу чергу почали падати рештки свідомішої національної інтелігенції, кваліфіковані фахівці і селянство. Але потім злива арештів поширилась і на високих партійних урядовців, на простих робітників і найвизначніших людей, очевидно для того, щоб ніхто не почував себе певним і постійним страхом за своє існування намагався зайняти якнайменше місця на «щасливій совєтській землі».

Жах і паніка запанували серед населення. Найменше, необережно сказане, слово, найменша помилка в роботі, найменший компрометуючий факт з власного життя, чи з життя рідні, а навіть знайомих, був вистачаючим обґрунтуванням для смертної кари чи довголітнього ув’язнення. Звичайний, безпідставний наклеп одної особи на другу перетворювався в незаперечний обвинувачувальний аргумент, що мав ті ж самі наслідки. Арешти досягли нечуваної в історії кількости. Смертні вироки стали буденним явищем, а заслання вважалося щасливим закінченням арешту. Недаром повстав у ті часи такий трагікомічний віц[2]:

«Щасливий совєтський громадянин! Він щасливий якщо ще на волі! Коли ж його заарештували — щасливий, що ще не заслали на Сибір! Коли його заслали на Сибір — щасливий, що не розстріляли! А коли розстріляли — щасливий, що вже більше не мучиться!».

Діяльність всемогутнього НКВД не тільки не підлягала жадній контролі, але навпаки, сама була скерована на контролю всього державного апарату, починаючи від Кремля[3] і кінчаючи глухим закутком віддаленої провінції.

Про самого Миколу Єжова було відомо, то він ще в часи революції відзначався найбільше тим, що тримався від фронту у віддалі не ближче як 20 кілометрів, а для збудження свого апетиту до їди власноручно мордував різним способом по кілька молодих хлопців, зловлених йому спеціально для тієї мети. Штаб його низових поплічників у НКВД постійно поширювався і добирався з найгірших випадків суспільности — садистичних збоченців і криміналістів[4].

Легко собі уявити почування всього «щасливого совєтського народу», відданого у безконтрольну владу цієї дикої, майже поголовно неграмотної, банди!..

Оскільки регулярні суди були фізично неспроможні розв’язати таку навалу справ, то їх обмежили тільки до ведення цивільних і кримінальних розправ. Розправи ж «політичні», започатковані в НКВД, були віддані до компетенції новостворених судів «трійок». «Суд трійки» — це засідання трьох перших-ліпших типків з тайних чи явних співробітників НКВД, які впродовж одного засідання при відсутности свідків, оборони, і самих обвинувачених виносили по кілька десятків, а то і сотень вироків, починаючи від НАЙЛЕГШОГО: — три роки заслання — до кари смерти включно. Склад «трійок» постійно мінявся, а причина й висота кари вважалися державними таємницями, і тому рекурси[5] на постанови «трійок» були заборонені.

І щокілька день це модерне «правосуддя», помимо смертних вироків, виганяло з кожного міста до залізничних двірців, у супроводі численного конвою, довжелезні валки обдертих і вимучених людей. А тут на них вже чекали заґратовані вагони, щоб відвезти свої жертви на Далекий Схід або похмуру Північ на довгі роки заслання, на холод, голод, хвороби і смерть. На їхнє місце тюрми поповнювалися новими і були такі переповнені, що в’язні могли спати тільки сидячи і то по черзі.

А в покритих вічними снігами пустелях, в непрохідних лісах Сибіру і Далекого Сходу виконувалися величезні роботи: будувалися міста і гіганти воєнного промислу, прокладалися тисячі кілометрів нових залізниць, в погоні за цінними копалинами розривалися земні надра, змінялися русла рік, прокопувалися водні канали, вирубувалися на експорт сотні квадратових кілометрів лісу — все дармовими робочими руками в’язнів.

Жіноча «емансипація», звільнивши частково недавніх «рабинь» від кухні і виховання дітей, наложила натомість на них нові обов’язки і права: ділити долю мужчин по в'язницях, як рівних з рівними...

І в той самий час, коли на засланнях гинули сотні тисяч людей, коли вдовіли матері і сиротіли діти, коли вся країна захлистувалася віл безневинно пролитої крови і сліз. — ревні посіпаки з НКВД постійно авансували, діставали відзначення та винагороди і присвоювали найціннішу частину сконфіскованого у своїх жертв майна. Чим більше запропастив той чи інший кат людей, чим неймовірніші «злочини» вдалося йому сфабрикувати, тим щедріше сипалися на нього відзнаки та винагороди, тим вище він посувався у своїй злочинній кар’єрі.

Чи ж не варт було старатися?!!

Україна, що ще в часи першої світової війни поставила збройний опір більшовикам за свою неналежність і яка по скількости населення і природним багатствам становила найціннішу частину у своїй Совєтській Федерації, вважалася найбільше небезпечною у своїх сепараційних тенденціях і тому найбільше терпіла в усіх попередніх міроприємствах московського уряду. Але особливо тяжких помстилася на ній «єжовщина», скерувавши цим разом вістря своєї ненависті проти тих решток серця і мозку нації, що чудом залишилися від попередніх процесів, або виросли нові в умовинах гоніння і знущань. Після страшного, спустошливого смерчу «єжовщини» рідко де залишилася родина, не надщерблена арештами.

Ці прокляті роки дикого розгулу єнкаведівської банди застали нас у місті Н. Я була замужем за професором високої школи[6] і в той час мала донечки: старшій було 4 роки, а молодшій ледве минув рік.

Виконуючи обов’язки дружини і матері, я водночас вчилася у тому самому Педагогічному інституті, де працював мій муж, і в липні 1938 року мала скласти державні іспити та дістати диплом професорки середніх шкіл (середня школа в Сов. Союзі відповідає приблизно європейській 8-ми класовій гімназії). А що належала по успішности до найсильніших студентів, то заздалегідь дістала пропозицію від дирекції, щоб після закінчення студій залишитися асистенткою при катедрі літератури в інституті.

Але дарма, що мені посміхалося майбутнє, дарма, що чоловік мій мав також порівняно високоплатну посаду, дарма, що ми були добре дібраним подружжям, — щасливими ми не почувалися ніколи. Жахлива дійсність довколишнього світу настирливо вдиралася до нашого мирного домашнього вогнища і отруювала нам кожну найрадіснішу хвилину. Особливо ж підкреслював непевність нашого щастя той факт, що батько мого мужа ще в часи першої світової війни втік зо своєю старшою донькою закордон і більше не вернувся.

В наслідок того, мій муж, а разом з ним і я, почували себе в постійно напруженій тривозі і для безпечности мусіли щороку міняти місце побуту. Щоправда, з боку офіційних чинників проти нас ніхто не виступав, але окремі факти недвозначно свідчили, що політична розвідка не спускала нас з ока.

Зрозуміти може це хіба той, хто знає складні більшовицькі процедури реєстрацій на право мешкання, церемонії звільнення і прийняття на працю, коли мусилося виповняття довжелезні заплутані анкети, писати докладні автобіографії і виповняти десятки інших клопітливих формальностей, смішних і незрозумілих для всього не совєтського світу. Отже, при проходженню цих всіх процедур виявлялось несумнівно, що за нами стежать і про нас знають багато таких подробиць, про які ми самі ніколи не думали.

Совєтський громадянин, слушно чи неслушно запідозрений в сучасному, міг себе напевно вважати заарештованим в майбутньому, тому і ми за шість років подружнього життя зуміли привикнути до такої думки, що колись може статися нещастя. Студії для мене були не лишень побажаними, але й необхідними, щоб на випадок нещастя, я змогла дістати ліпше платну посаду і утримувати родину.