Мати знову благально наставила руки:

— Тільки нічого мені не кажіть! — перебила Федора..— Прошу вас, не кажіть! Мене ніхто не переконає! Я не маю чого тратити, хіба саме життя. Але що воно для мене варте, коли страчу сина?.. Як судилося нині загинути, то загину принаймні зі свідомістю, що зробила все можливе, щоб його врятувати.

— Як знаєте!.. — сумно відповів Федір. — Я не смію казати рішучого слова — і подивився на мене.

А я мовчала, відчуваючи, що слова безсилі там, до говорять серце матері.

— Ідіть уже! — увірвала загальну мовчанку мати. — Діти потинялися, а я також мушу поспішати. Хай Бог вас всіх благословить і береже від усього злого. Ви, Федоре, будьте за брата Ользі. Їй, може, потрібна буде допомога... Може, ще побачимось Прощайте!,

Мене охоплює почуття глибокого жалю.

— Мамо — обіймаю я свекруху, цілуючи її руки. — Мамо!.. Лишаєте нас?.. Ідете самі в таку небезпечну дорогу?.. А хто ж вас оборонить у небезпеці?

— Не плач! Якось то воно буде. Дітки, поцілуйте бабуню, бабуня вже йде!..

Вона по черзі хрестить і цілує мене і дівчаток, обіймає сусідів і вертається назад. Потім зупиняється і гукає:

— Олю, чуєш? Я хату замкну, а ключі сховаю під ґанком. Добре?

— Добре, — відповідаю крізь плач.

— Будь здорова! Бережи дітей!

Ми стоїмо ще якийсь час і плачучи дивимось вслід віддаляючійся старечій постаті, що жертвенно йде назустріч пожарищу і смерти, опанована священним почуттям материнського обов’язку.

Мене починають полонити сумні думки: про свекруху, що зараз уже мусіла бути в місті, про чоловіка і про себе саму.

— Що ви задумались? — питає мене сусід. — Тяжко вам? Покиньте безплідні думки! Це нічого, крім зайвого болю, вам не дасть.

— Ах, Федоре! — відповідаю йому. — Часом стриманий біль і приспане горе розпуки лягають важким каменем на власне сумління...

— Залишіть це, Ольго! Ви своєму сумлінню вже принесли належну данину.

— Ви певні того? А, пам’ятаєте, як ще недавно самі сказали, що я маю камінне серце, що я є божевільною?..

— Гм!.. Це було сказане в трохи іншому значенні... Мене тоді, — правду кажучи, — здивувало ваше признання, що ви не можете плакати. Але я тепер бачу, що це був вияв просто подиву гідної твердости характеру і навіть, якщо хочете, героїзму!

— «Героїзму»?! — іронічно підхопила я. — Ні, це не героїзм і не сила характеру! Це щось таке, що взагалі не вкладається в поняття нормальної людини! А ну ж, уявіть собі, що ваша дружина, чи ваша дитина, словом, хтось найдорожчий вашому серцеві — вмирає. І ви, знаючи, що ця наймиліша вам істота знаходиться в агонії, стараєтесь показати твердість характеру: рано встаєте, голитесь, умиваєтесь, снідаєте, берете течку і йдете до праці. Потім приходите додому, обідаєте, часопис і т. д., коротко кажучи, ведете звичайний спосіб життя. Чи ви би могли так робити?

— Ви вибрали невдале порівняння: ваша трагедія носить трохи відмінний характер!

— Моя трагедія, Федоре, чи, зглядно, мого чоловіка, має дійсно відмінний характер, бо вона гірша звичайної смерти! Коли хтось вмирає в колі своєї родини, під опікою своїх близьких — він є ще щасливий! А тут. — уявіть собі! — в’язниця, самотність, тортури, упослідженість і очікування насильної сперти від ката! Який жах, який біль мусить переживати людина, що гине так глупо, безхосенно[33], безправно. А його жінку, себто, мене, життя в той самий час тримає у своїм звичайнім трибі. Вона не має права віддати належне своїм почуванням, її супружні обов’язки зникають перед обов’язками уряднички до тої мордерської державної системи, котра засудила її невинного чоловіка на смерть. «Поняття моралі. — чи, в даному випадкові, обов’язків, — опреділюється державними інтересами», як сказав був мені директор школи. Спробуйте це пояснити світові, відділеному від нас кордонами і вихованому в родинній і християнській моралі! Спробуйте! Та я ж в очах того світу буду потворою! Зрештою... чи тільки в очах світу? Я у своїх власних є потворою!

Федір поклав свою руку на мою:

— Ви є змучені, поденервовані, а тому і несправедливі до себе. А що ж ви інакшого могли зробити?

— Що зробити?!! Покинути працю, їздити скрізь! Добиватися! Благати! Вимагати! Навіть продати душу!!!

— І що б це помогло? Вас відразу посадили б до в'язниці тільки за те, що ви самовільно залишили посаду. А потім надали б справі характер політичний і...

— Ах, в таких випадках не авансують наслідків рішень!

Федір встав.

— Вибачте, але тепер ви говорите дурниці! Наслідки треба зважувати завжди, а тим більше вам у такому випадкові, бо ви маєте діти!.. От і вилізла у вас істерична жіноча логіка: щойно говорили, що світ вас не зрозуміє, а тепер говорите так, як би самі жили в інших обставинах. Скажіть, де, в якій ділянці умовій, почуттєвій чи фізичній ми мали свободу людського індивідууму? Адже ми раби не тільки у поступуваннях, але навіть у думках і почуваннях! Ми раби в такій повноті значення, яких що не було під сонцем! Тому, коли я смертельно ненавиджу більшовизм, то не так за масове фізично знищення народів при допомозі штучного голоду і смертних вироків, не так за страшні репресії, як за ту безприкладну в цілій історії людства політику, що спотворює навіть найцінніші духом інтелекти і наказує їм робити те, що їй потрібно. І хіба тільки це? Адже взагалі та диявольська система зруйнувала дощенту найцінніші духові, культурні і моральні здобутки людства, виборювані від дикунства і варварства впродовж цілих віків. Ми вже навіть не думаємо про національний розвиток, про політичну незалежність і про всякі інші «високі матерії»! Ми хочемо тільки фізично існувати і мати повний шлунок! Скільки лишилося людей, які думають інакшими категоріями? Думаю, що небагато, та й ті ніколи вголос нічого не скажуть!

Ви кажете, що є потворою. Коли б дійсно так було, то не було б у вас того болю і тих докорів сумління, які отруюють вашу душу. В нормальнім світі ваша поведінка в часи кривавої трагедії вашого чоловіка була би цілком інакша. Але в нас закони середовища були сильніші від волі індивідууму і були наставлені спеціально на те, щоб зламати і спотворити всіх, а особливо людей сильної волі. Оцінки, як бачите, змінюються. Кожен з нас є до деякої міри «потворою», і найгірше те, що не відчуває цього.

Ми ще колись поговоримо докладніше на цю тему... Тепер же раджу вам ще раз, ще останній раз! — скоритися перед невблаганністю більшовицької дійсности і прийняти цей тяжкий удар. Але майте всі надії, що скоро буде інакше!

З тими словами сусід простягнув мені руку.

— Скоро день, і як вже мушу йти. Треба попрощатись ще з жінкою і сином. Бувайте здорові!

— Ідете голоситися до війська?

— Ні! Я, здається вам досить ясно висловив свої погляди. Воювати за більшовизм можна хіба лишень під смертельним примусом, інакше — це злочин! Я можу воювати лишень проти більшовизму, і на цю справу життя не пожалію... Прощайте!

— А куди ж ви йдете?

— Іду ховатися в полі. Тут всім скажу, що йду до міста на мобілізацію. Коли б вас хтось питав, то будете говорити те саме. Добре?

— Добре. Ідіть щасливо і щасливо вертайтеся! Ми з Марусею будемо вас чекати.

— Так, чекайте мене! Я сподіваюся, що при повороті зможу вас повітати з визволенням.

Він міцно стискує мої обидві руці та йде до жінки в стодолу.

Я лишаюся ще сидіти, бо знаю, що спати не зможу. Дивлюсь на порожевілий схід і на бліднучу заграву міста.

Зорі поволі гасли. Від недалекого ставу тягло свіжим ранковим вітром. Завзято кричали півні.

Народжувався новий день!..

Я чекала сходу сонця!

Але, лишень виткнувся з-за обрію краєчок золотого диску, як його заступила грізна темна хмара...