Цілий вихор думок закрутився мені в голові, цілий рік розбуджених почувань стовпився в душі і повернув мене до минулого.

Чи ж тільки до минулого?..

I раптом я виразно і гостро відчула те, що чоловік іще живий! Що він живе досі!!! Встала перед моїми очима розпука людини, яка щохвилини очікує виконання смертного вироку!.. І нема виходу, нема жадних надій, нема! Нема жадної близької істоти, котра б підтрима на дусі! Пустка! Страшна пустка смертної келії. Довкола сірі тюремні мури, на котрих шкрябає костистим пальцем таємничі знаки невблаганна смерть!..

Чи ж маю я право тішитися своїм визволенням? Чи не легше було для сумління, коли і наді мною кілька днів тому висів Дамоклів меч?

— А... Може, їхати також разом з матір’ю?..

— Ні! — істерично запротестувало все моє нутро. — Ні!

Переживання останніх років і живі спогади про «пацюків», руденків, цариків та іншої злочинної зграї, особливо тепер, після кількох днів надії — позбутися їх назавжди, — викликали в мене такий непереможний трепет огиди і такої страшної ненависти, що я не могла знести навіть самої думки про нові зустрічі з ними. Це було вище моїх сил! Це було все одно, що з головою кинутися в клоаку!

Ні! Їхати я не могла!

— Отже, що?.. Погодитись? Скоритись?

Чи то призначення, чи гра лукавої долі, яка на порозі нового життя примушує мене вихилити до дна гірку чашу?! А на дні чаші не жовч, а отрута.

Приступ несамовитого жалю роздирав мою душу, і я гризла руки з відчаю.

— Сусідко, ви дома? — несподівано впало від вікном.

Я пізнаю голос сусіда Федора.

— Дома. А що? — питаюся байдужо, що опанована своїм гнітючим настроєм.

Сусід присувається до вікна і, озираючись по сторонах, говорить приглушеним голосом:

— Я прийшов вам сказати, що в місті почалися розстріли... Стріляють всіх родичів репресованих, стріляють всіх підозрілих і навіть тих, хто бодай кілька днів був ув’язнений, байдуже, з якої причини... Втікайте! Втікайте з міста, або принаймні з мешкання!.. Подивіться, — показав рукою на червоні заграви, що виднілися в різних кінцях міста, — це палять документи і архіви в НКВД, в міліції і у всіх інших установах. Кажуть, що в НКВД були заготовлені списки на «ліквідацію» сотень осіб, але в останній момент хтось через неуважність, а може й навмисне, вкинув ті списки в огонь... Тепер ловлять тих, кого пам’ятають.

Тут Федір починає перечислювати знайомі прізвища, кого забрали в НКВД, кого застрелили на вулиці, і кого при спротиві розстріляли у власнім мешканні.

— Вам загрожує страшна небезпека! Кажу ще раз: тікайте! Німці є в сорока кілометрах... Тепер глупо вмирати!.. Переховайтесь десь цих останніх два-три дні. Але вже втікайте, зараз, в тій хвилині!

До моєї свідомости нарешті доходить зміст всього почутого, і я зриваюся з місця;

— Втікати? А діти?

— Це вже рішайте самі. Я сказав лишень те, що вважав своїм обов’язком сказати.

— А ви?

— Я мушу завтра зголоситися до війська: сьогодні дістав покликання. Прощайте! — і сусід зник.

Я почуваюся так, ніби мене хтось вже ловить за плечі. Хапаю то одну річ, то другу, нарешті кидаю все, беру дитячі плащі і набігаю надвір. Знаходжу свекруху з дітьми в садочку, коротко переказую їй останні новини і повідомляю, що мушу зникнути.

Свекруха розгубилася.

— Мамо, не стійте, поможіть мені вбрати дітей, скоро!

— Але ж куди ти будеш тікати? Хто тебе прийме? А діти?

— Всі тікаємо: і я, і діти, і ви також!

— Я — ні!

— Мамо!..

— Я не піду!

— Мамо, не доводьте мене до розпачу!

Видно, що в тоні моєму було щось надзвичайного, бо мати скорилася.

— Ідіть беріть якийсь плащ, але скоро!

— Та почекай, нехай хоч принаймні стемніє!.. Як же так тікати?.. А що. ж діти будуть їсти? Треба взяти якісь речі, то може що виміняємо... Царице Небесна, заступи, сохрани і помилуй!.. Я візьму бодай годинника...

— Ідіть, ідіть! Але чого ж ви стоїте!..

Сгарушка дріботить до хати, але в цьому моменті чується зловіщий гул...

Літаки!

Я вперше від початку війни почуваю страх.

— Мамо! — завертаю з дороги свекруху. — Не йдіть до хати! Тікаймо! Тікаймо!

Пускаємось щодуху бігти. З усіх боків починають гудіти опізнені сирени.

Добре, що мешкаємо майже на краю міста, і нам лишається кілька кварталів, щоб вибігти в поле. Але не добігаймо навіть до половини дороги, як гул чується просто над нами. Падаємо всі під якийсь паркан, тісно притулившись одне до одного,

В повітрі роздається різкий свист, а за ним потужні вибухи бомб. Земля глухо гуде і колотиться. По хвилині перерви атака починається з новою силою.

Я тулю голівки переляканих дітей до своїх трудей і думаю тільки про одне:

— Як смерть — то нехай для всіх відразу!

По якомусь часі бомбардування припинилося, літаки відлетіли, а ми все ще лежимо, боячись поворухнутися.

— Місто горить! Подивіться на місто! — гукає хтось поблизу.

Ми встаємо і каменіємо на вигляд страшної картини: все місто було в огні. Десь тріщали і падали великі будинки, чулися крики людей, здіймалися до неба високі стовпи вогню, і знову чулися вибухи: це вилітали в повітря магазини з амуніцію.

Тепер тікати!..

Біжимо далі, натикаючись на таких самих переляканих людей. Одні бігли вперед, обганяючи нас, другі бігли в противнім напрямі, осатанілі від жаху, з клунками і дітьми на руках.

Нарешті опиняємось за містом серед моря дозріваючого збіжжя і йдемо повільнішим кроком. Перед нами і поза нами видніються постаті людей, що спішать геть в той напрямок, де видніються села.

Діти вже не можуть далі бігти, а ми так само помучені і не можемо їх нести. Сідаємо край дороги трохи відпочити.

Над містом стояла зловіща заграва. Море полумені коливалось під подувами вітру і набирало різних відтінків у вечірніх сутінках.

Раптом на краю міста почав здійматися вгору новий пожар, цілком не подібний до інших. Полум'я било яскраво і потужно, не змішане з димом.

— В’язниця горить! В’язниця! Облили бензиною!.. Вчора возили бензину до в'язниці!.. Вісімсот в’язнів!.. — гукали з жахом перехожі.

— -А-а-й! А-а-а! А-а-а!.. — неслися звідкись дикі звуки. — А-а-а!..

— Що це? — питаю сама себе. — Чи я божеволію, чи це дійсно хтось кричить?

Перевожу погляд на свекруху і втому моменті з горла мені вихоплюється те саме Дике: а-а-а!..

Не знаю, що більше потрясло мною: чи вигляд палаючої могили з сотнями живих жертв, чи невільне порівняння з іншою в'язницею, чи божевільний вигляд матері. Вона була така страшна, як виходець з пекла: з безтямними очима і широко розкритим ротом ковтала повітря, мов риба, викинена на берег, а старечі руки конвульсійно шарпали комір блузки.

— Це ви? — роздався коло нас голос Федора, котрий біг з дитиною на руках. — Ходім далі! Ходім, не зупиняймось!.. Марусю! — гукнув назад до жінки, що бігла за ним з валізкою. — Не відставай, бо загубишся!..

Свекруха не рухалася.

— В'язниця горить! — вишептала глухим голосом.

— Так! Про це говорили ще вчора в місті, але я не вірив! Негідники! Скористалися налетом і запалили живих людей!.. Але не стійте, ходім!

Мати робить перші кроки несвідомо, з поглядом, все ще скерованим до страшного видовища, але потім обертається і йде з нами.

Пройшовши декілька кілометрів, стаємо знову. Недалеко з лівої сторони видніється село. Заходити, чи йти далі?

— Йдемо далі! — командує сусід.

Свекруха рішучо зупиняється.

— Я далі не йду! — заявляє вона. — Я прощаюся з вами і вертаюся назад.

— Куди вертаєтесь? — спитав здивований сусід. — Хіба не бачите, що місто горить? Перечекаємо що десь зо два дні в селі, поки прийдуть німці, а тоді вернемось усі.

— Ні, ні! — вперто відповідає старенька. — Я мушу виїхати ще перед фронтом. Ви забуваєте, що в мене син у в’язниці.

— Знаю про це! Але чим поїдете? Транспорту нема!

— То піду пішки.

— Пішки? Чи ви добре подумали над тим, що говорите?! У воєнних умовинах пройти кілька сотень кілометрів — не на ваші сили! 1... зрештою, що це поможе? Коли в мирний час нічого не можна було зробити, то тепер, в це безголов'я...