— А ваш чоловік нічого не заробляв?

— Заробляв, але ми його платню проїдали.

— То як, ви ділилися грішми? Це — твоє, а це — моє?!

— Цілком правильно! Ми гак ділилися: це — твоє, а це — моє!.. — відповідаю з неукритою іронією.

— Ну. то тоді ми опишемо бібліотеку!

— Книжок не маєте права так саме описувати, бо тим позбавите мене можливости працювати! .Бібліотека в даному разі не є предметом розкоші, лиш знаряддя моєї праці!

— А що ж тоді належить вашому чоловікові?

— Юридично тільки білизна і одежа. Але і це неправильно, бо за той час, що він сидів у в’язниці, частину своєї гардероби він знищив, а другу частину я продала на покриття різних трудових видатків. То, що є, також куплено за мої гроші. Але над цим сперечатися не буду — одежу можете описати!

Переглянувши викинену білизну, поношене убрання і старий плащ, енкаведисти приходять до висновку, що «заарештований ніякого вартісного майна не посідає» і, давши мені підписати акти, забираються з хати.

Увечері душа моя трохи розігрівається від теплої родинної атмосфери: обидві донечки дома, і приїхала вечірнім поїздом свекруха. Щоправда, сум і жаль далі панували в нашому домі, але в порівнянню з щойно пережитими днями, я почуваю себе майже щасливою.

Мати, прибита недавньою хворобою і новим нещастям, виглядає, як виходець з могили.

— Я не маю сили нікуди їхати. І так ледве на ногах тримаюся... Тепер поїдеш ти сама. Мусиш вистаратися собі відпустку. А я вже побуду з дітьми. Поїхати конечне треба! Не можна його лишити на поталу долі!...

І старенька мати вмивалася рясними невтішними сльозами.

З великого бідою, випросивши відпустку на тиждень, виїжджаю до З. Було це в самому кінці січня 1941 року.

Доба, проведена в цьому місті, належить до тих, що їх пам’ятається ціле жаття. Це була доба, коли мій біль досяг свого найвищого ступеня і потім зламався, розтрощивши в моїй душі одну з тих струн, що вмирають безповоротно...

Через незручність сполучення, подорож до З. мала тривати дві ночі, але страшна сніжна хуртовина, котра піднялась несподівано на середині дороги, так утруднила рух, що я приїхала з опізненням майже на цілу добу. Таким способом я вже стратила день моєї відпустки.

Приїхавши на стацію, чекаю ще три годині, поки порозчищали шляхи і трамваєві колії від глибокого снігу. Нарешті почався рух, і я дістаюся трамваєм до потрібної мені дільниці міста, недалеко від обласного суду.

Але повстає нова трудність: знайти приміщення на ніч. До тих знайомих, що їхні адреси маю, не смію вступати, щоб не втягнути і їх в небезпеку, а пані Ґ. мешкає па протилежному кінці міста.

В готелі можна дістати кімнату тільки на пред’явлення документу урядової поїздки, а через те, що в мене на посвідці на право їзди стоїть: «справі свого заарештованого чоловіка», я її взагалі не показую, і кажу, що приїхала приватно. Тому мене ніде по приймають.

Ходження з тяжкою валізкою від готелю до готелю через кучугури снігів забирає в мене останні сили, і без того вичерпані попередніми днями і трьома цілком безсонними ночами, проведеними в поїзді. Нарешті, коли заходжу до одного з найбільших готелів, у мене підкошуються ноги. Я сідаю і заявляю, що не вступлюся через те, що не маю більше сили і не маю, куди йти. Думаю, що вигляд у мене був розпучливий, бо навіть кам’яне серце портьєра зм’якло, і він, змилосердившись, дає мені ключ від кімнати десь аж на четвертому поверсі.

Залишивши свої речі в готелю, іду до обласного суду. Голова суду — дебела жінка з орденом на грудях — прийняла мене досить чемно і сказала, що вона нічого про мого чоловіка не знає.

— Ваш чоловік зложив судові свої свідчення і виїхав додому. Якщо він заарештований, то вам дасть необхідні інформації обласний прокуратор Руденко. Зверніться до нього.

Я йду до обласної прокуратури.

В попередній кімнаті сидить якась стара, розпатлана, страшна машиністка, що своїм виглядом нагадувала власницю притонів розпусні найбрудніших злодійських кварталів портового міста. При іншому столі сидить рідкий екземпляр атавізму мужеського полу, так само обшарпаний і неохайний, як і його колежанка, тільки на додаток ще й неголений. Заїрський вигляд обличчя горили і довжелезні волосисті руки робили його цілком подібним до спрута. Думаю, що поняття чемности і вміння обходитися з людьми були для нього так саме чужі і незнані, як і для його предків кам’яної доби.

Вислухавши причину моєї візити, він тиче олівцем у сторону внутрішніх дверей і хрипить:

— До прокурора!

«Де той Руденко відкопав таких Церберів?» — думаю собі, стукаючи до дверей.

Почувши дозвіл, заходжу до кабінету.

Велика, майже порожня кімната. При стіні шафа на папери. При вікні — велике бюрко. Один стілець порожній, а на другому за бюрком спиною до вікна сидить сам обласний прокуратор Руденко.

Це людина у віці 40-45 років, чисто виголена, з інтелігентним виразом обличчя і сивиною на скронях. Риси має правильні і навіть гарні, цілком не подібні до заїрських тупих пик служак НКВД. Тільки в очах, великих, сірих, проглядає холодна жорстокість вишколеного ката.

— Що ви скажете? — звернувся до мене.

— Я є жінка Олександра Мака, викликаного сюди перед двома тижнями і невідомо, до зниклого. Отже, я приїхала до вас, щоб дізнатися, де він і що з ним сталося?

Він не посміхнувся, ні! Але по очах було видно, з якою страшною садистичною насолодою він вицідив слово по слову дике питання:

— А, власне кажучи, чому вас це цікавить?

Цим питанням він несподівано вибив мене з засвоєної з попереднього досвіду засади: ніколи в розмовах зо злочинною бандою енкаведівських служак не виявляти своїх справжніх почувань, і я щиро здивувалася:

— Мене дивує наше питання, громадянин прокуратор! Адже я — дружина і мати двох дітей! Думаю, що моя цікавість є цілком природною, і я ще раз дозволю собі повторити питання: де є мій чоловік?

— Ваш чоловік там, — знову цідив він, смакуючи кожне слово, — де йому вже давно належиться бути... А вам я би радив якнайменше цією справою цікавитися, з огляду на тих самих дітей, про котрих ви щойно згадали...

Ще одна секунда, одна мить — і тяжкий камінний каламар. що стояв на столі, полетів би Руденкові в голову! Здавалося, треба було лишень одної маленької краплі, щоб отрута, переповнивши серце, штовхнула мене на скажений, смертельний напад, від одного удару котрого або стиску за горло ця потвора, що сиділа переді мною, увірвала б нитку свого мерзенного життя!

Одна крапля!...

Але то тільки так здавалося, бо ніхто не знає, скільки крапель болю може зміститися у власному серці.

Пекельна сила, що шугнула мені в голову, розбилася об щось невидиме і відплила назад, залишаючи по собі нудотну каламуть свідомости свого безсилля.

«А вгорі сидить ворона і сміється!» — пригадався мені раптом Олександрів сон.

— Чи мій чоловік там, де йому належиться бути, — опанувавши себе, відповідаю з холодною іронією, — вирішить остаточно правосуддя, у справедливість котрого я твердо вірю (а в душі: «справедливість?! Ха-ха-ха!») До вас же поки що маю тільки одне прохання: дозволу на передачі грошей і білизни.

— З тим зверніться до НКВД.

— До якого НКВД? Власне, що я не знаю, де мій чоловік знаходиться.

— Підіть до... Але, ні! Справа є в мене, а я... не дозволяю! І взагалі ваша візита є скінчена!

Що лишалося робити? Обертаюся і виходжу.

Ідучи довгими коридорами, ловлю себе раптом на тому, що уста мої без участи розсудку, корячись якійсь внутрішній силі, вперто повторяють: «Ми ще порахуємось з вами, товариш Руденко! Ми ще колись порахуємось!»

Оглядаюся зо страхом, чи мене ніхто не підслухав! Але ні! Ніхто не звертав на мене уваги.

Приходжу до готелю, падаю на холодне ліжко і попадаю в стан цілковитого отупіння. Здавалось, це не було почуття болю, бо моє серце, моя душа — ціле моє єство перетворилися в суцільний кривавий біль. Кожний мій нерв, кожна клітина тіла кричали, кволіли і корчилася. А я лежала непорушно, затупивши погляд у високу стелю. Старалася не думати ні про що, хотіла втікти від себе самої.