До дверей постукала покоївка і щось питала. Я довго ніяк не могла зрозуміти, чого вона хоче.

— Ах, так!.. Вечерю? Звичайно!... Чай? Може бути чай... Ні, більше нічого.

Покоївка пішла.

Я встаю, адресую грошевий переказ і готую пакунок з білизною. Адресую на в’язницю. Чи дійде? Ах, все одно...

Виходячи, завважую на столі тацю з вечерею. Їсти? Ні, хай потім...

Надавши на пошті гроші і білизну, виходжу на вулицю.

Надворі вже темніє, і починає здійматися знову різкий вітер.

Здається, я маю ще щось зробити?..

Зупиняюся і думаю...

Раптом пригадую, що я нічого не дізналася в тій справі, в котрій приїхала. Треба було принаймні відшукати якогось адвоката!... Сьогодні вже пізно! Завтра? Ні, завтра вже мушу їхати назад. Чотири дні страчено, і залишилося ще три. Опізнення на роботу в такому випадкові не могло бути оправдане і грозило судом, може, й в’язницею...[25] Отже, з чим вернутися?..

— Треба побачити паню Ґ.! — вирішую про себе і сідаю в трамвай.

Коли я приїхала до пані Ґ., вже було темно, а мешкання стояло замкнене. Викликана сусідка сказала, що папі Ґ. недавно вийшла і мабуть не повернеться, бо вона останнім часом часто ночує у своїх родичів. Адреси родичів сусідка не знала.

Вертаюся назад ні з чим.

На самому порозі готелю зупиняюся, пригадую собі вузьку і високу, помальовану в сіро-зелену фарбу кімнату, подібну до криниці, де мене чекає цілковита самотність, і зіходжу з ґанку на хідник. Спускаюся вулицею кілька кварталів вниз, потім вертаюся вулицею вгору, потім знову вниз і знову вгору, як загнаний звір, як людина, у котрої біль зубів розриває голову.

По якомусь часі почуваю, що в мене заклякли від морозу ноги, а вітер перейшов у справжню сніжну бурю. Мушу йти до готелю!

Заходжу в чужу і непривітну кімнату. На столі стоїть холодний чай і канапки.

— Мушу щось з’їсти — думаю собі, але зараз же в тій хвилі забуваю.

— І що тепер?.. Щось зробити?... Ні, роботи нема ніякої!... Ах, яке це все чуже, яке непотрібне!... Чи, може, я тут чужа і непотрібна?... Так, непотрібна і одинока...

Увагу мою привертає розгукана стихія. Я підходжу до вікна і вдивляюся в сніжну темінь.

— Дивно!.. Дивно, що я все бачу, все чую і розумію... А для чого?... Це так мучить!... Як би було добре перестати існувати!... Небуття має бути таке солодке!...

Тим часом вітер все кріпшав і перетворився в ураган. Шалена буря свистіла, реготала, завивала дикими голосами, хльоскала довгими батогами по вікнах і, ніби в нападі шаленої злости, гупала великими сніжними кулаками. Величезний ґмах[26] готелю починав дрижати і колихатися під дужими натисками вітру і, здавалось, от-от перекинеться. Ах, коли б справді перекинувся! Хай би роздавив мене з моїми думками разом!...

Десь не витримало скло дужого удару вітрового крила, почувся брязкіт висаджених шиб і перелякані голоси мешканців на коридорі.

І моє болюче отупіння під акомпанемент бурі змінюється в розпучливий, гострий відчай. Мені хочеться завити в тон вітру дико, протяжно, завити бездомним, побитим псом, закричати несамовито на цілу силу своїх легенів, щоб мене почув цілий світ, щоб хтось прийшов, щоб хтось мене вислухав і зрозумів!

Коли б хоч заплакати, але — ні! Сльози десь скипілися коло серця тяжким клубком і давлять його, давлять, але не приходять!

Кидаюся на коліна перед ліжком і тулю лице до холодної подушки.

— За що?! За що, Господи?! Господи, припини мою муку! Господи, пожалій мене, бо далі не витримаю!

— Господи?! — питаю сама себе, здивована тим, що Велике Слово, глибоко хоронене на споді душі в продовж довгих років, виринуло нарешті у всій повноті свойого могутнього значення, як камінь спасіння, як вічна і невичерпана сила незбагненої мудрости, ласки і милосердя.

«Прийдіть до мене всі страждучі!...»[27]

— Я приходжу до Тебе, о Господи! Складаю у Твоїх стіп свою страшну кривду і ввесь біль своєї змордованої душі!... Розкриваю перед Тобою свої рани і благаю Твоєї ласки!... Господи, не опусти мене!

Мене охоплює оціпеніння молитовного екстазу, і в його найвищому моменті моя розпука спалахнула яскравим полум'ям!.. Спалахнула і погасла...

Я відчула, як починає мертвіти моє серце, як німіє біль душевних ран. і на груди мої тяжко лягає холодний камінь...

— Так треба!.. Очевидно, так треба і так мусить бути!.. — шепчу сама собі і скоряюся незрозумілій для мене конечності призначення...

В двері постукано.

— Увійдіть! — відповіла я, підіймаючись з колін.

Увійшла покоївка.

— Я пройшла нас повідомити... Але що з нами? Бо хворі? Може покликати лікаря?

— Ні, дякую. Я не є хвора. Ви хотіли щось сказати?

— Власне, мене прислав портьєр повідомити вас, що ви мусите завтра опустити готелю, бо він і так не мав права давати кімнату... Але я піду попрошу, щоб вас залишив... Ви так погано виглядаєте!...

— Ні, не треба... Як вас звуть?

— Галя.

— Не треба, Галю; я завтра виїжджаю.

— То я йому скажу... Але ж ви нічого не їли! Он і чай стоїть неторканий!...

— Дякую, Галю! Я зараз буду їсти.

— То я принесу гарячого чаю. Прошу хвилинку зачекати!...

Мила дівчина забирає тацю і виходить. а я тим часом починаю укладати свою валізку.

Покоївка приходить знову, приносить гарячий чай, якусь перекуску і дві повних чарки на таці. Помітивши мій здивований погляд, починає спішно пояснювати:

— Випийте це! Я навмисне взяла міцнішої... Вам треба трохи розігрітися і підбадьоритися. Не вип’єте обидві? То ось я трохи надіп’ю, коли дозволите... Так неприємно тут нагорі від тої бурі!.. Боже, які у вас холодні руки!... Пийте! Пийте сміло: зараз і так підете до ліжка, загрієтесь і заснете.

Я випиваю свою чарку, беру канапку і давлюся на дівчину. Вона має надзвичайно шляхетне, витончено гарне обличчя, яке здається ще кращим від великої доброти і м’якости, що променіють їй з очей і чуються в нотках її голосу. Це викликає мене на розмову.

— Я, Галю, маю дуже велике горе! Дуже, дуже велике!.. Дай Боже, щоб вас таке горе ніколи не спіткало!...

Дівчина дивиться на мене великими розуміючими очима і сумно відповідає:

— Це відразу видно по вас... Ах, тепер так легко за нещастя!... Я вам так співчуваю!... Їжте, будь ласка, їжте! Ось візьміть ще цей кусничок! Так! А тепер випийте чай і лягайте.

Поки я п’ю чай, вона готує ліжко, помагає мені, мов малій дитині, розібратися і дбайливо закутує мене ковдрою.

— Може вам ще що потрібно? Ні? Я вночі буду до вас наслухати. О котрій вас розбудити? О шостій? Добре! Я о шостій кінчаю дижур, але ще прийду до вас. Спіть спокійно! Добраніч!

В останній момент затримую її руку:

— Галю! Я вам безконечно вдячна!... Не можу вам сказати, яке горе мене спіткало, але ваша уважливість і добре слово були мені такі потрібні!... Я тут не маю нікого, розумієте, нікого! Ні одної близької душі! Ви перша і єдина, що заговорили до мене по-людськи... І тому, де б я не була, я все буду вас пам’ятати... Ви вірите в Бога?

Дівчина налякано стрільнула очима і тихенько відповіла:

— Вірю...

— То нехай вас Господь-Бог і Пречиста Діва все мають у своїй опіці, дорога дитино! Може, ще колись зустрінемося!.. Добраніч!

— Добраніч!...

І покоївка вийшла, обережно причинивши за собою двері.

Галя, мабуть, мала рацію, кажучи, що я хвора. Аж тепер, опинившись у ліжку після випитої горілки і гарячого чаю, почуваю, що моя застигла кров починає кружляти скоріше і тяжкими хвилями б’є в скроні. Мені стає гаряче, в вухах шумить, і думки починають плутатись.

Часом щось, ніби червоно павутиння, заволікав мою свідомість, але коли воно проривається, я все вертаюсь до того самого:

— За що караєш мене, Господи? Чому призначив мені життя, повне невигод, болю і втрат? Пощо Тобі ще цієї останньої моєї муки? Пощо такий твердий і невблаганний до мого краю, о Господи?...