Зайве є говорити, що для жінки, що має двоє дітей, студії є справою важкою, але часу не можна було гаяти. Зрештою, я не була винятком, бо таких студенток-матерів було багато.
В нашого маленькому провінціальному місті Педагогічний Інститут був найвизначнішою установою, а тому і не дивно, що перша хвиля кампанії «чистки запілля» впала на наш заклад, «змивши» нараз директора-комуніста і трьох професорів. Сталося це влітку 1937 року.
В інституті запанував неспокій, який ще побільшився, коли за кілька днів операція повторилася. Повторювалася вона час до часу далі, і за рік в інституті було виарештувано 32 чоловіки, в число яких, окрім директора, професорів і старших студентів, попало кілька простих робітників і навіть один неграмотний конюх. Поруч з тим новий директор, бажаючи показати свою солідарність з державними міроприємствами, почав звільнювати професорів і студентів, що на його думку, були політично «неблагонадійні». Звільнення на такій підставі мало чим різнилося від ув’язнення, бо нещасні не мали жодних виглядів дістати якусь роботу, а, окрім того, попали до списків «підозрілих» і могли щохвилини сподіватися арешту.
По цілому місті і по цілій Україні відбувалося те саме.
Для нас наступили страшні дні.
Чоловік, виходячи з дому, точно інформував мене, куди і на скільки часу він виходить, а коли мене не було вдома, лишав записку. Спізнення на півгодини проти означеного часу наповняло моє серце тривогою і примушувало бігти туди, де він мусів бути. Кожні несподівані кроки в коридорі, особливо увечері, стинали холодним жахом кров у жилах і примушували прислухатися: чи не до нас?..
Ніхто не міг спокійно їсти, ніхто спокійно не спав. Мене ж навіть у короткі хвилини забуття переслідував не то сон, не то галюцинація: ніби йду темним підземним ходом. Знаю, що вийти з нього не можна, але якась непереможна сила штовхає мене наперед, на видиму загибель. Хідник стає щодалі, то нижчий і вужчий, так що я спочатку згинаюся, потім стаю на коліна, потім плазую, як вуж, аж поки не застрягаю поміж холодним, сирим камінням. Кінець! Не можу ні лізти вперед, ні повернутися назад! Лежу, мов роздавлений хробак, в цілковитій темноті, а слизьке каміння давить з усіх боків і спиняє віддих. Я кличу смерть, але знаю, що поки вона прийде, мине багато, багато днів!.. А час пливе так страшно довго!..
Прокидаюся, облита холодним потом, усвідомлюю собі, що це був лишень сон, але почуття страшного тягаря на душі так і не проходить цілий день...
По рокові масових переслідувань і арештів, коли вже всі були переконані, що це безголов’я, як і десятки інших попередніх, мусить незабаром скінчитися, несподівано почалася нова пресова кампанія за те, що «проявлено замало чуйности», що «вороги народу» ще не зліквідовані і діють далі. А тому, щоб довести успішно боротьбу до кінця, на пост комісара внутрішніх справ призначається «досвідченого і твердого чекіста» Миколу Івановича Єжова. Москва покладала всі надії, що «Микола Іванович» не спустить нікому і всіх «ворогів народу» візьме в «єжові рукавиці»[7].
Дійсно «єжовські рукавиці» дали себе негайно відчути і репресії розгорілися з новою силою. Кожен день почав приносити все сумніші новини: масово викидали з роботи родичів всіх ув’язнених, пізнавали в транспортах на заслання десятки знайомих, по багатьох людях взагалі зникали всякі сліди, і нарешті звичайними стали випадки, коли заарештовували батька і маму заразом, дітей забирали до сиротинця, а мешкання опечатували. Самогубства траплялися на кожнім кроці.
Одного дня забрали і нашого сусіда, що мешкав над нами на поверсі. Залишилася жінка, старенька, хвора мама і двоє маленьких дітей. Хлопчикові було тільки дев’ять місяців. Жінка Олена студіювала також, тільки на іншому факультеті.
В той день я вернулася додому з інституту перед вечором, вже поінформована про нову трагедію, а на столі застала записку від мужа такого змісту: «Ольго! Чекаю тебе в парку коло містка над ставом між 8-ою і 9-ою годиною. Олександер».
Читаю і думаю над тим, що за дивне побачення призначив мені чоловік, а згори через стелю чую жіноче ридання.
— Я піду на гору до Олени, — кажу до свекрухи.
— Куди?! — заступає мені двері перелякана старушка — Чого підеш? Їм і так нічого на поможеш, а собі можеш пошкодити. Хтось побачить і донесе. А ти ж знаєш, як мало нам треба до біди!.. Я тебе дуже прошу!.. Для Олександра, для твоїх власних дітей — не йди!
І я не йду.
В призначений час приходжу до парку і застаю чоловіка, що сидить на лавці і задумано дивиться в землю.
— Добре, що ти скоро прийшла, — каже, підіймаючись мені назустріч. — Я мушу піти на станцію, то, може, пройдешся зі мною?.. Я маю тобі дещо сказати... Дома незручно говорити через маму... А тут ще та нещасна Олена!.. Не можу слухати її плачу!.. Тільки... затям собі добре, що ми ЙДЕМО ДИВИТИСЯ НА НОВИЙ РОЗКЛАД РУХУ ПОЇЗДІВ!.. Так саме попрошу тебе затямити всю нашу розмову, хоч ми здебільше будемо говорити про зовсім нецікаві речі... Зараз зрозумієш все!..
Я збентежено приймаю його рам’я, і ми йдемо в напрямі залізниці.
Олександер дійсно говорить про неактуальні речі: про подорож до Києва, про планований захист своєї наукової дисертації, про мою майбутню працю і т.д.; говорить, як людина, що є «певна свого завтра» і дивиться на життя з великим оптимізмом. Нарешті, коли ми виходимо на безлюдну вулицю, чоловік не міняючи інтонації, каже:
— А тепер хочу тобі сказати кілька слів, котрі мусиш затримати виключно для себе... Стримайся від розпучливих рухів і істеричних вигуків! Не оглядайся по сторонах!..
Ти вже, здається, досить привикла до думки, що я... що ми... ну, що мене може скоро не стати... Спокійно! Будь мужньою! Мені здається, що за мною останнім часом слідять... Може, навіть зараз... Тому, коли б так сталося, що тебе будуть колись питати, про що ми говорили оце тепер, ідучи на станцію, — постарайся докладно розповісти всю пашу розмову до нього моменту. В теперішній ситуації треба бути приготованим до всяких несподіванок, бо через якусь дрібницю чоловік може впасти жертвою...
Мене можуть забрати ще й сьогодні, чи завтра, чи за тиждень — все одно! Я вже так втомився тим чеканням, що, чим скоріше — тим ліпше! Хай вже раз буде кінець! І так дивно, як це я — син політичного емігранта і шляхтич з походження — досі на волі!
Хочу тобі напослідок сказати кілька слів...
Тобі залишилося ще трохи більше двох місяців, щоб закінчити інститут. За той час може ще нічого не статися, але, коли б сталося — напруж всі свої сили, всю свою волю і енергію, щоб іспит скласти! Коли будеш мати диплом, тобі буде легше жити. Щоправда, роботи тут, на Україні, напевне не дістанеш, а тому мусиш виїхати десь в глибину Росії чи до Середньої Азії. Там нема такої острої контролі, і там напевне зможеш улаштуватися. Але диплом тоді конечний! Повторюю ще раз: іспит мусиш скласти!
Мучить мене ще одна думка... Знаючи своє непевне становище, я не повинен був женитися. І, признаюся тобі, що до зустрічі з тобою, я був твердо переконаний, що лишуся до кінця життя нежонатим. Але, пізнавши тебе, забув за це рішення і легковажно пішовши за голосом свого серця, одружився... Тепер не раз думаю над тим, що це було нечесно з мого боку, і страшно боюся, що в разі мого арешту, залишившись облямованою «жінкою ворога народу», зв’язаною дітьми, — будеш проклинати мене!..
— Олександре! — зупиняюся я. — Як ти можеш це говорити?!!
— Ох, дитинко! — зітхнув чоловік. — Ти ще зараз не уявляєш, що тебе чекає. А я, коли подумаю про свій арешт, то найбільше мучуся думкою не про себе, а про тебе і про дітей. Що ви будете робити?
— Те саме, що роблять інші...
— Інші? Бачиш, інші зрікаються своїх мужів і батьків через пресу і виходять заміж, щоб тільки врятуватися...
— Я того не зроблю!
— То будеш постійно гнаною, постійно переслідуваною!.. А діти? Адже і вони від самого початку життя носитимуть тавро «політичної неблагонадійности» і, щоб мати дорогу в майбутньому, будуть змушені мене виректися!.. Коли подумаю над тим всім, бачу, що ти будеш повне право проклинати мене і ту хвилину, коли дала мені свою руку. Коли б ти знала, як мені тяжко про це подумати! Ні, ні! Ліпше вже зроби, як інші: забудь мене, вийди заміж, тільки не проклинай, що в 25 років вже маєш зламане через мене життя!..
