— Дякую за таку «пораду»! Тільки забуваєш, що. виходячи заміж, я вже знала про тебе все...

— Що ти знала?! Що ти могла знати у 18 років?! Ти була дитиною! Але я старший за тебе на 9 років і повинен був бути мудрішим!...

— Залиши це, Олександре! Я нічого не жалую і не буду жалувати, а тим більше тебе проклинати чи ненавидіти. Навпаки... поєднаю в думках з тобою все найкраще... — сльози не дали мені говорити. — Зрештою, хто тепер є певним? Хіба ти не бачиш, що всі в однаковому положенню?..

— Так, це правда! Але... Тільки не плач, не плач, прошу тебе!...

— А навіщо ж ти про це говориш?

— Говорю, бо хочу примусити тебе сміло і тверезо глянути в лице небезпеці і приготувати до найгіршого. Стара мудрість говорить, що ліпше бути приємно розчарованому, ніж прикро заскоченому.

Лишаю на тебе також свою маму. Не покидай її! Вона, крім мене, не має більше нікого на світі. Останнє, що їй залишиться, коли стратить мене — це ти і внуки. Держіться всі вкупі, і вам буде легше... Дітей впевнюй, що, поки я буду живий, то все буду любити їх і пам’ятати. Тебе також!.. Але коли б зайшла потреба зректися мене через пресу, то не думай довго — зрікайся! Основне — щоб урятуватися! Коли в думках і серці будете далі моїми, то зречення на папері мені не завдасть болю!.. — говорив чоловік, але я відчувала, що думав інакше...

— Ще одне: до НКВД не ходи! Не хочу цього з двох причин: по-перше, не бажаю, щоб ти наражала себе на насмішки і на образи з боку тих негідників. А, по-друге, не забувай, що ти належиш до інтелігентних, отже підозрілих людей... .Маючи пряму і пепогамовану вдачу, — скажеш у нападі обурення якесь необережне слово і підеш за мною... А тоді, подумай, що буде з дітьми?!! Я би не переніс тої думку, що ти — у в’язниці, а діти — в сиротинці!.. Це — найстрашніше, що може статися! Це було б для мене тяжче найгірших тортур і самої смерти!!! Тому заклинаю тебе всім святим: будь обережною!.. Зрештою, сама бачиш, що, помимо всіх старань, нікого не звільняють, хіба пішов до них на службу... Були би тільки тоді вигляди на якийсь рятунок коли б я мав за собою якусь конкретну провину: скажімо, грабунок, чи вбивство. Але я невинний! Невинний, як і ті тисячі до мене подібних! І коли влада, знаючи про це так саме добре, як і заарештовані, все ж кричить про якісь організації і саботажі, то що ж тоді поможе боронитися?..

Оце все, що я хотів тобі сказати. Не забудь моїх бажань, коли станеться нещастя, але й не переймайся передчасно всім сказаним. Що нам судилося, того не минути, а як складуться обставини — того ніхто не знає. Отже, будьмо приготовані до всього, але не виключаймо можливости, що доля буде ласкава до нас...

Тепер обітри сльози і скажи, що тобі купити в Києві? Ти була згадувала за якісь ґудзики до нової суконки. Які вони мають бути: зелені? сині?

Я не відповідаю...

Підходимо до станції.

— Лишайся тут, на дворі, — каже чоловік. — Маєш заплакані очі, і ліпше тобі на світло не виходити: щасливі совєтські громадяни не мають права плакати...

Додому вертаємось окружною дорогою, так що я трохи заспокоююся і приходжу до себе. Відчуваю потребу і навіть обов’язок щось сказати, як говориться перед довгою розлукою, або при постолі умираючого. Але думки вихром кружляють в голові, і я не можу видушити зі себе жодного слова. Нарешті вже на подвір’ї зупиняюся і хапаюся за першу ліпшу, дуже наївну фразу:

— Коли... коли тебе не буде зі мною, — дивись на ту он зірку. Я також буду дивитися, і ми бодай в думках будемо разом...

— Ми більше не будемо про це говорити — лагідно уриває мене чоловік — Не будемо ніколи! Зрештою, «звідтіля» зірок не видно, бо «там» вікна забиті дошками. Ти бачила тепер в’язницю? Ні? А я ходив спеціально дивитися... Ходім додому!

Але я не йду додому. Я біжу на гору до сусідки Олени і, увірвавшись до мешкання, кидаюсь їй на шию і плачу, плачу разом з нею.

— Скажіть мені, Ольго, як це пережити? Як це пережити?!! — голосить вона. — Що передвчора чоловік згадував, що, коли поїде до Києва, то привезе Павликові на його уродини подарунок! Буде мати синочок добрий подарунок!.. Може, зовсім батька не знатиме!.. Ольго. Ольго! Які ви щасливі! Як я вам заздрю!!!

— Не заздріть мені, Олено! Хто знає, що мене чекає завтра!..

Далі вже нічого не говоримо, бо, де говорить серце, слів не потрібно...

Минали дні, не приносячи, однак, жодних змін. Правда, Олександера двічі викликали в НКВД у справі заарештованих колег і питалися, чи не знає він про них якихось компрометуючих даних. Але через те, що ми в місті були недавно і з усіма заарештованими були ледве знайомі, то муж мій легко з того виплутувався:

— Я тих людей мало знаю, з ними поза роботою не зустрічався, жодних балачок не вів і взагалі ними ніколи спеціально не цікавився. Тому нічого про них сказати не можу.

Слідчі вдавали здивованих:

— Ду-у-у-же цікаво!.. Під самим вашим носом активно діяла на шкоду радянській владі потужна контрреволюційна організація, а ви нічого не помічали?! Дуже цікаво! І... дуже неправдоподібно! Ми скоріше схильні припускати тут умисне замовчування, як таку дивну короткозорість. Злочинну короткозорість! От, наприклад, Бузів. Мусите про нього щось знати!

— Про цього вже найменше! Знаю тільки, що він мав рижі вуса, а потім їх зголив.

— Ви, здається, починаєте собі з нас кпити?

— Ані не думаю, але направду, це все, що я можу про того чоловіка сказати.

— Гм!.. Вас би, власне кажучи, треба би було затримати на кілька днів і дати вам можливість обдумати ту справу докладніше... Але на цей раз можете поки що йти додому: ми вас ще покличемо...

Наступили гарячі червневі дні. Багата українська природа пишалася у всій силі свого розквіту. Буяли високі трави, всміхалися до сонця веселі личка різнокольорових квітів, цвіли липи, сповнюючи повітря солодкими пахощами і бадьорим гудінням заклопотаних бджіл. Сонце світило так привітно, обливаючи землю щедрим золотом!.. І тільки люди, що колись гордо назвали себе царями природи, в протилежність до оточення, блукали зажуреними, похмурими тінями. Для них не існувало ні краси, пі радости, вони втратили весну і стали тільки рабами власних законів.

В інституті почалися іспити.

Студенти, заклопотані і стривожені різними несподіваними змінами, збиралися здебільша для підготови цілими гуртками, щоб спільно вирішити масу сумнівних питань в пророблюваному матеріалі. І справді, як було не тривожитись, коли багато професорів, які викладали в попередні роки, були виарештувані, а на їхнє місце призначені нові, незнайомі люди, що мали інші вимоги. Також багато теорій, що донедавна вважалися святими істинами, були раптом проголошені шкідництвом і контрреволюцією і замінено новими. Багато науковців, письменників і політичних авторитетів стало рантом «ворогами народу», і замість характеристики їхньої діяльности. якій посвятилося багато годин, тепер вимагалося знати, де і як вони шкодили в совєтській літературі, політиці і науці.

З гуманітарних наук підручників взагалі не було, бо кожна наукова спроба випущена друком в світ, по якомусь часі вважалася політично шкідливою і бралася на індекс. Навіть в науках точних і природничих комуністична партія та НКВД знаходили «контрреволюцію» і одне по одному конфіскували різні видання. Отже, єдиним джерелом «студій» залишалися конспекти лекцій, записані на скору руку в часі викладів. Але що в міжчасі заарештували і професорів, то і конспекти стратили вартість, ба навіть ставали небезпечними. А тим часом «політична свідомість» і «правильна орієнтація» у всіх галузях науки вважалася для абсольвента[8] високої школи багато важливішою, як знання конкретного наукового матеріалу...

Отже, в найрішучіший момент виникали зміни, коли переглядати весь науковий матеріал під новим політичним кутом і що могли мати дуже прикрі наслідки.