Єдиний вихід був — виїхати. Але як виїхати коли не було грошей?!

Я почувалася, як муха, що заплуталася в павутинні строкатого хижака: відчувала неминучу загибель, але врятуватися не могла.

Та в нещасті помогло нове нещастя: захворіла старша дочка на кір. Хвороба йшла тяжко і скінчилася комплікаціями[29]. І хоч як було мені шкода дитини, я не могла не радіти з цієї хвороби, як єдиної причини, що унеможливлювала інститутській адміністрації здійснити свої погрози — викинути мене на вулицю: з дітьми в Совєтському Союзі ще найбільше числилася...

Але і хвороба не могла вічно тягнутися. Дитина почала одужувати, а положення ще погіршилося з витратою останнього гроша. Треба було продавати те, що мало попит — одежу.

В пам’ятну неділю 22 червня 1941 року[30] я збираю якісь речі і виношу їх па базар. Продаю все досить скоро і за порівняно добру ціну і, втішена, біжу щось купити. Але мене чекало нове розчарування: між столиками панувало замішання, продавці чомусь поспішно ховали неспродані товари, не звертали жодної уваги на покупців і втікали з базарної площі.

Я скоріше випрошую, ніж купую, в якоїсь селянки трохи молока, і все ще думаючи вад дивним настроєм базару, спішу додому.

В дворі зібралися майже всі мешканці нашого будинку і про щось пожвавлено розмовляли. Зауваживши мене, підкликають до гурту і питають, чи я знаю, що почалася війна. Це було таке несподіване, що мені запирає дух, і я прожогом влітаю до хати.

— Мамо! — кричу до старенької. — Мамо, чи ви знаєте?!

Так, вона вже знала, тільки зовсім чомусь не раділа. Але я цілую дітей, обіймаю свекруху і, захлинаючись від радости, повторюю:

— Ми врятовані! Ми врятовані! Нема сумніву, що більшовиків розіб’ють!

— Тихше! — холодно зупиняє мене мати. — Не кричи! Ще нічого невідомо і ще нічого не змінилося, а стіни і далі мають вуха...

Вибігаю надвір і ще раз перепитую сусідів. Ні, сумнівів не було жодних: цієї ночі німці вже бомбардували Київ, Житомир і інші міста.

Вертаюсь до хати і вперше за кілька років почуваю апетит. Ні, не апетит, а голод! Страшний голод виснаженого довгим недоїданням організму. Накидаюся на залишки вчорашнього мізерного обіду, відшукую по кутках дані, напівзапліснілі недоїдки хліба і їм, їм, як Бог зна які делікатеси. їм і говорю без упину. Свекруха зосереджено мовчить і не підтримує моєї розмови...

В найближчих днях вихорем закрутилися події: мобілізація, хаотична втеча з фронту розгромлених військових частин, горячкова евакуація комуністів, жидів і відповідальних урядовців, бомбардування летовища, а над усім — паніка і безголов’я несподівано заскоченого небезпекою дикого неорганізованого натовпу.

Уряд закликав населення до масової втечі на схід, обіцяючи транспорт і всяку іншу допомогу. Проте виявилось, що транспортових засобів нестає навіть для комуністичної верхівки, і партійні багачі в погоні за автами і підводами платили величезні суми, сварилися і билися, щоб якось впхатися на переповнені вози. Один поїзд, набитий втікачами, що вирвався зі стації, по дорозі був збомбардований, а всі втікачі, котрі залишилися живими, були змобілізовані для направи залізниці. Хто конечно хотів тікати, мусів надіятися на власні ноги і на випадкові авта чи вози, що могли трапитися по дорозі.

В склепах[31], котрі досі стояли майже порожні, почали продавати, чи попросту роздавати даром споживчі артикули, мануфактуру, взуття і т. д.

Радієві[32] звідомлення і преса намагалися представити цілковитий розгром фронту в дуже оптимістичних фарбах: «Наша героїчна Червони Армія, розбивши вщент ворога під містом..., з тактичних міркувань відійшла на зарані підготовлені позиції»... Поруч закликалося до гострої боротьби з слабодухами і панікерами, котрі сміли сумніватися в «нечуваних своєю блискучістю» перемогах Червоної Армії. За необережно сказане слово правди або висловлення припущення про дійсний стан речей на фронті — судили і розстроювали.

А наступ німців розгортався з шаленою швидкістю, і фронт посувався величезними кроками вперед. Паніка зростала.

Я дивилася на все це збоку і злобно посміхалася. Коли мене питали, чи я буду втікати на схід, робила великі очі і вдавала здивовану:

— Тікати?!! Чого? Адже це — перша паніка. Хіба ви не чуєте, як наша доблесна Червона Армія б’є німців? Вона, мабуть, уже перейшла в контрнаступ і буде гнати ворога до самого Берліну...

На кожному кроці стояли пости з цивільного населення, переважно молоді і жіноцтва, що мали «обороняти країну від шпигунів і диверсантів». Досить було якомусь втікачеві з заходу спитати за якусь адресу, як його заарештовували і відправляли для вияснень у НКВД.

Всі були затривожені і непевні, навіть ті, хто ненавидів більшовиків і давно чекав війни.

— Що то буде?... Як той фронт пережати?... — чулося на кожному кроці.

Здається, що на загальному тлі я була незначним винятком. Я не почувала страху ні перед бомбами, ні перед фронтом, навпаки нетерпляче чекала того фронту, як свого спасіння. По довгих безсонних місяцях мене напала якась дивна сплячка. Я спала, як забита, цілими ночами, спала вдень і все далі почувала себе сонною. Досить було сісти нерухомо на кілька хвилин, як уже й приходила втома, очі мої клеїлися, і я починала дрімати. В умовинах вимушеного безділля і воєнних настроїв не було потреби відмовляти собі так потрібного відпочинку, а він був найкращим ліком на мої виснажені нерви, і я, сама того не помічаючи, почала скоро приходити до сил. Зміна була така очевидна, що сусіди і знайомі не могли при зустрічі укрити свого здивування.

— Давіться, дивіться! — жартував Федір. — Всі худнуть і марніють, а ви, можна сказати, «контрреволюційно поправляєтесь»... Та це ж явний політичний злочин отак виглядати в часи загального державного нещастя!».

А я все ще сумнівалася, що визволення стоїть на порозі, і боялася зідхнути на повні груди, щоб не розігнати примари волі. Було дивно повірити у можливість тих змін, котрі могли мене урятувати з долі упослідженої і загнаної звірини і зробити знову людину. Було дивно привикнути до думки, що всі страхіття недавно пережитого лягли темною смугою в неповоротне минуле, а натомість прийде щось нове... Турбот не було, болю також, і це створювало почуття дивної порожнечі, яку часом відчувається у сні.

Та одного разу гірка дійсність дала ще раз себе відчути. Здивована, побачила я, що моя свекруха складає свої речі до мішка, нашвидку переробленого з наплічника.

— Мамо! — спитала я. — Що це має означати? Куди ви збираєтесь?

Мати, ніби дитина, зловлена на поганому вчинкові, здригнулася, потім сіла на ліжко і безпомічно опустила руки, заплакала.

— Мамо! Що з вами? Чого ви?...

— Не .можу! — відповіла здавленим голосом. — Не можу!... Зайве було далі питати, але я питала:

— Не можете?! Чого?

— Не можу лишатися тут... Я збожеволію!... Вчора передавали через радіо, що всі рекурси на старі справи і всі нові процеси переходять до компетенції воєнних трибуналів... Ти знаєш, чим це загрожує? Підтвердженням смертного вироку! Я мушу дістатися до Києва!... Я мушу знати, що буде з НИМ!...

— Мамо!— кидаюся я до старенької. — Не робіть цього! Це нічого не поможе!..

Мати, ніби для оборони від удару, наставила руки:

— Замовчи! — увірвала мене. — Замовчи! Не відбирай мені останньої надії, бо вона єдина дає мені ще сили!.. Я не хочу цієї надії пережити! Як загину, то загину!

В словах її було стільки сили і розпачу, що сперечатися не було сенсу. Тому я обертаюся, виходжу до покою і сідаю коло відчиненого вікна.