— Забуваєте, що тепер поняття моралі оцінюється державними інтересами...
— Можливо! Але я не можу себе до того наломити. Скажу більше: коли б навіть ми з чоловіком не могли жити і подали б заяву на розвід, то в такий тяжкий для нього момент я би ту заяву забрала назад!
— Я бачу, що ви собі цілком не усвідомлюєте небезпеки, яка нависла над вами!...
— Помиляєтесь, товариш директор!...
— А діти?...
Секунду думаю, а потім відповідаю:
— Все одно! Хай вони ліпше виростуть круглими сиротами, ніж би потім мали докоряти мені, що я зганьбила пам’ять їхнього батька, котрого вони вже пам’ятають і люблять.
— Це ваша остаточна відповідь?
— Так!
— А я вам даю ще час до завтра: передумайте цю справу.
— Дякую, але це даремне!
* * *
Через два дні після того в місцевому часопису з явилася стаття, в котрій анонімний ангор обізвав мене шкідником і паразитом та доводив, що вся моя робота в школі була «злочинним пожиранням державного гроша», оскільки мої учні від мене нічого не навчилися.
«Таких "учителів" треба гнати поганою мітлою від справи виховання нашої молоді, і ми дивуємося тільки, куди дивилася дирекція школи і інспектура народної освіти, тримаючи впродовж двох років Ольгу Мак у своїй педагогічній родині».
А ще одним днем пізніше мене повідомили офіційно, що я «під тиском громадської думки» є звільнена з посади...
Одночасно дістала я наказ — звільнити «незаконно займане мешкання», котре підлягало зарядові адміністрації інституту, і на яке я з арештом чоловіка стратила право.
Всю безвихідність мого становища могла би зрозуміти хіба та людина, котра знає життя Совєтського Союзу.
Мешкальнева криза взагалі була страшна, і людей здебільша забезпечували мешканнями підприємства, в яких вони працювали. Всі інші мешкання були в розпорядженні житлових управлінь і розподілялися між партійними і високими урядниками. Всі установи, куди я не зверталася, мені категорично відмовляли і обіцяли відмовляти далі. За приватне мешкання не могло бути мови, а до свекрухи я також не могла їхати, бо вона мешкала в прикордонній смузі, і мене туди не пустили б.
На роботу, навіть найгіршу, я не мала виглядів. Мій диплом позбавляв мене права брати працю не фахову, а за учительську посаду також не можна було думати, бо мене навіть і з професійної спілки викинули. А тим часом життя ставило свої вимоги, і діти хотіли їсти...
Коротше кажучи, становище було розпучливе.
Одного дня, саме в обід, до мене приходить мій сусід Федір.
— Оце диво! — кажу їдко. — І ви не побоялися до мене прийти, та ще й серед білого дня?!
— Тихше, тихше! — відповідає сусід. — Відповідні люди знають, що я маю у вас бути і в якій справі.
— Аж так?!
— Аж так! — іронічно підтверджує Федір. — Я прийшов до вас відібрати книжки, котрі позичив ваш чоловік в інститутській бібліотеці.
Я знаходжу погрібні книжки і віддаю.
— Тепер — каже відвідувач, міняючи тон, — хотів би я вам дещо сказати, але на ваше слово чести, що ви мене не зрадите...
— Можете бути певні!
— Отже, так: я вам раджу виїхати звідси, і то — негайно!
— Виїхати?!! Куди?
— Все одно, куди, але — най далі з України!
— Чи ви думаєте над тим, що говорите?! З чим я маю їхати, коли за тиждень у мене грошей навіть на тиждень на хліб не буде!... І до кого їхати?
— І все ж таки я вам ще раз кажу, що ви мусите виїхати! Продавайте меблі, продавайте все, що можете і — їдьте! Хоч би вам пройшлось їхати з порожніми руками. Послухайте мене, я не говорю на вітер!... Буду з вами одвертий до кінця: начальник «Спецвідділу» Царик, котрий був у вас на ревізії, вже кілька разів викликав мене на одверті розмови про вас. По його тоні і окремих висловах я переконався, що вам загрожує небезпека... Він є страшно злобний і не може вам подарувати вашої поведінки під час ревізії. Тому я прийшов вас попередити.
— Дякую! — кажу йому. — Я подумаю над вашими словами...
Сусід вже збирається виходити, але раптом з дверей повертається до мене:
— І... ще одно: робіть щось зі собою!
— Що ж я маю зі собою робити?
Він бере мене за руку і підводить до дзеркала.
— Подивіться на себе! Бачите?
— Ні, нічого не бачу...
— Не бачите?!! Не помічаєте, що з вами зробилося за цей час?!! Та ви ж маєте вигляд, — не гнівайтесь за правду! — божевільної! Моя жінка каже, що боїться на вас дивитися. Звичайно, у вашому положенні трудно виглядати добре, але все ж таки всьому є межа!
— То що ж мені робити?...
— Що робити? Думати більше про дітей, менше гризтися і менше плакати і міцніше тримати себе в руках!
Я мимоволі посміхався.
— Ви помиляєшся. дорогий сусіде! Я себе так тримаю в руках, як не може себе тримати навіть мужчина. Про жінок я вже взагалі не говорю... А щодо сліз, то... чи ви повірите, що я ще ні разу не заплакала, відколи вийшов вирок?! Не можу з себе видушити жодної сльози!
Федір широко розкрив очі і від здивовання сів.
— Ви правду кажете?!!
— Правду!
— То ви в такому разі є насправді божевільною!!! Плакати забагато — шкодить, але виплакати горе — муситься! Кажуть, що мужчини не мають схильности плакати, а тому глибше переживають. Але тут би і мужчина заплакав! Чи ви маєте кам’яне серце?...
— Ваша правда, Федоре: моє серце від довгої муки закам’яніло!...
— То розбийте цей камінь! Розбийте, бо він задушить вас!
Я також сідаю.
— Чи ви чули, — питаю його, — казку про чарівне яйце? Ні? Отже, слухайте! Колись Бог замкнув у чарівне яйце всі нещастя світу і доручив його велетневі, щоб вкинув його в море. Але цікавий велетень по дорозі до моря не витерпів і вирішив заглянути всередину яйця і розбив його. Розбив і настрашився, бо з маленького яйця почали виповзати величезні страховища, і велетень, хоч як мучився, не міг їх зібрати назад. Так нещастя розійшлися по світі...
Моє серце, сусіде, тепер цілком нагадує таке чарівне яйце. Там зібране щось таке страшне, таке велике, що його не можна розповісти!... Тільки одного разу, — для вас все одно, коли, — сталося так, що мені вдалося мої болі, мої великі болі і страждання зібрати докупи і втиснути в дуже, дуже міцну шкаралупу і там замкнути... Відтоді я вже не вразлива. Моє серце не може більше нічого змістити, і те, що зломало б кожну людину, тепер проходить мимо мене... І я так довго буду невразливою, поки моє серце буде замкнене... Але коли б я поцікавилася тим, що ношу в душі і розбила б за вашою порадою кам’яну шкаралупу, то...
— То — що?...
— Я боюся говорити про це, Федоре!.. Ліпше не питайте мене.,.
Сусід задумався...
— Хто зна? — сказав по паузі. — Може це й ліпше!... У всякому разі, пам’ятайте, що і я, і моя жінка дуже вам співчуваємо і бажаємо зо щирого серця, щоб все закінчилося для вас якнайліпше. А коли почуєте, що говоримо про вас зле — не ображайтесь; ми мусимо так говорити. Коли б вас питали про нас, говоріть також якнайгірше, і тим зробите нам лишень прислугу. Такий тепер світ!... Пам’ятайте мою пораду, покладайтеся завжди на мою поміч у межах можливого, звичайно!... До побачення! — і він схиляється до моєї руки
Значення цього остереження я розуміла добре, і тому знову викликала телеграмою свекруху, а сама тимчасом почала пакувати на всякий випадок речі.
З продажем меблів нічого не виходило — купців не було. В Совєтському Союзі люди взагалі ніколи не почували під собою твердого ґрунту і жили переважно «на валізках», тому на якесь устаткування попит був завжди слабий, а особливо тепер, коли в повітрі повисла якась нез'ясована тривога. Легко можна було продати лишень білизну і одежу, навіть ношену і стару. Але я того мала небагато і тримала його на крайній випадок.
Свекруха приїхала також розчарована, що попередні купці які вже рік торгували будинок, тепер відступили і не давали жодної ціни.
А з інституту приходили щодня питати, коли буде вільне мешкання, що вже було призначене для нового професора, і грозили викинути мене на вулицю.
