Щось через два дні по вирокові мене викликають до в’язничного бюра, де застаю свого адвоката, котрий прийшов знову запропонувати мені свої послуги.

— Знаєте, що, громадянин адвокат! — сказав я, скипаючи злістю, — я буду апеляцію писати сам, а вам пораджу змінити фах! Бо, хоч боронити підсудних є вашим обов'язком, дозволеним державою, під сучасну пору — це справа дуже невдячна: коли будете боронити по-совісти, то опинитесь самі на лаві підсудних, а коли будете «боронити» отак, як мене, то вас. ніхто не найматиме. Я, наприклад, категорично заборонив своїй родині доручати вам подачу апеляції, бо ви і гроші взяли б і справу попсували б. Ідіть собі своєю дорогою, а про мене забудьте!

Адвокат, зіщулившись, вийшов.

Обдумавши ще раз докладно цю історію, я попросився до подачі апеляції.

Мене знову завели до в'язничного бюра, дали перо, атрамент і лишень два листки паперу, при чому попередили, що, коли я їх зіпсую, то інших по дістану. Отже, доля моя могла залежати і від двох листків паперу.

Писав я коротко: згадав причину мого арешту, методи допиту і дальший хід справи.

«Сам факт, що і слідчі органи і суд відмовилися від признання за мною вини, котра послужила підставою мого арешту, вимагав з погляду закону і здорової логіки мого негайного звільнення. Але урядовці НКВД для закриття своєї помилки поповнили вже свідомий злочин і, щоб не випустити мене на волю, фізичними і психічними тортурами вимусили мене видумати на себе іншу провину, на котрій і є опертий вирок обласного суду, згідно з яким я маю відбути 5 років заслання.

Між тим, коли б органи правосуддя не були наставлені на те, щоб мене конечно засудити, а йшли дорогою свого безпосереднього призначення, себто, дорогою оборони закону і справедливости, то мусіли б ближче ознайомитись з моїм самообвинуваченням і пізнати всю його дику абсурдність.

Я є народжений в 1905 ропі, а організація Української Автокефальної Православної Церкви повстала в 1921 році. Між тим, в моєму самообвинуваченні ясно сказано, що я був головою одної з філій організації в 1918 році, себто, маючи 13 років від народження, керував політичною організацією за три роки перед тим, як вона повстала.

Жертвою такого дивачного обвинувачення можна було впасти хіба тільки завдяки цілковитій безграмотності суддів. або їхнього необ’єктивного підходу до справи».

Такий був цвях кого ракурсу.

Не знаю, наскільки весь рекурс відповідав вимогам офіційної форми, але фактом є, що змістом своїм вибивав з рук НКВД і суду той фальшивий атут[17], котрий я сам заздалегідь підсунув їм до рук.

Це вже був останній запас моєї «амуніції» і, вистреливши його, я з нетерплячкою чекав на висліди.

Потяглися знову сумні тюремні будні. Правда, мені вже було значно легше, бо я почав діставати харчеві пакунки з дому і навіть невеличкі грошові перекази, за які в'язням раз на місяць дозволяли купувати в тюремній в'язниці хліб, ковбасу, мило, папіроси та інші немудрі артикули. Два рази мені дозволили побачення з мамою. Але в’язниця все є в’язницею.

Минуло понад три місяці, а відповіді на мій рекурс не було.

Одного дня приснився мені сон: ніби стою перед якоюсь церквою дуже старовинної будови. Обходжу її з усіх сторін, бо хочу увійти до середини і оглянути її знутра. Але двері і вікна забиті дошками, так що здійснити мій намір немає жодної можливості!.

Церква уві сні в забобонних переконаннях в’язнів є символом неволі, точніше — в’язниці. Тому, коли я розповів свій сон моїм колегам, вони одностайно прийшли до висновку, що тюрма для мене вже закрита, і я незабаром опинюся на волі.

6-го травня, саме у вихідний день, мене несподівано викликали до бюра.

—О! — заздрили в’язні. — Напевне на волю, коли прийшли по вас у вихідний день!

Тої самої думки був і я, а тому не йшов, а біг.

В бюрі чекав на мене якийсь незнайомий жидок в однострої молодшого лейтенанта НКВД, котрий ні з того ні з сього накинувся на мене з найгіршою лайкою. Обізвавши мене різними словами, несподівано спитав:

— Де є ваш брат?

— Брат?! — здивувався я. — В мене взагалі братів ніколи не було!

— А де є ваша жінка?

— Не знаю, — відповів я без надуми, хоч мама мене уже поінформувала при побаченні, що родина знаходиться в Б.

— А де є брат вашої жінки? — продовжував випитувати мене жидок.

— Дивна річ! — відповідаю різко. — Звідки ж я можу знати, де є брат моєї жінки, коли я вже цілий рік сиджу у в’язниці і не маю ЖОДНИХ ВІСТОК З ВОЛІ?!

Енкаведист лютує ще гірше, лається знову, а потім питає:

— Маєте при собі копію вироку обласного суду?

— Маю.

— Покажіть!

Я виймаю з кишені і показую йому копію, а він, прочитавши її, починає ховати до кишені.

— Дозвольте! — пробую я запротестувати, — я цієї копії не можу вам дати, бо мені наказали завжди тримати її при собі.

Енкаведист ще раз лається і поспішно виходить, так і не віддавши мені паперу.

Повертаюся до келії і розказую товаришам свою дивну пригоду.

— Коли воні: злостяться і кленуть,— вирішили в’язні, — то наша справа мусить бути на добрій дорозі! Можете не сумніватися!

Минуло ще два тижні. Нарешті, мене викликають «з речами».

Складаю своє убоге майно, а руки мені тремтять, бо «з усіми речами» викликали або при звільненні, або при смертному вирокові. Правда, викликали «з усіми речами» також на етап, але про етап ми завжди догадувалися по особливому рухові у в’язниці. Сьогодні його не було. Отже, що мене чекало?..

Сердечно прощаюся з товаришами по неволі, як зо своєю родиною, дістаю при тому масу доручень, своєю чергою прошу їх повідомити про що слід мою родину, коли б так мене розстрілили, а вони опинились на волі, і виходжу.

Мене садять до «чорного ворона» і везуть до НКВД.

— Громадянин Мак! — заявляє мені новий начальник, — цим самим повідомляю вас, що рішенням Верховного Суду Української Радянської Соціалістичної Республіки від третього травня цього року ви є звільнені з під арешту і користаєте всіми громадськими правами. Але, — я є зобов'язаний також вас повідомити, що прокуратура УРСР вважає ваше звільнення незаконним і підносить протест перед Сесією Верховного Суду Радянських Соціалістичних Республік у Москві. Поки той суд винесе своє рішення — ви є на волі.

Для мене це останнє спочатку здалося дрібницею. Головне було — воля! На кілька тижнів, хай навіть на кілька днів, але — воля! Побачити родину, обняти дітей, ходити по свіжому повітрі — Боже, яке щастя! Яке безмежне щастя!

Але перед ненависною фігурою вдаю байдужого і кажу:

— Чи я маю право домагатися відшкодування за втрачений час?

— Так, — відповідає енкаведист. — Установа, в якій ви працювали, негайно виплатить вам за два місяці вашу попередню платню.

— За два місяці?! Але ж я сидів майже цілий рік!

— Нічого не пораджу, бо є такий закон.

— А мої документи? Нема?

— Документи у нас, але ми не можемо вам їх видати, бо маємо наказ зараз переслати їх разом з цілою справою до обласного сулу.

— Але ж я не можу жити без документів! Не згадуючи вже про посвідки праці, про диплом, про військовий білет, без котрих можу деякий час обійтися, але без паспорту я не маю права навіть ніде переспати однієї ночі! Ви ж знаєте закони!

— Нічого не пораджу! Їдьте до області!.

Сперечатися не було сенсу...

Я виходжу надвір і відразу попадаю в обійми мами.

— Сину, мій сину! Я вірила, що ти прийдеш.

Ми плачемо і цілуємося, а випадкові перехожі дивляться на вас з заздрістю і співчуттям.

Ми йдемо аж на край міста до наших знайомих, котрі згодилися мене перетримати кілька днів, поки я полагоджу свої справи, дарма, що це грозило їм неприємностями, оскільки не мали права давати притулку безпаспортній людині.