На допомогу студентам були визначені спеціальні години консультацій, але через те, що професори губилися в навалі різних змін, то студенти і надалі почувалися дужо непевними.

Та як би там не було, з п’ятьох належних іспитів я вже успішно склала три і на черзі мала найбільший і найтяжчий щодо змісту і об’єму.

Дня 20 червня 1938 року, саме коли я вибиралася на консультаційні години, Олександер повідомив мене, що дістав знову покликання з’явитися на 8 годину вечора до НКВД. Прощаємося з прикрим почуттям, але переконані, що справа і на цей раз буде торкатися свідчень проти заарештованих колег.

Та, повернувшись додому, застаю картину, від якої серце моє ніби обривається і летить десь униз, в глибоку прірву відчаю: на канапі сидить з безтямними очима і розтріпаним волоссям свекруха і стиха гойдає на руках молодшу донечку, а старша зі слідами сліз на личку вже спить, згорнувшись коло бабуні в куточку. При столі, покурюючи папіроси, сплять два міліціонери і двоє свідків: Мотря — наглядачка за порядками в студентських гуртожитках і Семен — похмурий двірник.

При вигляді того мене моментально опановує якесь дивне оціпеніння, так що я назовні не виявляю жодного зворушення, тільки в голові моїй проскакує думка: «нарешті сталося!»

— Ви Ольга Мак[9], господиня цього мешкання? — питає мене старший чином з міліціонерів.

— Я...

— Тоді, прошу, тут маєте наше уповноваження на право переведення ревізії.

В уповноваженні значиться, що тов. такий і тов. такий надсилаються районовим відділом НКВД перевести ревізію в мешканні Олександра Мака, заарештованого по ордеру № 1789. Це означало. що в місті, яке нараховувало 28.000 населення, від початку року по червень було заарештовано 1789 чоловік!..

Почалася докладна ревізія, огляд бібліотеки, конфіскація різних паперів, листів і фотографій. Процедура триває до півночі. По скінченні її міліціонери починають складати акт ревізії, І саме в той момент, коли я маю підписати, що ревізія пройшла в повному порядку, пригадую собі, що свідок-двірник чомусь останній затримався в спальні, де на бюрку лежав годинник Олександра. Вискакую туди і дивлюся — годинника нема!

— Громадяни міліціонери, — заявляю вернувшись, — у мене пропав годинник!

Обоє представників підскакують на своїх місцях, і йдуть за мною: дійсно, годинник щез.

— Якщо ви це зробили навмисне, щоб скомпрометувати нас, — каже один з них, — то можете бути приготовані до дуже прикрих наслідків свого вчинку...

Перелякана до регати свекруха шарпає мене за руку:

— Лиши це! Хай пропадає! Підписуй акта, щоб це вже скінчилося!..

— Ні — заявляє міліціонер. — Годинник мусить бути знайдений! Я ж сам бачив його на столі. Ми не вийдемо звідси, поки не вияснимо справи!..

Ревізія починається наново. А я собі за той час пригадую, що обоє свідки є стало присутні на ревізіях у всіх заарештованих працівників інституту. І по всіх ревізіях родини ув’язнених відкривали якісь крадіжки, яких не помічали в моменті ревізій. Говорили також, що ця пара має між собою якісь інтимні стосунки...

Три години найдокладніших шукань залишилися безплідними: годинник ніби провалився крізь землю. Нарешті старший з міліціонерів заявляє, що треба викликати відділ розшуку і перевести ревізію всіх присутніх. Тоді Мотря заявляє, що їй конечне треба вийти...

— Під час ревізії нікому невільно виходити! — заявляє міліціонер.

— Але я далі не можу! — стогне Мотря. — Зі мною зараз може статися скандал, бо я є взагалі хвора на шлунок!

Міліціонери розгублено переглядаються.

— То що ж з вами зробити?.. Ми — мужчини не можемо з вами в такому разі виходити, а господиня дому також не сміє цього робити...

— То нехай зі мною вийде старушка.

— Це є проти всяких правил... Але коли вам дійсно так необхідно — йдіть зі старушкою.

Жінки виходить і за деякий час вертаються.

— Кінчайте вже, товариші міліціонери! — просить наглядачка. — Скоро вже день!

Міліціонер виходить на коридор, гукає сусідів і висилає їх по агентів розшуку. Незабаром приходить сама начальниця розшуку — здоровенна енергійна баба в асисті[10] ще одного агента. Розпитавши докладно про справу і «для форми», як вона сказана, обшукавши нас всіх (при чому «представники влади» мусіли навіть роззувати чоботи), начальниця заявляє:

— Справа ясна! В спальні залишився Семен, отже, він годинника вкрав, а виходила надвір Мотря, отже, вона його винесла. Ну-ну! Не виправдуйтесь: ваші взаємини для мене давно не секрет! Ти! — звертається начальниця до свого асистента. — Забирай обох свідків і веди до арешту! А годинника ми зараз знайдемо! Хай мені тільки старушка покаже, куди вони ходили...

Дійсно, надворі, біля самого ґанку в корчах далій знаходиться годинник, загорнутий в носову хусточку наглядачки Мотрі.

Одначе, обох свідків через дві голини звільняють без жадної кари: крадіжка у «ворога народу» по законах совєтської сцраведливости не е, очевидно, злочином...

На другий день, зустрічаючи знайомих, проходжу з байдуже піднятою головою. Знаю, що одні з них злорадно, а інші, навіть співчуваючи мені, будуть боятися вклонитися. Тому ліпше вдавати, що не бачу нікого...

А 22-го червня маю іспит!..

Звалившись на мене тяжким нещастям, арешт Олександра рівночасно наложив па мої плечі відповідальність за долю цілої родини. Умовини довколишнього життя були тверді і безжальні, і, щоб не заломатися під їхніми ударами, треба було їм протиставитись з таким самим твердим реалізмом. На сумних прикладах я бачила, які наслідки мало невміння панувати над собою. Жінки наших заарештованих професорів, попавши у владу відчаю, нагадували цілком божевільних. Мешкання їхні стояли розкриті навстіж, діти бігали без догляду, брудні, голодні, а нещасні матері ходили по всіх усюдах, даремно добиваючись, за що заарештовані їхні мужі...

Олена перепала при іспиті не через незнання матеріалу, а через те саме невміння запанувати над собою. Коли один з членів комісій кинув якесь ущипливе зауваження на адресу її чоловіка, бідна жінка розплакалася, розкричалася і заявила, що не бажає більше відповідати. Їй холодно порадили прийти до іспиту через рік, а тимчасом добре передумати своє відношення до чоловіка.

Другою, ще сумнішою жертвою, була асистентка хемії —донька старого професора К. Професор К. був удівцем і мав одну єдину доньку Евгенію, панну 28-30. Евгенія була невилічимо хвора на серце і з тої причини лишилася незамужньою. Батька і доньку лучила найніжніша приязнь двох істот, що живуть тільки одне для другого. Рідко коли можна було їх бачити окремо. Вони приходили до праці і відходили разом, разом проходжувались довгими коридорами в часи перерв, разом ходили на прогульки. Коли ж години їхньої праці розбігалися, то й тоді вони приходили разом аж до інститутських воріт і там прощалися. Евгенія поправляла дбайливо батькові краватку і комірець і щось тихенько йому говорила. Професор на прощання ніжно цілував її в чоло, і тоді вони розходились. Арешт батька був для Євгенії страшним ударом. Вона покинула працю, і щодня її знаходили по кілька разів на вулиці в непритомнім стані. Прийшовши до нам’яти Евгенія завжди бігла до НКВД. Дехто чув. як увірвавшись до дижурної[11] кімнати, вона кричала і домагалася звільнити її невинного батька, а натомість заарештувати її. По одному з таких днів Евгенія не вернулася додому, а на дверях мешкання з'явилася картка з сургучевою печаткою такого: «Увага!!! Мешкання знаходиться під охороною закону власности держави за порушення якого карається з усією строгістю совєтського правосуддя!»...