Для мене всі ці сумні приклади були доброю наукою, як не можна було поступати. Я не сміла ні розпачати, ні безвільно опускати рук: я мала на відповідальности стареньку свекруху! Я мусіла боротися за життя!..

Стиснувши голову руками і зціпивши зуби, вчу останні сторінки непроробленого матеріалу. За один день іспит!.. За один день іспит!..

Серце?

Я дам собі ним раду! Коли буде задуже докучати, візьму його в кулак і стисну міцно: ось так! І воно замовкне, спливаючи кров’ю...

Диплом — ось мета! Основне — не провалитися на іспиті, не дати сатисфакції компанії комсомольських і партійних посіпак, що зарані вже смакують видовищем мого горя і приниження, як було вже з Оленою!

Серце мусіло мовчати!!!

І коли наступає день іспиту, вбираюся якнайдокладніше, довго укладаю перед дзеркалом тремтячими руками волосся, підмальовую уста і — йду!

Іспитова зала наповнюється вщерть з нагоди такого цікавого видовища: жінка професора, заарештованого один день перед тим, складає іспит! Чи буде плакати? Мабуть буде! Буде плутатися у відповідях і матиме вигляд винуватий і благальний...

На саму думку про таку можливість стискаю кулаки і почуваю шалений наплив злобної впертости. Ні, так не буде! Та не буде...

Комісія є в повному складі з додатком директора, партійних представників і всієї професури. Наперед видно, що мені буде гаряче, бо кожний з присутніх вважатиме своїм священним обов’язком провалити «жінку ворога народу». Найсимпатичнішим з них є хіба сам професор іспиту — молодий жид, який не раз був гостем у нашому домі і що не побоявся на другий день катастрофи на очах всього людного інститутського подвір’я зупинити мене і висловити припущення, що чоловіка заарештували помилково і мусять незабаром звільнити.

Опинившись перед комісією, мобілізую всі свої сили і напинаюсь, мов натягнена струна, а мозок мій сверлує тривожна думка: «Тільки витримати взяту на себе ролю!..»

На витягнений білет відповідаю без надуми. Всі три питання знаю твердо і, сама собі дивуючись, чую як чітко і зв’язно звучить моя відповідь. Картка вичерпана бездоганно. Комісія починає шептатись, і по нараді, проти всяких правил, на мене починають сипатись з усіх боків найрізноманітніші питання, частина яких не має нічого спільного з іспитовим матеріалом. Я іронічно посміхаюся, але відповідаю так само спокійно і річево, без найменшого замішання і зупинки. Моя усмішка починає бентежити членів комісії, а тому, задаючи витання, вони уникають зустрічатися з моїм поглядом.

Це триває задовго, і професор, звертаючись до голови комісії, рішуче заявляє:

— Я вважаю, — досить!

Мене звільняють.

Кинувши холодне «до побачення», обертаюся і повільно виходжу зі залі. Сил мені стає тільки, щоб перейти подвір’я. Але коли вже опиняюся на безлюдній алеї парку, вибухаю істеричним плачем. Дороги вже по бачу, не стримую сліз і біжу, біжу, бо чую за собою чиїсь спішні кроки. Мене доганяє згаданий професор — жид і затримує за руку.

— Я знав, що ви будете плакати, і тому вийшов за вами... Але мушу вам сказати, що подивляю вас! Колись, коли непорозуміння з вашим чоловіком скінчиться, — а я переконаний, що це тільки непорозуміння, — мушу йому все розказати! Мушу йому поґратулювати, що має таку жінку! Ви нині склали подвійний іспит! Але іспит офіційний, хоч який блискучий він не був, є ніщо в порівнянні з іспитом характеру!!! Тримайтеся і надалі так! Я вертаюся, бо на мене чекають і знають, чому я вийшов. Буду мати неприємність, але я їх не боюся, а не міг стриматися, щоб вас не потішити. Ідіть додому і заспокойтеся. До побачення!

Сердечно стискую простягнену мені руку і в думках благословляю цю шляхетну людину, що в такий критичний момент одна з усіх знайшла для мене кілька потішаючих слів.

Як довідалася пізніше, цей професор мав дійсно неприємности за те, що настояв на своєму і виставив мені найвищу ноту, хоч, з міркувань політичних не повинен був того робити.

Не вдалося мене провалити і на останньому іспиті, хоч на мене завзялися поважно. Тільки ноти найвищої я вже не дістала, бо другий професор не був уже такий відважний.

Звичайно, помимо бажання мого мужа я не могла не ходити до НКВД дізнаватися про його долю. Мене зустрічали часом по-грубіянськи, часом досить чемно, але по суті нічого не відповідали.

— Ваш чоловік живий і здоровий. Зараз сидить і пише... Побачень не дозволяємо нікому, пакунків передавати також. Але для вас зробимо виняток: принесіть білизну і дещо їстівного сьогодні в 10 годині вечора. Про цей дозвіл нікому не кажіть, бо тоді ми не будемо мати спокою від інших жінок. — так сказав мені одного разу начальник НКВД, що зовнішнім поглядом своїм нагадував добродушного товстого різника худоби.

Ще вдень будинок НКВД мав вигляд звичайної урядової установи з гостинно відкритими дверима, куди міг свобідно зайти кожний. Озброєна варта переносилася до середини будинку і вже там легітимувала відвідувачів, що заходили в якійсь справі. Але коли на землю спадав присмерк, картина цілком змінялася. Варта ставала не лишень при вході і на рогах будинку, але замикала цілий квартал і не пропускала нікого. Між НКВД і в'язницею постійно їздили вантажні авта, наповнені в’язнями, яких привозили і відвозили з допиту.

Вікна були щільно замкнені, не пропускаючи жодного промінчика світла. І, коли б не рух за стінами цієї пекельної установи, то можна було б подумати, що будинок спить.

З завмираючим серцем і великими труднощами, довго пояснюючи недовірливій сторожі причину своєї невчасної візити, добиваюся врешті на призначену годину в середину будинку. До мене приставляють спеціального енкаведиста, який наказує мені сісти в куточку і чекати. Сідаю.

Пливуть тривожні хвилини і розтягаються у безконечність... Чую, як під’їжджає авто, що з нього під вигуки команди стрибають люди і йдуть кудись під будинок, очевидно, в пивниці. Хтось гукає в коридорі з відкритих дверей:

— Вже є? Добре, я зараз приходжу!

Сиджу і тремчу тілом. Серце моє опановує невимовно тяжке почуття, і я вже починаю жалувати, що далася заманити в цю криваву пастку.

Раптом десь внизу, ніби під землею, тріскають двері, і звідкись виривається страшний нелюдський крик, ніби з когось живцем деруть шкіру. Вслід за тим чути поспішні кроки, і до почекальні вскакує приземистий чорний слідчий з озвірілим обличчям.

— Авто! відвезти до в'язниці!

Він весь тремтить, а специфічний солодкавий запах крови, що увірвався разом з ним, затуманює мені мозок, і я почуваю, що от-от зімлію. Та слідчий в тому моменті зауважує мою присутність і люто гукає:

— А ця що тут робить?!

— Каже, що начальник дозволив їй принести передачу для чоловіка, — відповідає один з вартових.

— Геть!!! — зарепетував оскаженілий до краю слідчий. — я покажу передачу! Що це за порядки!!!

Мене виштовхують в плечі на сходи, а я, збігши вдолину, ледве стримую крик: двоє міліціонерів тягнуть до виходу якесь пошарпане, безвладне людське тіло...

Як довго ув’язнений був під слідством і знаходився в розпорядженні НКВД, жодних передач не дозволялося. І тільки тоді, коли слідство було закінчене, і людина переходила в розпорядження в’язничної адміністрації, могла діставати щодесять день від своїх родичів чисту білизну.

Совєтські в’язниці представляли собою подібність до фортець, обложених жіночим військом. Ще з півночі збиралися нещасні у великі черги, бо передач приймалося тільки таку кількість, яка залежала від гумору вартового: один день більше, другий день менше. Отже, щоб бути певнішому, треба було прийти раніше і зайняти чергу.

Високі мури в’язниць, вибудувані ще за часів царського режиму, виявилися для «найвільнішої в світі країни» недостатніми. Тому на відстані 50 метрів довкола цих мурів були пороблені додаткові загорожі з колючого дроту, за переступлення яких стрілилося без попередження. Ґрати на вікнах теж, очевидно, вважалися недостатнім символом страчення свободи, а тому назовні на вікнах пороблено суцільні дерев’яні щити, тільки трохи відхилені вгорі, щоб припустити до середини необхідну мінімальну кількість світла. На рогах мурів побудовано обсерваційні вежі, на яких круглу добу стояла озброєна варта. Ніхто, ніколи і в ніякій справі не смів наблизитися до в’язничних воріт, хіба міліціонери і енкаведисти в одностроях. Зрештою, ніяких справ взагалі не узнавалося, окрім передач. А передачі приймалися В маленькій дерев’яній будочці, поставленій коло зовнішньої дротяної загороди.