«Щоб я, людина інтелігентна і розумна, та не дав собі ради з тими кретинами?! Це була би ганьба! Вони мають фізичну силу і зброю. Але я також маю силу і зброю! Не таку, як вони, іншу, але маю! Поміряємося! Упокоренням і так нічого не виграю. Ліпше ж боротися! Перевага по їхньому боці, але тим цікавіша боротьба! Вони хотять неодмінно організації? Будуть мати! Аби тільки виграти час! Виграти час і ні кому не пошкодити!..

Що б тут видумати?..

Ех, голово моя, коли ти зараз нічого не ви думаєш, то ти нічого не варта, хіба кулі!..

Що б тут видумати?.. Що?.. Що?!»

І я думав з напруженою гарячковістю.

«Ага, маю! Вже маю!!»

І я пишу знову.

Починаю від признання в тому, що був керівником підпільної контрреволюційної організації «Українська Автокефальна Православна Церква», котра, відколовшись від московського патріярха, мала ширити розкол на всі галузі національного, культурного, політичного, господарського і адміністративного життя України, щоб нарешті цілком відірвати Україну від Росії.

Став керівником однієї з філій в 1918 році. По розгромі централі врятувався і мав намір вести далі започатковану роботу. Зверхниками моїми були найвидатніші діячі, знищені в попередніх процесах УАПЦ, а підлеглими X. У., — всі або померлі, або розстріляні, або заслані, або такі, що втекли за кордон. Назвав також двох Іванових, Сидоренка, Петренка, Ковальчука та ще кілька прізвищ, котрих на Україні нараховували тисячами. «Ідіть шукайте!..» — думав собі.

За кілька годин «признання» було готове, і мене знову відвели до підвалу.

По двох днях стояв я знову перед начальником, котрий, на щастя, був сам.

— Це все дуже добре, — сказав він, переглядаючи папери, — але це не те, що нам потрібно...

З його тону і слів було ясно, що «признання» йому сподобалось і що йому було жаль чогось.

Я догадувався, що він жалів такої, на перший погляд, обґрунтованої справи. Піймався! На цьому треба було грати далі.

— Коли вам і це не подобається, — сказав я з удаваним жалем, — то я напишу вам щось інше, але, боюся, що воно вже не буде таким вартісним... Скажіть мені просто, чого вам потрібно?

Моя «покірність» і бажання «йти назустріч» зробили на начальника добрий вплив і він проговорився:

— Мені і цього досить. Але написали нам з... ну, все одно, звідки, що ти — голова організації. А якої — чорт його знає! Я не знаю і навіть не догадуюсь, як там справа виглядає. Тільки одне для мене ясно: тут не в Автокефальній Церкві діло...

— Ну, — розвів я руками, — коли ви не знаєте, то звідки ж тоді мені знати?

Начальник щось уперто думав і переглядав листи мого «признання», час до часу відмічуючи окремі місця олівцем. На його круглому, блискучому обличчі відбивалося явне вдоволення. — Те-е-е-кс! — підняв він нарешті очі від паперів. — Ну, і що ж ми зробимо?

Це було очевидне прохання моєї поради. Для задуманого мною підступу наступив рішаючий момент.

— Слухайте, начальнику, говорім по-доброму, — почав я. — Не граймося в піжмурки, бо це нічого не дасть. І для мене і для вас справа ясна... Як в’язень, я не маю права думати над тим, для чого держава проводить певні міроприємства... Але, коли проводить, значить вони потрібні... Організації? Добре, хай будуть організації. Тільки давайте ж робити справу, як слід. Давайте внесемо трохи різноманітности в цю ділянку. Ці всі організації, про які я досі чув, це, вибачте, єрунда! Це така очевидна видумка, що світ буде з них сміятися. Ще для внутрішнього ринку сяк-так, але для експорту це непридатне, бо нікого не переконає.

Моя смілива відвертість цілком приголомшила і обеззброїла начальника, і він аж очі витріщив, не знаючи, що сказати.

— Перепрошую, — сказав я. — Я, може, задалеко зайшов у своїй сміливості, але одвертість все мусить бути смілива, і ви самі мене на щирість викликали. Отже, продовжую... Я, бачите, трохи артист і не люблю партацтва в мистецтві. Коли ви мене змушуєте грати ролю, то я хочу відіграти її в гарній, імпозантній, переконливій імпрезі!.. Даю вам прекрасні факти в руки! Замість штучних, неіснуючих організацій, я вам пропоную дійсну, яка фактично існувала, і про яку знає світ. Там були люди з ім’ям і політичною програмою. Маєте організацію, існування якої ніхто не може заперечити. Для чого ж вам видумувати блефи, коли маєте факт? Запевняю вас, що ніхто ніде по цілій Україні не винайде нічого, більше оригінального і загрозливого. Українська Автокефальна Православна Церква!! Чи ви чули, щоб тепер про це хтось згадував? Ні! Забули! А ви пригадайте. Та це ж — капітальна справа! Та її ж можна роздути до колосальних розмірів! І кому припаде честь? — Вам!

Мої переконування спокушали начальника, і я відчував, що він піддається.]

— Гм!.. — задумався начальник. — Щось мені підозріло, що ти так за мене дбаєш...

Я вдав одвертого.

— Начальнику, я буду з нами одвертим до кінця. Не скрию, що в тому я маю також і свою вигоду. Отже, по-перше, я не маю дару ясновидіння і не можу догадатися якої, до чорта, там організації комусь потрібно. А, по-друге, скажу вам щиру правду, що я ще хочу жити. За голівство в активно діючій контрреволюційній організації стріляють. А як це було в минулому, то, може, дістану якусь полегшу вироку, тим більше, що я в останні роки працював добросовісно і не мав жодних закидів. Говорю з вами щиро, як з батьком, бо бачу, що ви — людина добра, але мусите бути тверді, як цього вимагають умовами вашої праці... Адже тепер ще гірше, як на війні... І ще одне: віддаючи свою долю у ваші руки, я би дуже вас просив, щоб ви закінчили мою справу самі і не відсилали мене до того міста, звідки прийшло моє обвинувачення і яке ви не хотіли згадувати. Маю до вас довір'я і переконаний, що не пожалую за нього, як ви мені що на першому допиті сказали. Так?

Видно, що така надзвичайна розмова вибила начальника остаточно з позиції. Він зм’як і наказав вартовому принести мені хліба з ковбасою, а потім перевезти до в’язниці. Це означало, що попереднє слідство є закінчене...

Відтоді, як я переступив в’язничний поріг, за мене, здавалося, забули. Ніхто мене нікуди не викликав, ніхто мною більше не цікавився, і мої товариші в нещастю, котрих щокілька днів брали па допит і приводили побитих і покалічених, заздрили мені.

Але і я переходив тортури. Поминаючи тісноту, голод, грубіянське положення сторожі й всі інші терпіння в’язничного життя, невимовно томився тою безконечною непевністю і чеканням.

Багато в'язнів перейшло через нашу келію. Приходили з волі нові, приносячи нам новини. Багато вже вимандрували з транспортами на каторжні роботи, багато виходили «з усіма речами» і більше не поверталися.

А я сидів і сидів.

Було, щоправда, ще кілька таких, котрі вже сиділи по рокові й більше і так само не знали, що їх чекало, бо від останніх допитів минуло вже кілька місяців.

Аж по п’ятьох місяцях справа моя, як видно, зрушилася з місця. Насамперед, в грудні возили мене і ще кількох в’язнів до обласного міста. Чого мене возили — не знаю досі. Інших моїх товаришів викликали на переслухання, при чому, як звичайно, не обійшлося без побоїв. Мене ж повезли, потримали два дні і привезли назад, нікуди не викликаючи.

По кількох днях після тієї подорожі викликали мене до в’язничного бюра і дали вперше прочитати акт оскарження, з котрого я лишень доперва довідався про своє початкове обвинувачення, котре вийшло з міста З. і котрому завдячував своєму приятелеві.

Цікаво було лишень, що вийде з того всього, бо моє обвинувачення, в котрому я «признався», пішло по іншій лінії і не мало нічого спільного з причиною мого арешту.

Я одумував справу на всі боки і готувався до «бою», як раптом одного дня у в’язниці почався помітний неспокій. Вся сторожа була непевна і поденервована. Людей почало масово брати на переслухання і — о диво! — не били! Багато, особливо з недавноприбулпх, звільнили.