Повіяло новим вітром, і в’язні раптом повеселіли.
Щось є! Щось сталося!
Але — що?
Нових заарештованих більше не прибувало, а в’язничні мури ревно хоронили обгороджений собою простір від зовнішнього світу, і ми губилися в догадках.
Але новина таки просякла!
Коли одного ранку в’язнів виводили до убікації, невідомо звідки, блискавкою рознеслася чутка: Єжова скинули! Начальник нашого НКВД «Пацюк» заарештований і сидить в келії № 30!!
Новина була така потрясаюча, що ми боялися їй вірити. Та все промовляло за те, що вона правдива.
В келіях тільки про те говорили і коментували причину такої несподіванки в різні способи. Радощам і обіймам не було кінця. Обіймалися і цілувалися навіть найзапекліші вороги, котрих стало витворює в’язничне оточення.
— Ми вільні! Ми врятовані! — в захопленню вигукував один молодий учитель, котрий вже стратив на допитах всі зуби і половину печінок. — Побачите, що тепер буде!
— Ну, що ж буде? — спокійно спитав вусатий селянин, котрого обвинувачували в розвалюванні колгоспу.
— Буде те, що тепер всі енкаведисти, від Єжова починаючи, будуть сидіти на наших місяцях по в’язницях!
Селянин хвильку подивився на учителя і здвигнув плечима.
— Не дивувався б я, — сказав він, — коли б отакі слова та говорив якийсь темний чоловік! А ти от вчений і більше двадцяти років під совєтськпм режимом прожив, а не розумієш в ньому нічогісінько! Ти думаєш що як Єжова викинули, а «Пацюка» посадили, то совєтська власть змінилася? Чи ти думаєш, що Сталінові тебе, дурака, жаль стало? Ні! Тут політика! Треба було людей налякати і приголомшити, треба було в Сибіру робітників у таких місцях, куди ніхто ні за які гроші не хотів їхати — от і зробило єжовщину. І не Єжов її зробив, а сам Сталін! Тепер більше Єжова непотрібно — і скинули його разом з кількома «Пацюками». Але одних викинули, а на їхнє місце посадять ще гірших. Коли б хотіли всіх повикидати, то не поставили б «Воші» на місце «Пацюка», бо «Воша» в сто разів гірший. То тільки про людське око все робиться!
— Але більше не арештують! — не вгавав учитель.
— Кажу тобі ще раз: не арештують, бо потреби нема. А як треба буде, то знову буде то само. Голод пам’ятаєш? Скільки мільйонів людей виморили? А відповідав хто за це? По цей день винуватців нема і навіть не згадує ніхто, що стільки людей невинно пропало. На цей раз буде так само! Ти своїх зубів і печінки вже назад на дістанеш, хоч і вийдеш. А вийшовши, будеш навіть боятися слово писнути про те, що тут з тобою робили! А ті, що в Сибіру, все одно мусять свій реченець підробити! А ті, що в землі вже?.. Думаєш пенсії їхнім родинам дадуть? Ех, ти, голово капустяна!..
І дядько сердито сплюнув.
Я, здається, був єдиним, що поділяв ці тверезі погляди простої, але розумної людини...
* * *
Через три дві мене з іншими в’язнями перевели до іншої келії.
Тут ми дізналися про цікаву історію: оце вночі вони повісили на ґратах вікна «Пацюка»!
— Розумієте, — захоплено розповідає нам якийсь бувший комсомолець, — приводять його до нас, а він уже йти не може, так побили його хлопці з «тридцятки». «Глухий» (так прозвали одного з тюремних дозорних каже: «Ви дивіться, не бийте його, бо будете відповідати!»
Чуєте? «будете відповідати»! А....! — і комсомолець вилаявся страшними словами. — А як він мені цілий рік легені відбивав, то відповідав? Та я б йому... Ух! Коли б мені його віддали в свобідні руки, та я б йому такі муки придумав, що пекло б злякалося! Я б його по куснику різав щодня і в рану гарячу смолу лив би! Я б...
Тільки вийшов «Глухий», а ми — на нього! Загорнули в коци і давай місити! Били-били! Били-били! Чуємо — вже ке рухається! Тоді — води!
Ожив!
«Хлопці, — каже, — мені життя нема! Дайте шнурок — повішуся!»
Хочеш шнурка? Дамо! Сорочок не пожаліємо для такої оказії! Порвали сорочки, скрутили шнурок: «Вішайся!»
А він в плач: «Не хочу, — каже, — боюсь!»
Е, голубе! Тепер без викрутів! Що ж ми сорочки надармо попсували?!
Вночі взяли гада, заткнули морду і до ґратів! Та сторожа почула і відібрала! — з жалем зітхає оповідчик.
— Нічого, — потішає інший. — Не вдалося нам, то вдасться іншим, але жити він, собака, не буде!
Той самий селянин, котрий ще перед кількома днями охолоджував радість наївного учителя і котрий опинився на цей раз зі мною, зітхнув і сказав:
— Ех, люди, люди! Звіри з вас поробилися! Ні, не звіри, а чортівські виродки!
— Що?! Як?! — посипалося па нього з усіх боків. — Тобі шкода його?!
— І його шкода, але вас, дураків, найбільше! «Пацюка» вже не треба бити, бо його доля сама побила. А от ви! Що з вас буде?! Викликали з вашої душі звіря лютого, отруту страшну, і вони будуть роздирати і пекти ваше нутро до самої смерти! Як же вас тепер на волю випускати, коли ви поробилися ще страшніші всіх «Пацюків» і «Вошей»! Раніше люди хоч Бога боялися, то і світ був інакший. А тепер — що? Тепер ви тільки палиці гумової і кулі боїтесь! А дати вам ту саму пістолю чи палицю в руки, то... Ех! Не хочу навіть говорити.
— То що ж, діду, по-твоєму, коли мене «Пацюки» будуть стріляти, то дякувати їм за це, чи як?
Селянин хвильку помовчав, а потім з глибоким сумом у голосі відповів:
— Знаєш, хлопче, я маю тільки одного однісінького сина, і коли б він мене спитав так, як оце ти тепер, то я б йому відповів: «Сину, коло ти зі своїх страждання і поневіряння у в’язниці не винесеш нічого, окрім оскверненої душі і чорного від злоби серця, то просись, щоб тебе застрілили! Я волію молитися за тебе, як за мученика, що впав жертвою пекельних сил, аніж бачити тебе тим самим слугою антихриста!
Цікаву розмову перервав сторож, котрий прийшов покликати мене до бюра.
Там чекав на мене якийсь немолодий уже панок, що назвав себе моїм оборонцем, найнятим моєю мамою.
— Як, — спитав я, — уже є оборонці?!
— Так, — відповів той, — уже є знову суди і оборонці, І ваша справа буде розглянена на виїзній сесії обласного суду.
Спочатку я втішився і почав докладно розповідати адвокатові історію свого безпідставного арешту, мордування стоянням і безсонницею, але раптом зупинився, бо помітив, що вік налякано зиркає в сторону присутнього енкаведиста і нервово крутить в пальцях свої окуляри.
— Гм! — використав він мою зупинку. — Це... це ви розкажете на суді. А я хотів би знати, які ви маєте тепер погляди на вашу колишню діяльність в організації Української Автокефальної Православної Церкви?
— Як «які погляди? — здивувався я. — Жодних! Це фальшиво самообвинувачення було в мене вимушене тортурами і погрозами арешту моєї жінки!
— Гм! Гм! — зам’явся знову адвокат. — Я думаю, що вам ліпше буде, коли ви замість голослівного заперечення своєї провини. щиро покаєтесь і виясните судові причини, які штовхнули вас на злочин, як також і пізніші причини — добробут і свобода життя в нашій державі, — котрі примусили вас переглянути свої погляди і радикально їх змінити. Так буде краще для вас...
Я остовпів.
— Громадянине адвокат! Ви вірите, що я дійсно був у цій організації?
— Ви ж самі про це написали! Як же я можу не вірити?
— В такому разі, — увірвав я розмову, — нам нема більше про що говорити, і я буду сам себе боронити на суді! Вартовий! Прошу мене відвести до келії.
Виходячи, чув, як енкаведист говорив до адвоката:
— Бачите, як тепер ця вся сволоч підняла голови? Вони думають...
Дальших слів я не чув.
Опинившись в келії, я ліг на ліжко і почав думати. Не було сумніву, що і при змінах, які наступили в НКВД, мої вигляди на звільнення не покращали. Зі слів адвоката ясно, що реабілітація перед виїзною сесією обласного сулу мені не вдасться, бо навіть сам оборонець боїться відкинути моє смішне самообвинувачення. Добре було, принаймні, що я в напливі одвертости не зрадився, бо тоді все пропало б!.. Так маю ще єдину надію на ракурс до Вищою Суду Республики в Києві. Але і це не було певне,
