І тоді, серед дрімотного маячіння, приходив великий Хтось! Приходив безшумно і м’яко, клав лагідну долоню на розпалене чоло і промовляв без голосу... А я всім серцем прислухалася до нього, але не могла зрозуміти. Лиш відчувала твердо одно: не було в тих безмовних шепотах ніякої обіцянки, ніякої надії, тільки саме співчуття до мого зраненого серця.

Так мусіло бути!...

Маячіння тривало довго, перериване часом дзвоном годинника на коридорі, і лиш над ранок мене огорнув спокійний сон...

І коли тепер з перспективи часу роздумую над усім пережитим в той вечір, перековуюсь, що він був дивним переломовим моментом у моїй психіці. Хоч найгірше чекало мене в майбутньому, я вже ніколи більше не попадала у владу розпуки і відчаю. Здавалось, що якийсь лікар-чарівник витягнув з моєї душі чутливий нерв і зробив її невразливою на жоден біль і страждання...

На другий день я вже їхала додому, де мене чекали діти, старенька мати і... урядові обов'язки совєтської учительки і виховательки молодого покоління «в дусі вірности великим ідеалам комуністичної партії та її мудрого вождя — товариша Сталіна»...

Життя ішло своїм трибом, а мені все довкола здавалося тяжким сном...

Я далі працювала, помічаючи доокола себе відчуженість і холодність багатьох колег, посміхалася з того, що мене перестали відмічати різними словесними «нагородами», як було раніше, а партійні і комсомольські шпіцлі[28] слідкували за кожним моїм кроком і непокликано втручались до виконання моїх учительських обов’язків.

Свекруха, лишивши мене зо служницею і дітьми, поїхала до З., де знайшла притулок в якоїсь бідної, напівбожевільної вдови, що мала сина — ідіота. Вона стратила свою колишню певність, і в листах її не було вже давньої бадьорости.

«Я починаю попадати в розпуку, — писала мені. — На цей раз справа виглядає значно гірше і складніше, як в X. Адвокати щось роблять, але від них не можна видобути жодного слова — бояться говорити.

— Ваш син повинен був виступити на суді, як свідок, а він виступив у ролі прокуратора, — оце все, що мені сказали.

Побічними дорогами довідалася я також, що після виступу Одександра, Руденко наказав перервати процес і літаком полетів до Москви. Вернувся зараз таки на другий день дуже вдоволений наслідками своєї подорожі. З цього можна догадатися, що в Москві він добився дозволу на арешт Олександра, котрого перед тим не мав.

Всі є також такої думки, що арешт відбувся десь у поїзді, або на стації в Р., бо є певне, що Олександер звідси виїхав. З цим, очевидно, була зв’язана візита "представника військової управи".

Адвокати тепер не дурять нас жодними надіями і кажуть, що вирок може бути пом’якшений хіба в Києві. Про цілковите виправдання нема взагалі мови»...

Так минуло три місяці.

Свекруха безвиїзно сиділа в З., але нічого нового не дізналася, за винятком того, що процес має відбутися в кінці квітня.

А я?... Я старалася ні над чим не думати і не заглядати в майбутнє. Зрештою, я передчувала його, тільки боялася оформити свої передчуття в конкретний зміст...

Але те, чого я боялася, прийшло в листі від пані Ґ.

«Не попадайте в розпуку, це нічого не поможе. Ми всі в однаковому положенні, і це дає мені право написати вам всю правду. Вона жахлива: всі наші чоловіки засуджені до смертної кари!

Мусимо далі енергійно діяти спільними силами, бо не можна допустити, щоб п’ятеро людей загинуло такою страшною і незаслуженою смертю! Покидайте все і приїжджайте до Києва. Там разом з адвокатами порадимось, що робити.

Вашій свекрусі ми не наважились сказати правди — це б її забило. Ми спочатку збрехали, що вирок — 10 років заслання, потім сказали, що — 25. Але вона все одно дізнається правди — і тоді з нею буде погано. Хочемо її якось вислати до вас, але на поїзд абсолютно не можна дістати квитка. У нас помітна загальна нервозність, і ходять поголоски про війну. Ломаю голову над тим, як дістатись до Києва»...

«Не попадайте в розпуку»!.. О жінко, жінко!... Чи ти б сказала до мерця: «Не попадай в розпуку!» А я мрець! Моє серце — немов спалений камінь, на котрім ні насіння радости ні насіння горя не пустить коріння... Я, немов той герой з казки, що виміняв своє живе серце на скляне і стратив можливість відчувати. Тому я спокійніша за тебе, жінко! Але чи щасливіша?...

Однак, діставши листа, негайно йду до директора ніколи і інспектора Народної Освіти, прохаючи відпустки. Мені довго відмовляли, посилаючись на кінець учбового року і наближення іспитів. Але я заявила, що таки поїду, без огляду на наслідки самовільного залишення роботи. Тоді вони згодились.

Те, що пані Ґ. писала про неможливість дістати квитки на поїзд, була правдою, і коли б не зв’язки і знайомства батьків моїх учнів, то я до Києва так би і не дісталася. В поїзді їхали переважно військові та високі достойники в урядових справах.

В Києві, на своє здивування, застала свекруху. Вона вже знала правду, але трималася досить мужньо, хоч дуже постаріла і осунулась. Решті жінок засуджених не вдалося дістати квитків на переїзд, і вони просили через свекруху зробити все можливе у справі їхніх чоловіків.

Але зробити щось було майже неможливо. Ми приїхали зарано, і справа ще до Верховного Суду не прийшла.

— Не обзнайомившися з актами, я сам нічого не знаю, — сказав наш адвокат. — Але, коли б я і знав, то вам нічого не зміг би сказати: це є урядова таємниця. Одне тільки, що можу вам пообіцяти на слово чести, що зроблю все можливе, щоб вашого чоловіка урятувати.

Потім він подає нам адреси кількох ліпших адвокатів, котрим радить доручити оборону решти засуджених.

З тим я вернулася до Р., а свекруха поїхала додому продавати будинок, щоб мати гроші на різні непередбачені видатки.

Шкільний рік скінчився, і в школах почалися іспити. Роботи було багато.

Звісток з Києва не було ніяких, і на висланий лист адвокат не відповів.

Одного дня мене покликали до кабінету директора.

— Ось що, товаришко Мак!.. Я маю з вами дуже поважно поговорити... Ви, звичайно переконані, що ваш чоловік є невинний. Але ця думка нас не зобов’язує. Натомість офіційна думка, з котрою ми повинні числитися, є така, що ваш чоловік є ворогом народу і має за собою такі тяжкі провини, що його постановили знищити фізично. Знаючи вас, як прекрасного педагога і добросовісного працівника, я хотів би вас остерегти перед тими поважними неприємностями, що виникають для вас у зв’язку з вашим чоловіком...

— Неприємностями?! — здивуватися я. — Але ж, товариш директор, чи ви забули постанову уряду про те, що винними вважаються тільки самі заарештовані, а не члени їхньої родини!..

— Це, бачите, так... Але це торкається тих, хто був заарештований ще за Єжова. Тоді було багато різних помилок... Одначе, арешт вашого чоловіка вже не в помилкою, тим більше, це є справа повторна. Є також неправдоподібним допускати, щоб ви, живучи разом, нічого не підозрівали про контрреволюційну діяльність вашого чоловіка, бо ви — жінка інтелігентна й розумна.

— Що ви хочете тим сказати?...

— Я цим ще поки що нічого не хочу сказати, але коли б ви схотіли мене послухати. — а я зараз говорю з певного доручення! — то я порадив би вам негайно зректися свого чоловіка через пресу, а потім піти до ЗАГСу і взяти розвід. Прізвище також змінити на ваше дівоче.

— Товариш директор! — скипаю всередині холодною люттю. —По-перше, на такі зречення минула мода, і їх не визнають...

— Ваше визнають, — перейняв мене директор, — я ще раз підкреслюю, що говорю з певного доручення...

— А по-друге, — говорила я далі, не звернувши уваги на його слова, — я не маю морального права наносити останній удар людині, від котрої за дев’ять років спільного жаття не бачила нічого, крім добра і любови!