І я писав. Згадував, правда, лишень тих, кого не можна було не згадати, але при тому рука моя тремтіла, як у злочинця, що робить замах на свого ближнього. Використовував при тому весь свій літературний хист, мимоходом ніби робив наголос на тих, кому це могло найменше пошкодити, і навпаки, як тільки міг поменшував вагу знайомства з тими людьми, за котрих боявся.

Так, наприклад, зупинився в кількох рядках на випадковому знайомстві з Володимиром Затонським[14], видатним комуністом, котрий був свого часу Народним Комісаром Освіти України і котрого більшовики в 1934 році[15] розстріляли.[16]

[Писав я чотири дні і чотири ночі, за винятком тих хвилин, коли умлівав, бо спати мені й далі не давали, не давали навіть думати. Досить було тільки на хвилину зупинитися, як вартовий штовхав мене і кричав:

— Ну, чого задумався? Чому не пишеш? Мор-р-р-да! Зразу видно, що польсько-німецький, германський шпіон!..

Це було страшне! Може, з перспективи часу мені так видається, але справді тих чотири доби писання були далеко гірші і тяжчі, як попередніх десять діб безперервного стояння. Може тому, що я тоді частіше вмлівав, і в тому організм знаходив відпочинок, може тому, що я був жахливо виснажений всіми попередніми днями, а може й тому, що тепер я мусів думати і писати.

Розумію, чому найтяжчою формою смерти, яку в старі часи винайшли дотепні китайці, була смерть від безсонниці. Кажуть, що засуджений на таку смерть врешті благав покінчити з ним, яким завгодно способом, аби тільки позбавити мук безсонниці. У мене кожний найменший рух викликав у вухах тріск, подібний до рушничних пострілів. Бачені предмети набирали дивовижних форм, розтягалися, викривлялися, двоїлися, троїлися в очах, а мозок горів, горів, немов охоплений вогнем. Здавалося, що, коли б можна було впасти навіть на розпечене каміння, то й там би чоловік заснув блаженним сном. А вже найбільше дратував мене портрет Єжова. Я старався не дивитися на нього, але якась стороння сила часом скеровувала мій погляд в його бік, і тоді я бачив, як кривавий комісар починав труситися від беззвучного злорадного сміху. Спочатку трусився лише він сам, потім за ним починала труситися рама, потім стіни, а потім вся кімната перехилялася, крутилася у дикому танці, аж поки холодна вода, чи попросту безпардонні штовханці не ставили всього на своє місце. Кілька разів я пробував симулювати зімління, але це було ще гірше, бо крики і штовханці не давали відпочинку. Зате, коли вмлівав справді, кілька секунд перед несвідомістю відчував дійсно райське блаженство.

І тоді я вірив, глибоко вірив в існування нірвани. Тільки, на жаль, мої пильні вартові щоразу виривали мене з неї і кидали в обійми ненависної дійсности проклятої кімнати № 22.

Однак, по чотирьох днях, коли вже весь папір був списаний, мене таки нарешті відвели спати в стані, майже божевільному. Скільки я спав — не знаю, але думаю, що дуже довго, бо коли мене збудили, все моє тіло стерпло від лежання на голих дошках.

Хиляючись і падаючи з ніг, я пішов під конвоєм до начальника, котрого застав у асисті його заступника «Воші». Пригадавши собі характеристику цього ката моїм недавнім знайомим з підвалу, відчув, що шкіру мою обсипало морозом...

Перед обома енкаведистами лежала купа списаного мною паперу, і «Воша» злобно та єхидно посміхався:

— Ти бачиш, — говорив він до начальника, — що він тут понаписував? Для чого це все нам здалося? А про організацію — ні слова! Панькаєшся з ним.......! — він погано вилаявся. — Ось ти мені дай його на два дні!.. Він мені одразу все виспіває!.. Я його навчу «сповідатися»!..

— Лиши, лиши, браток, — заспокоював його начальник. — Я йому пообіцяв, що його пальцем ніхто не торкне, а він таки признається. І я свого слова дотримаю!..

— Подумаєш, ще йому слова дотримати, в джентельменство гратися! Два чоловіки мусять коло нього днювати і ночувати!.. Коли ми так до кожної сволочі будемо по двох людей тримати, то нам і всього війська не вистачить!.. Ти! — звернувся він до мене. — Ти ще довго будеш ламатися? Як ти мені до завтра не напишеш про організацію, то, — я тобі даю також слово! — тут увечері сидітиме твоя жінка, і я сам в твоїй присутності буду її допитувати!.. Чуєш?.. Я тебе також пальцем не торкну, але щодо жінки... нічого не обіцяю... Буду допитувати так, як вважатиму за відповідне... А я вмію добре допитувати!..

При тій погрозі кров заледеніла мені в жилах, бо я знав, що здійснення її для цих бандитів не представляло собою жодної трудности.

Встали перед моїми очима цементові підвали, почулися душу роздираючі крики катованих, пригадалися всі пониження і знущання, на які засуджені заарештовані. Уявив собі свою жінку скатовану, закривавлену, збезчещену... Уявив собі своїх осиротілих дітей... І... здався.

— Мені все одно, — видушив з себе. — Мені все одно. Я... буду признаватися...

І знову кімната № 22, папір, олівець, столик, портрет Єжова і тупа морда ненависного вартового.

Признаватися...

Але в чому? Яка організація? Де вона була?

Хто до неї належав? Мої знайомі? Приятелі?

Кого назвати і засудити на це пекло? «Боже, Боже, дай мені сили!»... «Ні, не сили! Дай мені смерти!..» Я сидів і думав. Власне, я зважував: кого кинути в пащу енкаведівського Молоха? Рятувати жінку і назвати невинних людей, чи, навпаки, не назвати нікого і жертвувати жінку?

Закон чести велів зробити мені другий вибір, і я вже знав наперед, що саме так зроблю, але все таки ще вагався. Чіплявся за ту думку, що знаю з житті не одного негідника, котрого варто би було знищити, котрого знищило би всяке нормальне суспільство і на котрого я сам, коли б був суддею, без надуми підписав би вирок смерти. Чи мало таких є?

Перебирав у пам’яті одно прізвище за другим, пригадував різні обличчя, вирази, вчинки і злостився. Злостився саме тому, що не був подібним до них. Злостився тому, що мій світогляд, мої засади були смішні і непотрібні в цьому світі. Через них, можливо, загине моя дружина, осиротіють діти... Але... але інакше не могло бути! Я не міг, — не міг! — навіть найбільшого негідника, найбільшого злочинця погубити тим способом, який мав у своїй розпорядимості! Не міг зробити того навіть для рятунку своєї жінки!.. Чи це було розумно? Чи це було правильно?

Ще кілька днів тому назад я вважав, що зазнаю найтяжчих тортур від безсоння. Але тепер, порівняно до переживаного, я дивився на них, як на невеличку невигоду, і радо погодився б стояти без сну до самої смерти, коли б тільки зміг врятувати жінку. Чи «Воша» розумів це? Напевне розумів.

— Ну, чого не пишеш?! — крикнув мені несподівано у саме вухо вартовий. — Пиши, коли тобі є приказ писати!

Цей крик не тільки вирвав мене з безнадійного трясовиння болючих вагань, але й викликав несподіваний приплив сили і шаленої злости.

— А ти заткнися! — визвірився я на вартового. — Не заважай мені думати! Зрозумів?

Вартовий цілком спішився від такої несподіваної і очевидно рідкої в мурах НКВД реакції, але; щоб підтримати свій престиж, закричав ще голосніше, хоч і зовсім непереконливо:

— Ти не розпускай губи, а пиши, як я тобі кажу, бо ось, бачиш? — показав кулака.

Я зірвався з місця:

— Та ти хто такий?! Тобі яке діло до того, що я роблю, га? Та я зараз піду до начальника і скажу йому, що ти мені не даєш думати! Як ти зроду, дурень, нічого не писав, то гадаєш, що писати, то все одно, що.....? — і я, впавши в звичайний для цієї установи тон, додав дуже неделікатне порівняння. — Сиди тихо і не перешкоджай мені!.. Води подай!

Цей тон для вартового був зрозумілим, і він, скоріше інстинктивно, як свідомо, скорився йому: досить поквапно налив у шклянку води, подав мені, а потім сів і вже більше не обзивався.

Я несподівано відчув, як цей інцидент внутрішньо мене випростав, скинувши геть з душі тягар упокорення. В мені розгорілася жадоба боротьби.