Кілька кроків туди і назад принесли велику полегшу, але не надовго. Повернувшись на старе місце і постоявши що з півгодини, почув, що довго не витримаю.

— Чим це може скінчитися? — питаю себе. — Та вони ж можуть тримати мене так до повного виснаження і смерти! Це страшніше бійки і ламання костей! Треба сказати цьому йолопові, щоб відвів мене до начальника: хай покине цю дурну забаву!

Але — дивна річ! Поруч з тими міркуваннями і нелюдською втомою почуваю, що сам розмови не почну! Якась дивна сила сковує мій язик і зростає разом з моїми терпіннями.

Знову приходить зміна, приходить друга, а я все стою...

Десь уже коло півночі здавалося мені, що от-от упаду, але якось переміг себе і вже потім знаходився в стані якогось оціпеніння. Бачив, як мінялися вартові, чув, як мене щось питали, щось механічно відповідав і стояв далі, стояв, як заклятий...

Пам’ятаю ще, як уві сні, сяєво рожевого світанку, а потім — чорна прірва: зімлів.

Отямився вже в кабінеті начальника, облитий холодною водою.

— Ну. заарештований, — спитав той, — будете признаватися?

— Ні!

Почував таку лінь і байдужість, що навіть не хотів додати, що не маю в чому признаватися.

Мене знову відвели до кімнати № 22, і «допит» продовжувався, як я потім довідався 10 день! Але я тоді цілковито стратив почуття часу, і в моїй голові плуталися дні, ночі, вартові, вихід «на двір», штовханні і окрики: «Ти! Стій! При допиті не можна сідати». Часом все зникало, і наступало солодке небуття. А коли я приходив до дійсности, то все був облитий холодною водою. Пізніше, коли вже і вода перестала діяти, почали застосовувати якусь, очевидно, грубу голку, котра з невиносимим болем влазила в тіло.

Та, мабуть, і голка вже не діяла, бо одного разу я отямився не в знайомій кімнаті, лиш десь у підвалі. Високо вгорі заґратоване вікно пропускало світло мрячливого дощового ранку, чи вечора — не можна було вгадати.

Я попробував поворухнути руками, ногами, попробував сісти — ніби все в порядку.

— Живі? — почувся грубий голос з кутка, і, повернувши голову, я побачив на другій прачі під протилежною стіною якогось чоловіка. Віку його не можна було пізнати, бо був зарослий і брудний.

— Та ніби живий! — відповів я, втішений, що коло мене є якась жива істота.

— Били? Ні?! А чого ж ти був мертвий?

— Не давали спати.

— Ага!.. А слідчий хто?

— Начальник.

— Пацюк?

— Який пацюк? — здивувався я.

— Та начальник. Його так називають тут: «Пацюк»... Ти недавно тут?

— З двадцятого червня. А сьогодні яке число?

— Сьогодні вже тридцяте... Та ти ще маєш щастя! — заздрісно сказав в’язень.

— Щастя?! — здивувався я. — Чому?

— Бо «Пацюк» ще добрий! А от його закупник — «Воша» О! То є сволоч!

— А по-моєму, то і «Пацюк» добра сволоч!

— Ну-у-у, ні! Цього ви не кажіть! — енергійно заперечив мій співбесідник. — Все таки їх не можна порівнювати! «Пацюк» тільки не любить, як хто впирається, і тоді б’є. А як хто покірний, то і папіросами частує і навіть їсти дасть, їй-Богу!

Оце зі мною сидів один, — бо я вже, браток, тут п’ятий місяць! — молодий якийсь. Випив цей молодий колись і щось там проти Сталіна сказав. Ну, і взяли його. А в нього, знаєш, жінка молода і близнят мала. От і попав він також до «Пацюка». Питає його «Пацюк»: «Ти проти Сталіна такі і такі слова казав?» «Казав» — каже. «Як же ти. сякий-такий, осмілився такі слова говорити? Хто тебе намовив?». «Та мене, — каже, — ніхто не намовив, то мої близнюки винні». «Як так, коло твої близнюки ще говорити не вміють». «Але кричать як генерали. Тут ударна кампанія, мені план треба перевиконувати, а їх, хто найняв: цілу ніч кричать і спати не дають. Жінка одного носить, а я другого, а вдень замість плани перевиконувати, то я сплю на роботі. От і вписали мене за недовиконання планів на чорну дошку. І гірко мені стало: весь час ударником був, навіть на заклик партії про збільшення дітей в нашій країні свідомо поставився і за десить місяців по шлюбі аж двох вояків Сталінові подарував, а тут мене за те — на чорну дошку! От і випив я з горя та й сказав непотрібні слова».

І що ви думаєте? Розжалобив «Пацюка»! А тоді ще впав йому в ноги і проситься: «Будьте отцем рідним! Пожалійте мене дурака! Більше не буду!»

Той покричав, дав для порядку разів кілька в морду, але через дві неділі таки випустив!

А «Воша» — о-о-о! — то вже не той! Той б'є і за те, що призмаєшся, і за те, що не признаєшся. Я от у нього п'ятий місяць, а ніяк йому не можу вгодити. Спочатку били, щоб признавався. Ну, я й «признавався». Потім ще били, бо ніби мало признавався. Я ще «признавався». А тепер уже і сам не пам'ятаю, до чого «напризнавався». А він знову б’є і каже, що я все плутаю. От і вгоди йому!..

На цьому місці розмови увійшов вартовий і наказав мені йти до начальника.

Я був у душі дуже вдячний моєму несподіваному знайомому, що дав мені такі цінні інформації про мого слідчого, і думав над тим, як мені їх використати. При вмілому маневруванні все ж таки можна було улегшити собі долю.

— Ну, заарештований, — звернувся до мене начальник. — що буде далі? Як бачите, у нас жартів нема, і коли треба буде — заморимо до смерти!

Тоді я заговорив:

— От що, начальнику! Я не сумніваюся, що ви можете мене заморити до смерти. Але що вам це дасть? Я і в останню смертну хвилину нічого не скажу, НЕ МАЮ ЧОГО говорити! Хіба ви мені не вірите? Будемо говорити розумно: я ні в чому невинен абсолютно і, думаю, що ви про це добре знаєте. Єдине хіба, що вважаю посередньою причиною свого арешту — це те, що я — син політичного емігранта і шляхтич з походження. Це не є для вас таємницею, і я більше не маю, в чому признаватися.

— Ні, ні! — заперечив слідчий. — Ви заарештовані за цілком іншим обвинуваченням!..

— Можливо! Можливо, що я несвідомо зробив якийсь крок, який вважається каригідним! Тоді скажіть мені — який? Коли я дійсно в чімсь провинився, то, вірте мені, що покаюся!

Ці слова я постарався виголосити найщирішим тоном і слідкував, яке вони враження зроблять на начальника. Але бажаного впливу не було видно.

— Несвідомий крок? — зіронізував він. — Ні. не вдавай дурня! Бути головою контрреволюційної організації — називається у тебе несвідомим кроком?!

Ці слова викликало у мене цілий вихор думок. Одно було в них добре, що я вже знав, в чому мене обвинувачують. Але з другого боку, обвинувачення було настільки тяжке, що несумнівно грозило смертною карою. Правда, було абсолютно безпідставне, але підставою могли стати власні зізнання, вимушені тортурами.

Що було робити?

— «"Пацюк" тільки по любить, як хто впирається», — пригадалися мені слова в'язня.

Отже, коли не буду «признаватися», то заморять до смерті, як сказав начальник. А коли «признаюся» — то розстріляють!

Треба було обдумати положення. хоч воно виглядало безвихідним...

Тим часом начальник перервав мої думки наказом:

— Покищо, заарештований. ви знову підете до кімнати № 22 і будете писати свою автобіографію, а то докладно! Починаючи від дитинства, крок за кроком, згадуючи всіх ваших рідних і знайомих, опишіть докладно також юнацькі роки, роки зрілості аж до дня арешту. Але не важтеся когось «забувати». бо, як виявиться, що ми пам'ятаємо когось, за кого ви «забули», то буде погано і вам і «забутому»!.. Особливо докладно опишіть членів організації і її діяльність. Зрозуміли? Тепер не можете сказати, що не маєте чого писати, як на першому допиті... Для того маєте 200 аркушів паперу і 4 дні часу. Коли буде мало — можемо добавити одного і другого, — додав іронічно. — Дижурний! Відвести заарештованою до кімнати № 22!

Розпочавши під доглядом вартового писання, я зрозумів з першої сторінки, яку неприємну і тяжку задачу маю перед собою. Адже з тих автобіографічних фактів і різних прізвищ різних людей мало повстати моє обвинувачення, котрого не могли добитися безсонницею і стоянням. І дійсно, багато моїх бувших знайомих з часів дитинства опинилося закордоном, багато раніших і пізніших приятелів було вже ув'язнено і розстріляно в попередніх процесах українських підпільних організацій. Долі багатьох я не знав взагалі. Але була маса таких, котрі були на волі і працювали. За саме знайомство з категорією політично скомпрометованих вага мого обвинувачення побільшувалася, дарма, що наше спільне знайомство не мало в собі нічого спільного з протидержавною діяльністю. А згадувати отут на письмі про тих, хто був ще на волі — значило піддавати їх також небезпеці. Промовчувати певні імена в умовинах всеобіймаючого особистого обліку і шпигунства — було ще більше небезпечно, про що, зрештою, попередив мене сам слідчий. Не писати нічого взагалі? Також не можна!