Але і цього було недосить! Несподівано захворіла менша донька, і скликаний консиліум прийшов до висновку, що коли в найближчі дні не наступить перелам в кращу сторону — дитині загрожує складна операція з трепанацією черепа. Хоч не хоч, дитину довелося віддати до шпиталю.

Коли тепер пригадую собі ці дні, направду дивуюся, як можна було це пережити! Я плакала цілі ночі, плакала, йдучи темними ранками на роботу, плакала, вступаючи з роботи до шпиталю, і плакала, ідучи зо шпиталю додому. Тільки підчас роботи не можна було плакати, бо я була на державній посаді, а за сльози ніхто не платив... Про їжу мені було навіть гидко згадувати.

Знайомі і сусіди, відчуваючи небезпеку, перестали бувати в мене в хаті, і я була сама з своїм горем і зо своїми думками.

Одного дня, ледве я вернулася зо шпиталю, і взялася до хатньої роботи, являється якийсь тип у цивільному.

— Чи тут мешкає Олександер Мак?

— Тут.

— Я мушу з ним говорити.

— На жаль, його нема дома. А чого ви хочете?

— Я прийшов з військової управи повідомити, щоб він завтра з’явився для перереєстрації. Коли він буде вдома?

— Не знаю!

Спитавши мене, куди поїхав Олександер і в якій справі, візитер пішов.

Обнята власним горем і клопотами, я спочатку не звернула на це жодної уваги.

Слідуючий день був вільний, і коли я прийшла до шпиталю відвідати хвору дитину, мене повідомили, що небезпека минула, і я, коли хочу, можу її завтра забрати додому.

Висилаю негайно телеграму до свекрухи, вимагаючи категорично її приїзду, а сама вирішую на другий же день взяти на кілька днів відпустку, щоб заопікуватися хворою. З тим рішенням іду до праці.

Раптом на другій годині, пояснюючи учням способи характеристики літературних персонажів, згадую собі візитера з «військової управи».

— Мати Божа! — мало не скрикую вголос. — Адже це був енкаведист в цивілю!

Пригадую собі холодний, тупий погляд сірих очей, низьке чоло і щелепи злочинця... Пригадую собі загальний вираз обличчя, невловимий, але специфічний, по якому кожна досвідчена людина безпомильно пізнавала майстрів енкаведівського ремесла.

— Так, це був енкаведист! Несумнівно, енкаведист!

Ледве скінчилася година, як мені приносять телеграму від пані Ґ., в котрій значилося, що Олександер виїхав додому тиждень тому назад.

Сумнівів більше не було: чоловік пропав!

З роботи маю бігти додому, запалити і обігріти хату, бо на дворі стояла люта зима, а хвора дитина мусіла бути в теплі. Але по дорозі заходжу до НКВД і, добившись прийому в начальника, вимагаю відповіді, що сталося з моїм чоловіком?

Начальник, дивлячись в сторону, каже, що він нічого в моїй справі не знав, але є переконаний, що коли я прийду додому, то застану якісь новини.,.

Дійсно, дома мене чекали новини...

Насамперед, я пішла до сусідки по ключі, бо вона, відводячи дітей до садка, замикала мешкання. В неї я застала двох людей: начальника «спецвідділу»[23] інституту Царика та «представника військової управи».

— Ми прийшли до вас па хвилинку, — каже мені начальник «спецвідділу», розпливаючись люб’язною усмішкою. — Дозволите зайти?

Відмовляти було смішно...

Ідемо всі разом до мешкання.

— То оце ви тут мешкаєте? — вдаючи дужо привітного, говорить Царик. — Яке симпатичне мешкання!

— Ви прийшли подивитись на мешкання? —питаю холодно.

— Ми прийшли до вас перевести ревізію! — відповідає різко енкаведист у цнвілю.

— Маєте уповноваження на письмі?

— Прошу! — і вік показує мені папір. —Ось і свідки йдуть!

Входять свідки — двоє наших сусідів.

— Мешкання є до вашої розпорядимости, — кажу я, відкриваючи двері до покою. — Прошу заходити!

Сама тим часом починаю розбиратися з плаща і сніговиків. Роблю це спокійно, не звертаючи уваги на присутніх і не виявляючи назовні жодного зворушення.

Є в мене якась дивна, мені самій незрозуміла риса вдачі. Я не маю того, що називають «силою характеру», але скільки пригадую собі випадків, коли мені доводилося ставати віч-на-віч з сильнішим від себе ворогом, то замість страху, розгублености і приниження, мене несподівано опанував холодний, презирливий спокій. Якась могутня сила здіймалася кам’яною брилою зо споду мого єства і огортала мене неприступною бронею. І скільки собі згадую, в таких моментах мої противники щулились і намагалися не дивитися мені в очі. Чому? Не можу пояснити...

Так і в цей момент, кола обидва «представники закону» разом зо свідками пішли до покою, чекаючи, поки я розберуся, я, скинувши верхню одежу, одягаю фартух, беру сікач і починаю рубити тріски на розпал.

— Що це ви робите? — здивовано питає мене енкаведист, висуваючись до кухні.

— Адже бачите: рубаю дрова, — відповідаю спокійно.

— Прошу залишити ці дурниці і йти до нас!

Я потискую плечима:

— Що для кого дурниці: для вас — моя робота, для мене — ваша...

— Я вам ще раз кажу, щоб ви покинули це. бо ми не маємо часу!

— А я також не маю часу, — відповідаю зо стоічною байдужістю. — По-перше, я голодна, а по-друге, мені треба обігріти хату, поки прийдуть діти!

— А де ж ваші діточки? — з тою самою облесливою міною виглянув з-за плечей енкаведиста «начальник спецвідділу».

— А вам до того яке діло? — питаю навмисне по-грубіянськи. — Ви пройшли, здається, робити ревізію, а не питати мене про дітей!

— Ви постарайтеся бути чемнішою! — наказує мені загрозливо енкаведист. — Мій товариш є люб’язний супроти вас, то платіть йому тим самим!

— А я цілком не потребую вашої люб'язности! — відповідаю лідовим тоном. — І, коли б уже чогось жадала від вас, то тільки одного: кінчайте скоріше виконання ваших обов’язків і лишіть мене в спокою!

При тому бачу, як свідки роблять мені з кімнати знаки і з докором та острахом похитують головами. Але я не звертаю на них увага.

— Кажу вам востаннє: кидайте роботу! — нетерпеливо і злісно гукає енкаведист.

— А я вам кажу ще раз, що ревізіє можете робити без мене!

— Без вас ми не маємо права: це протизаконно!

— Ну, то тоді почекайте! — байдуже знизую плечима і підпалюю вогонь.

Енкаведист аж розгубився від лютости і сів на стілець.

Царик так саме стратив охоту бути «люб'язним» і вже більше не обзивається.

Я тимчасом наставляю на кухню цілком непотрібні мені баняки, наливаю до них води, накриваю накривками і довго педантично обтираю кухню. Ніби все!... Що б ще зробити?... Ага! Іду до креденсу, відрізую собі хліба, навмисно довго та уважно смарую його маслом і так зо скибкою в руках виходжу до покою.

— Прошу починати. Я вже готова!

Енкаведист подивився на мене, струснув головою, ніби кажучи: «От, проклята баба!», і взявся до ревізії.

Ревізувати фактично нема чого: мешкання професора високої школи па цей раз складається тільки з покою і кухні.

Заглянувши до шафи, під ліжка і до книжок, єнкаведисти беруться до бюрка. Але і там нічого не знаходять: навчені попереднім досвідом, ми нищили все листування і не тримали в хаті жодних фотографій, окрім своїх фамілійних.

Я стою, опершись спиною на двері, і вдаю, що мене найбільше цікавить моя скибка хліба. Кусаю її ніби з великим апетитом, наперед уважно розглядаючи, з якого боку вкусити. Скінчивши одну, іду до кухні і відрізаю другу. Бачу, що доводжу своєю байдужістю енкаведистів до встеклости[24], і це дає мені змогу ковтати, хоч з таким самим успіхом я могла би їсти мило.

Починається опис майна. Його небагато: меблі, книжки і одежа мого мужа.

— Пиши, — каже енкаведист до Царика: — шафа гардеробна, шафа книжкова, бюрко...

— Чекайте, чекайте, громадяни! — втручаюся я в цьому місці до розмови. — Всі меблі, які бачите в хаті, є куплені за мої гроші! Я вам їх описувати не дам і акту опису не підпишу!

— Як «за ваші гроші»?! — дивуються енкаведисти.

— Дуже просто: я можу вам паперами і свідками доказати, що я працювала ввесь час без перерви, і меблі куплені за ті гроші, які я заробила.