Починалася страшна боротьба між розсудком і серцем. Я відчувала, як на чолі і на скронях в мене виступала холодна роса, а учні широко розкривали очі і перезиралися.

Це тривало секунду дві, п’ять, десять...

Нарешті перемагав таки розум, і упокорене серце замовкало, корчачись в конвульсійних болях...

— Отже, на чому я зупинилася? — питала опалим, байдужим голосом.

— Ви зупинились на... — підказували учні.

І лекція йшла далі...

Як і слід було чекати, коло мене, «жінки ворога народу» створилася атмосфера шпигунства і недовір’я, які з особливою яскравістю виступали в умовинах нудного провінціального побуту. Дарма я працювала з усіх сил, виконуючи масу неплатної роботи, дарма, що в протязі короткого часу здобула собі признання найкращої у своїй ділянці фахової сили не лишень в школі, але й в цілому районі, а все ж таки мої колеги, що належали до комуністичної партії, давали мені виразно відчути, що я — елемент чужий і непевний.

Та я не переймалася тим. У порівнянні до переживаної трагедії, вся решта видавалася мені такими дрібницями, що про них смішно навіть було думати. Внутрішніх своїх почувань я ніколи не виявляла назовні і трималася з усіма холодно — офіційно.

Тільки у вільні години, опинившись в тісному гуртку своєї осиротілої родини, скидала з себе маску байдужости і вповні віддавалася своїй настроям. Почувала себе, як артистка, що опинилася за кулісами після довгої невластивої її призванню ролі, і в сльозах та жалях знаходила своєрідний відпочинок. Тяжко було дивилася на безтурботність меншої доньки, що не пам’ятала батька, а ще тяжче було заспокоювати цікавість старшої, яка постійно допитувалася, де тато і чому так довго не приходить?..

Так минула, тепла, лагідна осінь, минула пора холодних дощів, нарешті, впали сніги, і землю скував мороз.

І одного дня в місяці грудні дістаю від монахині листа, що передачі більше не прийняли...

Кінець?..

Невже так просто прийшов кінець?!

Уявляю собі, як сестра дістає назад переданий клунок з запискою: «Не числиться!»... Дістає так, як діставали, дістають і будуть діставати сотні, тисячі інших.

Як просто!..

І світ не завалився?! І не видно жодних познак того, що сталася така страшна трагічна несправедливість?! І життя далі йде своїм нормальним ходом?!

І лишень тоді починаю розуміти, як помимо холодних розважань розуму, що інакше бути не може, що наш випадок — це тільки одне кільце безконечного ланцюга загальної єжовської драми, — десь глибоко в серці жила несміла, крихітна надія па чудо: А може... Адже він ні в чому невинен!.

Ні тепер зректися тої надії?! А чим жити?

Ні, так не можна лишити! Треба щось робити!

Свекруха, що їй нещастя єдиного сина додає сил, вибирається в дорогу до X., а для мене ще гірше згущаються фарби тривожних буднів.

Довго тягнуться напружені непевністю дні, а ще довше понурі безсонні ночі, але нарешті приходить лист від старенької! Ні, не все ще втрачене! Олександер далі на місці, тільки на кілька днів його вивозили чогось до обласною міста.

«Я залишуся тут деякий час. — писала мати— Нехай він бодай по списку передачі догадається по письму, що тут є якась одна близька йому людина, і може не буде почуватися таким осамітненим...

Я багато молюся тепер. Часто навіть не помічаю як минає ніч, і ранок застає мене на колінах перед розп’яттям. Це додає мені сил...Колись, ще в ранній молодости, я десь зустрілася з таким дивним виразом якогось автора: "Якщо нема Бога, то я Його видумаю!" Тоді мені видавалася безмежно смішною зухвалість того хробачка, що дерзав створити поняття безсмертної, могутньої Сили, Добра і Справодливости. Але тепер, в моєму горі, я починаю глибше розуміти крик того бажання, родженого нелюдською силою розпуки. І мені здається, що кожний безбожник, який ціле своє життя заперечував існування Бога, опинившись у моєму становищі, закричав би: "Боже, Боже! Коли Тебе нема, то я Тебе видумаю!!! "

Молись, дитино моя! Учи — хай моляться! Не бійся, що хтось про це довідається — тепер це не є так важно, а дитяча молитва найскоріше Бога досягає. Моліться всі! Більше ми не маємо, на що надіятися»...

Після того знову приходили листи, але в них нічого певного не було, але мати і далі не тільки сама вірила в чудо, а ще знаходила силу і в мені ту віру розгрівати.

Села материнської любови безмежна!..

Минув ще місяць...

Раптом у січні 1939 року — грім з ясного неба! — преса приносить повідомлення про «зловживання владою» в органах НКВД!!! Того самого НКВД, діяльність котрого досі вважалася гак свято непомильною, що за самий сумнів у тому каралося кількома роками каторги!!! А тут кривавого комісара Єжова усувають, багатьох службовців НКВД не тільки викидають з праці, але садять їх до криміналів разом з тими, чиїх панами життя і смерти вони недавно були!!!

Неможливо описати загальної зміни настроїв, яку приніс цей несподіваний удар! Здавалася, що з усіх грудей нещасного багатоміліонового народу вирвалося спільно зідхання полегші, навіть у тих, хто ще вчора розпинався за справедливість єжовської політики.

При кожній зустрічі знайомих першим питанням було: «Чули? Єжова усунули!». І люди тішилися, немов би мова йшла про ліквідацію масової епідемії, чуми, всі були переконані, що з перших днів наступлять якісь надзвичайні події.

Але минали тижні, а все залишалося по-старому.

Нарід завівся у своїх сподіванках.

Щоправда, по тому дальші арешти майже припинилися, якусь частину в'язнів звільнили, але вирвати з заслання вже було неможливо. Так само не змінилося ставлення офіційних чинників до родин репресованих чи розстріляних: їм і далі казали, що їхні близькі є «ворогами народу».

Сотні тисяч скарг, якими почали засипати всі судові інстанції та відділи НКВД, залишалися без відповіді. В найкращому випадкові обіцяли справу «розшукати і переглянути». Але розшукати і переглянути всю масу присудів при найкращому бажанні, з огляду на їхню заплутаність і кількість — було неможливо. А тим більше було безвиглядно, оскільки ніхто навіть не збирався робити якісь енергійні кроки в напрямі встановлення справедливости. Отже, тільки незначні одиниці з тисяч засуджених при дуже впливових зв’язках їх родичів могли числити на поворот.

Знову ж слідчі, котрі і надалі лишилися на своїх місцях, для власної реабілітації почали вживати всіх заходів, щоб ті в'язні, котрих вони по рокові і більше тримали в безпідставному арешті, були таки засуджені і позбавлені можливості, опинившись на волі, писати різні протести і виволікати на світло денне різні, дуже немилі для НКВД, таємниці.

«Трійки», хоч і були замінені формальними судами, куди допускалися навіть свідки і адвокати, і на вироки можна було апелювати до вищих інстанцій, але і далі всі «політичні» розправи відбувалися при закритих дверях, а адвокати і свідка були зобов’язані тримати всі справи в таємниці під загрозою гострої кари.

Коротко кажучи, нічого не змінилося.

Це було найкращим підтвердженням того, що «єжовщина» не була справою групки окремих політиків, лиш заздалегідь обдуманим і схваленим міроприємством комуністичного уряду Москви. Коли ж ціль була осягнена і дальша нагінка на нещасне населення ставала непотрібною, то Єжова. з міркувань відомої засади: «Мурин своє зробив. Мурин може відійти»[12], — усунули. А що «мурин», маючи перед тим необмежені впливи і повновласти, виріс у поважно конкуренційну загрозу для всього Кремля і самого Сталіна, то його не просто віддалили, але при тому зламали йому хребет, щоб, бува, чимсь не нашкодив. А великий батько Сталін не поминув нагоди ще раз виступити в ролі гарячого «оборонця» своїх підвладних і погрозити пальцем у бік мнимих винуватців, ним же самим задуманої кампанії.