— Ось тут, маєте: це — Олександер Мак!

До мене приступає здивований адвокат.

— Ви є дійсно Олександер Мак?

— Я, у власній особі.

— На волі — офіційно?

— Прецінь же не можете підозрівати, що я втік з в’язниці?..

— Коли вас звільнили?

— Двадцятого травня на підставі вироку Верховного Суду УРСР.

— Масте копію вироку при собі?

— Маю.

— Дайте мені її. Я вам поверну зараз після засідання. Можете бути певні, — звернувся до решти, — що ваша справа в виграна!

І побіг назад розмахуючи моїм папером.

— Тепер розказуйте, — звернувся я до колег, — що це все має означати?

Мої товариші, денервуючись і перебиваючи один одного, починають розказувати свою історію: арешт, трагічну смерть старого секретаря і «вибори» мене на «голову організації».

— А чого ж це не видно між вами мого «приятеля», що постарався для мене таку «високу посаду»? — спитав я.

— Ого! Його вже не побачите! Він, бідака був, таки м’якенький, так старався догодити слідчим, що повидумував на себе десятки різних «злочинів», як сам казав, доказати свою «безконечну відданість інтересам совєтської держави».

Спочатку йому обіцяли всякі полегші, але, коли зібралось багато матеріалу, то його справу відділили від нашої і засудили па 10 років.

— Шкода дурня! — мимоволі вирвалось у мене. — Адже лишилася жінка і троє дітей...

— А як було з вами далі? — повернувся я до попередньої теми.

— З нами було дуже погано, — оповідав асистент Ґ. — Коли б не ті зміни в НКВД, то ми, мабуть, волі не побачили б ніколи. Але коли Єжова зліквідували, а наших слідців порозганяли, то жінки директора і військового керівника, використавши свої зв’язки. повернула справу в добру сторону. На процесі в обласному суді ми заперечили всі свої попередні зізнання і розказали, як нелюдськи був забитий на наших очах секретар. Особливо ж помогло нам те, що вас, «голову організації», чомусь до нашої справи не приєднали, і ми внаслідок цього лишилися «безголовими».

Отже, два місяці тому назад на першому процесі в обласному суді нас всіх виправдали, видали всі наші документи і звільнили спід арешту.

Та ми знайшли чомусь неоправданого ворога в особі нашого обласного прокуратора Руденка. Хоч справа цілком очевидно була чиста, він лишився невдоволеним нашим звільненням і вніс протест проти вироку до Верховного Суду УРСР, щоб постанову обласного суду уневажнили і передали справу на новий розгляд.

Як потім ми довідалося від адвокатів, основним аргументом Руденка було те. що ви, «голова організації», є таки засуджені, але іншим судом.

Тепер можете зрозуміти, чому ми так втішились, побачивши вас на волі, і то якраз в такий момент, коли рішалася наша доля! Це — просто чудо якесь!!!

— А тепер, — попросили товариші, — розказуйте про себе.

Я почав розказувати, але в половині розповіди почувся рух, І до нас вийшов адвокат.

— Ну, що?

— Ну, як?

Засипали ми його питаннями.

— І добре і зле... — відповів трохи змішаний адвокат. — Ваше звільнення підтверджено повторно, але тепер проти Верховного Суду УРСР буде протестувати Прокуратура Республіка перед Сесією Верховного Суду СРСР, так само, як протестує проти звільнення Мака.

— І чим це може скінчитися?

— Чим це може скінчитися — не можу вам поки що сказати... У всякому разі, Сесії Верховного Суду Союзу відбуваються дуже рідко, а наскільки там скопичується величезна кількість, справ, то поки до вашої дійде черга, мине напевне рік часу. До того ви користаєтесь з усіх прав совєтських громадян і можете далі займати свої попередні посади.

Настрій у всіх, помимо тимчасової виграної справи, був пригнічений.

— Товаришу адвокат, — звернувся я, — чи ми можемо просити вас прийняти нас па консультацію; оскільки наша справа ускладнюється? Я, щоправда, маю тут свого адвоката, котрий боронив мене перед Верховним Судом УРСР, але є одна справа, про котру мушу говорити з вами також.

— Звичайно, прошу дуже!

Ми всі йдемо до адвоката до його кабінету.

— Товариш адвокат, — почав я знову розмову, — у мене є якесь підозріння, але воно таке неймовірне, що я навіть боюся про нього говорити!..

— Цікаво, — спитав адвокат, — що ж це за підозріння?..

— Скажіть мені, чи не було при справі моїх колег копії мого вироку з обласного суду?

— Була звичайно. А що такого?

— Чи ви не звернули уваги на ту копію?

— Ах, правда! Власне мене трохи здивувало, що то був якраз той примірник, який належав вам особисто.

— І що ви про це подумали?

—Правду кажучи, не звернув особливої уваги. Мабуть помилка?

— Ні, не помилка, товариш адвокат, а звичайна фальшивка! Фальшивка кримінального характеру!!!

— Себто?.. — здивувався адвокат. — Як вас розуміти?

— Зараз зрозумієте! Скажіть тільки, чи та копія була долучена обласним прокуратором ось цих підсудних — Руденком?

— Так. Це ж був єдиний аргумент, на якому він опер свій протест перед Верховним Судом Республіки.

— Ну, то тепер слухайте, що я вам розкажу: це страшне!

Вирок Верховного Суду у моїй справі був винесений ще третього травня. Я про це нічого не знав, але моя мати, котра була тут на процесі, поспішила до X. зустріти мене при виході на волю, бо їй сказав адвокат, що мене мусять не далі, як по двох-трьох днях звільнити. Минуло три дні, минуло п’ять, минуло десять, а я був далі в арешті. Занепокоєна мати почала звертатися до всіх інстанцій, але скрізь її запевняли, що жодних розпоряджень щодо мене не прийшло. Те саме говорили і в обласному суді, хоч це було очевидною неправдою. І лишень коли мати поїхала знову до Києва і добилася категоричного телефонічного наказу до обласного суду, НКВД і в’язниці, мене на другий день звільнили.

З того видно, що хтось був дужо зацікавлений в тому, щоб мене якнайдовше позбавити волі рухів, всупереч гострим приписам законів.

Тепер, ще один факт, над котрим я довго ламав собі голову і котрий тепер став для мене цілком зрозумілим: 6-го травня з’явився до мене у в’язницю якийсь службовець НКВД і видер у мене копію вироку обласного суду, також проти всіх правил, бо в цій копії є виразний напис, що вона призначена тільки для в’язня.

Коди, опинившись на волі, я почав допитувати у всіх судових органах, що це мало означати, мені ніхто не хотів дати відповіли, і всі говорили, ніби нічого з тій справі не знають.

Але для мене тепер все ясно:

Отже, коли обласний суд в 3. виправдав усіх чотирьох тут присутніх підсудних, головно через те, що зі справи чомусь відпала головна особа — я! — прокуратор Руденко, невдоволений з вироку, вислав до мого обласного суду в Н. таємничого енкаведиста, щоб дізнатися, що є зі мною. Енкаведист приїхав, за моїми обрахунками, якраз саме тоді, коли з Києва надійшла касація мого першого вироку, а тому обласний суд не міг дати жаданої копії про моє засудження. Думаю також, що весь обласний сул почувся дуже ніяково, виставивши себе перед Києвом у такому глупому вигляді з моїм головством в «Українській Автокефальній Православній Церкві» і був би дуже радий, коли б мене таки засудили, хоч і на інших підставах. Тому проти мене почалася спільна акція обласного суду Н, НКВД в X прокуратора Руденка, уповноваженим котрого і був той енкаведист. Спритний службовець, не тратячи часу, автом у вихідний день погнав до в’язниці, відібрав у мене копію вже анульованого вироку і, як трофей, повіз її до Руденка. Не маючи нічого іншого, Руденко залучив цю копію до свого протесту і вислав її до Верховного Сулу УРСР, як бракуючий документ про долю «голови організації». Розрахунок був простий: на підставі цієї копії мали засудити «членів організації», а потім, на підставі їхнього засуду, засудити мене, як «голову», і, як каже пословпця, — «кінці в воду»! А щоб не було небажаних перешкод, мене вирішили далі тримати у в’язниці, не сподіваючись, що моя старенька мати просить стільки енергії для мого звільнення.

Протизаконне затримання моїх документів також не є припадкове. З одного боку — це є підла помста прокуратури і обласного суду за програну справу, а з другого — розрахунок: зв’язати мені руки новим клопотом, відвернути мою увагу від головної справи і не дати мені можливости поїхати, наприклад, до Москви.