Все було обдумано геніально, тільки я попсував гру, з’явившись до Києва в такий небажаний момент. Коли б не це, то Руденкові його ординарна махльовка вдалася б цілком, бо, як мені відомо, Верховний Суд є перевантажений сотнями різних справ, а склад засідань, включно з предсідником, постійно міняється.

Адвокат, котрий досі уважно слухав, в цьому місці вмішався в розмову.

— Між іншими. — сказав він. — дійсно дивний збіг обставин, але і сьогодні засідання відбулося під головуванням того самого судді Смолякова, котрий виправдав і вас...

— Так? Тим ліпше! І що ж сказав Смоляков?

— Нічого. Сказав тільки, що вашу справу пам’ятає.

— Одно для мене цікаво, — продовжував я, — чи Прокуратура УРСР була втаємничена у всі подробиці, чи ні? І, чи, відсилаючи мої документи до Москви, зробила це через неуважність чи навмисне?..

Адвокат не відповідав...

Мої колеги, котрі, затаївши віддих, слідкували за ходом моєї розповіли, раптом загули обуреними голосами:

— Так цього лишити не можна!

— Ми будемо скаржитись!

— Та ж за такий злочин мало в’язниці і заслання!

— От де діє справжня шкідницька організація!

— І це робить прокуратура?!! Де ж толі шукати справедливості?!!

— Посадити насамперед прокуратуру на лаву підсудних!!!

Переляканий адвокат мовчав...

— Товариш адвокат! Беріть цю справу в свої руки і порадьте, куди нам звернутися!

Адвокат встав, нервовими кроками пройшовся з кутка в куток свого кабінету і знову сів.

— От що, шановні громадяни!.. Я бачу, що ви цілком не розумієтесь на законах. Ні я, ні інший адвокат не тільки не може взятися за справу оскарження прокуратури, а навіть НЕ МАЄ ПРАВА слухати такого обвинувачення! Чи ви уявляєте собі, що таке прокуратура?!! Це — всевладний чинник у нашому юридичному житті! Це — остання, найвища інстанція органів правосуддя! Це — контроля, котра має оберігати святенність прав громадян і непорушність законів! Прокуратура є вища від суду, а тому суд НЕ МОЖЕ СУДИТИ ПРОКУРАТУРИ, лиш навпаки, ПРОКУРАТУРА КОНТРОЛЮЄ ДІЯЛЬНІСТЬ СУДІВ! Позивати прокуратуру? Це — абсурд! Самого Руденка ви що можете скаржитп перед прокуратором Республіки, але не перед судом! І, як би ви вже зважились па такий крок, то мусите робити це самі, а не через адвоката. Тільки... будьте обережні!..

— А як Верховна прокуратура не прийме нашої скарги?

— Ну, — безпорадно розвів руками адвокат, — тоді будете чекати па розгляд справи на Сесії Верховного Суду СРСР в Москві.

— А чи можна і до Москви вислати свого адвоката?

— Чому — ні?! Можна. Доручіть її комусь...

— «Комусь»? А ми хочемо доручити її вам.

— На жаль, я її не візьму. А взагалі порадив би вам найняти адвоката в Москві: вони там не є такі зв'язані, принаймні, вже не залежать від Української Республіканської Прокуратури.

І з тими словами адвокат встав, даючи зрозуміти, що розмова скінчена...

Ми прощаємось і виходимо на вулицю.

— Що ж тепер робити?..

— Мені здається. — висловив свою думку асистент Ґ., — що нам конечне треба піти до Прокуратури УРСР. Може, там дійсно не знають про ту фальшивку?! Може, Рудеико обплутав їх якоюсь брехнею, і. коли ми вияснимо справу, — стануть в нашій обороні?.. Я не дуже вірю в те, що говорю, але переконатися треба. Ходім!

По короткій нараді вирушаємо до прокуратури.

В загальному бюрі нам категорично відмовили побачення з Головним Прокуратором і з його заступником і сказали, що своє прохання ми можемо зложиш хіба письмово. Не помогли ні переконування, ні впертість з якими ми домагалися аудієнції.

Що було робити.

— Знаєте, що колеги? — рішучо сказав асистент Ґ., — нам не .залишається нічого іншого. Адвокати нашої справи не візьмуть, а скаржитись далі і так не маємо куди. Що ми можемо втратити? Адже голий дощу не боїться! Ліпше би було говорити з прокуратором особисто, але, коли цього не можна — пишімо! Нехай принаймні знають, що ми маємо їхню таємницю в руках! Пишімо!

Сідаємо тут таки при вільному столику і пишемо спільну скаргу на Руденка. Її від нас прийняли і зареєстрували, та в тому моменті, коли ми вже збиралися виходити, до бюра увійшов сам прокуратор.

Помимо поданої скарги, звертаємося до нього особисто з проханням пас вислухати. Прокуратор високомірно зміривши нас від ніг до голови, кинув нетерпеливе і непривітне «Ну!», що було ніби дозволом на розмову, а сам, повернувшись до нас боком, почав говорити з якимсь урядовцем.

Викладати всю вашу поважну справу в таких обставинах, було глупо і безплідно, а тему ми мовчали, чекаючи, поки він вверне на нас увагу.

— Ну?... — що раз кинув у наш бік прокуратор, — я вас слухаю!..

— Ми не хочемо вам перешкоджати, громадянине прокуратор...

— Нічого, можете говорити.

Слово забрав директор, але загальна ситуація і наставлення прокуратора позбавляли його певности, бо прокуратор цілком його не слухав і далі продовжував розмову з урядовцем. Тому директор, сказавши ледве кілька речень, змішався і замовк.

Прокуратор, ніби цілком забувши про нас, перейшов до іншого урядовця, щось його спитав і направився назад до свого кабінету.

Моменту не можна було упускати, і ми, ніби змовившись, заступили йому дорогу.

— Громадянине прокуратор! — сказав я рішучим топом. — Оскільки справа є дуже поважна, ми просимо вас призначити нам аудієнцію!

— Я не маю часу! — неприязно відповів високий достойник.

— Ми можемо прийти в інший час...

— Я ще раз говорю, що не маю часу! Кажіть зараз, чого ви хочете.

— Ми хочемо вияснити одне... непорозуміння, яке зайшло в нашій справі, і просимо нас вислухати.

— Ну?..

Це «ну?», кинуте нетерпляче і зневажливо вже третій раз, позбавляло охоти на розмову, але я, помимо того, почав говорити. Говорив гостро і впевнено, дарма, що прокуратор мімікою і нервовими жестами давав зрозуміти, що не мав бажання мене слухати. Тільки, коли я згадав злощасний трюк з копією, нервово заграв ніздрями, як кінь на вид близько підсуненої головні вогню, але опанував собою, і далі вдавав байдужого. Але мене трудно було спинити, і я змусив його вислухати всю історію до кінця.

Коли я скінчив, він, знову іронічно змірявши нас поглядом глузливо спитав:

— Це все?

— Поки що все.

— Я вислухав вас, як ви просили. Тепер можете йти.

— Але ми хотіли б знати вашу думку в цій справі!

— Я не є зобов’язаний ділитися з вами своєю думкою, — карбуючи кожне слово вимовив прокуратор. — Але, якщо хочете її знати — ось вона: я вношу протест.

— А як буде з моїми документами?

— Ці дрібниці мене не цікавлять!

І він рвучко зайшов до кабінету, тріснувши перед нами дверима.

Розмова була скінчена, і ми потерпіли повне фіаско.

Виходимо на вулицю. Асистент Ґ. сідає знеможено на якийсь стовпець, витирав з чола піт і, збивши капелюха на потилицю, каже з відтінком сумного гумору:

— Тепер, друзі, їдьмо додому і лагодьмо торби на далеку дорогу!..

— Знаєте, що, — запропонував я, — ходімо ще до мого адвоката.

— Дарма ходити! Але... ходімо!»

Ідемо до мого адвоката, розказуємо всю справу від початку, включно з відвідинами прокуратури.

— Ви дуже зле зробили! — рішучо заявляє адвокат.

— Зле?!

— Повне! Я навіть дивуюся, що прокуратор відразу не наказав вас усіх заарештувати!

— На якій підставі?

— За наклеп.

— За наклеп?!

— Певне! Скажіть, чим ви можете формально доказати, що копію вироку у нас забрали тоді, коли вже було відомо, що вирок скасований? Адже той урядовець приїхав у вихідний день до обласного суду, коли там було замкнено. Отже, могло бути так, що він, не маючи часу чекати до слідуючого дня, поїхав зараз же до вас до в’язниці і забрав те, що йому було потрібно. Тоді це вже не фальшивка. як ви кажете, а тільки порушення порядку. І то не закону, а порядку, котре може бути, зрештою, оправдане наглістю справи. Це цілком інша річ!

— Добре, — спитав я, — а чому ж той енкаведист приїхав у неурядовий день? Чому мене протизаконно стільки часу тримали в арешті після мого звільнення?