Забрали і чоловіка до шпиталю, а до мешкання знову приїхала дезінфекційна команда. Знову довелося всі речі викидати надвір, бо в мешканні зливали розчином креоліни не тільки підлоги, але і стіни. Всі меблі треба було також мити і дезінфікувати.

В самий розгар того клопоту до нас несподівано проходить міліціонер.

— То вашого чоловіка забрали до шпиталю? — питає мене. На вигляд однострою в мене спирає віддих і темнів в очах.

— Так...

— А хіба дорослий може хворіти на скарлатину?

— Чому — ні? Бачите, що може...

— Гм!. Дивно!.. І як він довго буде в шпиталі?

— Шість тижнів.

— Аж шість тижнів?! Оце так! Ну, до побачення! — і пішов.

Ми з свекрухою кидаємо роботу і йдемо до мешкання.

— Вже почалося — кажу до неї. — Де мій плащ? Я зараз біжу попередити Олександра!..

— Чекай! Тебе ж не допустять до нього: він же на карантині!

— Правда!.. Треба написати записку...

— Боже, Боже!.. — плаче свекруха. — А він же такий хворий! Чи дадуть йому хоч видужати!.. А ще як поденервується, то хвороба може ускладнитися! Може б ліпше не писати, га?

— А я думаю, що ліпше написати.

— Як знаєш... Боже, Боже, що ж це за кара така?!.

Я пишу б записці до Олександра, що по нього приходили з міліції, радила бути до всього приготованим і питала, що я маю робити далі.

Передавши записку, чекаю відповіді. По кількох хвилинах виходить медична сестра і каже, що чоловік просить зайти трохи пізніше, бо він зараз не може нічого писати.

Вертаюся додому.

Свекруха задумано сидить на якійсь пачці зі шматок в руках. Побачивши мене, каже:

— Я оце сиджу і думаю над цією візитою... Звідки ми взяли, що міліціонер приходив спеціально по Олександра?

— Маєш! — відповідаю роздратовано. — Адже питав про нього!

— Власно що не питав! Хіба називав його по імени?

Я остовпіла.

— Справді здасться, не називав... Але чого ж він годі приходив?

— А от побачив речі надворі — і прийшов поцікавитись. Ти ліпше піди до нашого двірника і спитай його, що це за один? Може двірник знає, бо мені здасться, що той міліціонер виходив від нього.

Біжу до двірника.

— Слухайте, Іване, що це за .міліціонер приходив?

— Та це не міліціонер, це з санітарного відділу. Хіба ж ви не бачили по відзнаках? Вони тільки однострої мають однакові, а відзнаки різні... Цей приходить сюди щомісяця на ревізію: чи виходки чисті, чи сміття де нема, чи яма на відпадки в порядку утримується...

— То це ви йому сказали, що мій чоловік хворий?

— Та сказав, бо він питав, що це у пас на подвір’ї діється... А хіба що?

— Нічого!..

Прийшовши до хати, попадаю в істерику. Мене опановує і радість, що тривога так смішно скінчилася, а разом — невимовний біль на ганебність життя, що перетворила нас в наляканих зайців, які боїться власної тіни...

Олександрові той інцидент мало не коштував життя. Коли я знову прибігла до лікарні з іншою запискою, він уже був без пам'яти від страшної гарячки, спричиненої тяжким нервовим потрясінням. Лікар потім казав, що маячив судами, якимсь Руденком і якоюсь кімнатою № 22...

Не менш смішний і характерний випадок стався на кілька місяців пізніше, коли чоловік уже був здоровий.

В один день ми умовилися, що він прийде за мною до школи, коли я скінчу свої години. І він прийшов, але саме захворів один учитель, і директор попросив мене заступити його і дати ще одну годину.

— То ми так зробимо, — каже мій муж: — ти йди на цю годину, а я там часом пройдуся містом і. за 45 хвилин прийду по тебе.

На тому розходимося.

Година минула. Я приходжу до учительської кімнати, але Олександра нема. Чекаю 10 хвилин, 20, півгодини — нема! Трохи здивована, що він не дотримав своєї обіцянки, збираюся і йду додому.

Але і дома Олександра нема.

Минула година, минула друга, а він все не приходив.

Поденервована, вдягаюся і йду його шукати, нічого не кажучи матері. Вийшовши на вулицю, хвилину зупиняюся, а потім направляюся в ту сторону, де знаходиться НКВД. Дійсно, інстинкт мене не обдурив, і, минувши кілька кварталів, зустрічаю чоловіка.

— Бійся Бога, чоловіче! — накидаючи на нього. — Де це ти блукаєш?!

— Тільки не гнівайся! — виправдується чоловік. — Слово чести, я невинен! Ти уяви собі, яка була зі мною пригода!

Вийшов я зі школи і пішов у .місто. Мене давно цікавила та частина, що є коло костелу, бо там є будівлі дуже старої архітектури. Отже, пішов я туди. Ходжу і розглядаюся.

Кілька разів мало мені під ноги не влізла якась стара жидівка, котра все забігала наперед і поглядала на мене з великою цікавістю. Але я не звертав на неї жодної уваги.

При самому костелі є один дуже старий наріжний будинок, може 17-го чи 18-го століття. Над самим входом виритий якийсь герб і латинський напис, але такий збитий, що його не можна відчитати. Будинок видно, був кілька разів ґрунтовно ремонтований. бо нові вікна і інші поправи цілком зіпсували його початковий стиль.

Я обійшов будинок з двох сторін і зупинився перед входом, стараючись відчитати знищений часом латинський напис.

В цю хвилину до мене підходить та сама жидівка і питає: — когось шукаєте в цьому домі?

— Ні.

— Ви тут когось чекаєте?

— Ні!..

— Ну, а чого ж ви так заглядаєте?

— А вам до того яке діло?! — визвірився я, роззлощений таким нахабством.

Жидівка щезла.

Я хотів оглянути будинок з іншої сторони, але різні прибудови і мури внутрішніх дворів запирали мені дорогу, так що я змушений був перейти аж на другу вулицю.

Тільки обійшов я на другу сторону і зупинився перед заднім виходом, як до мене приступило двоє міліціонерів.

— Громадянине, що ви тут робите?

Спитати їх своєю чергою, яке їм до того діло, вже було неможна, а тому я відповів:

— Дивлюсь,

— На що ж вп так дивитесь?

— Адже бачите, що дивлюсь на будинок!

— Ага!.. Ну, ідіть за нами!

І мене ведуть... в НКВД!

Проходячи коридором я зауважив, як в одній кімнаті мелькнула голова знайомої вже жидівки і сховалася за двері.

Заходимо до дижурного. І знову, як колись:

— Впіймали підозрілого!

— Обшукати!

Мене ревізують, витягають мої документи, серед яких є копія вироку Верховного Суду УРСР, відповіди Хрущова і секретаря Сталіна.

Подивитись на всі ці папери і задавши мені кілька питань, дижурний очевидно, прийшов до висновку, що розібратися у тому всьому — є понад його сили, а тому наказує мені чекати начальника.

Поки той прийшов, минуло десь з півтори години.

Спочатку дижурний до кабінету начальника пішов сам, і лиш через якийсь час покликали туди мене.

З перших запитань я зрозумів, що вся моя історія, включно з протестом прокуратури, в місцевому НКВД дуже добре відома, і начальник, допитуючи мене, хотів лише вивірити, що я буду відповідати.

— То ви і тепер заперечуєте, — спитав мене нарешті, — що належали до контрреволюційної збройної організації?

— Заперечую!

— Гм!.. А для чого ж вам треба було так докладно оглядати місто?

— Я завжди цікавився архітектурними пам’ятками.

— Так? Ви хіба з професії — архітектор?

— Ні, але я люблю історію.

— Що значить «люблю історію»? І що спільного має історія і архітектурою?

— Має багато спільного!

— Невже?! — здивувався начальник. — Але ж ви не є істориком?

— Ні...

— То чого ж ви тоді дурниці говорите?!! Скільки в місті є учителів історії, і ніхто з них ще не був зловлений на тому, щоб вони оглядали будинки. А ви не історик, і так раптом ними зацікавилася!

Я не мав, чого відповідати.

— Ви маєте фотоапарат? — знову спитав начальник.

— Адже мене ревізували...

— Я питаю, чи маєте дома?

— Ні!

— А маєте, може, плани міста?

— Також — ні!

— Напевне?

— Можете піти до мене додому і переконатися...

— Гм!.. — задумався начальник. — Але скажіть, — спитав ще раз. — Що цікавого в тих будинках?

— Особливого нічого.