— А ти ж зі мною завжди так охоче говорив про маму,— відповіла Анна.— Правда ж?

— Анно,— знову прошепотіла Синтія.

— Медальйон, який знайшли в підвалі Кріда, не належав Марго, і я це точно знаю, бо я сам його їй подарував,— сказав Рой. У нього тремтіли губи, і він міцно їх стиснув.

— Ще кілька питань, якщо ви не проти,— промовив Страйк, не даючи Анні й слова промовити. Він збирався відтягувати конфлікт, поки зможе.— Ми можемо поговорити про Вілму, прибиральницю, яка працювала в клініці, а також у цьому будинку?

— То Марго придумала взяти її на роботу, і користі від неї було небагато,— відповів Рой.— У жінки були якісь особисті проблема, і Марго вирішила, що гроші допоможуть їх вирішити. Коли Марго зникла, ця Вілма пішла й більше не поверталася. Невелика втрата. Я чув, що потім її з клініки теж звільнили. Казали, вона крала на роботі.

— Вілма заявила поліції...

— ...що бачила кров на підлозі нагорі в день, коли зникла Марго,— перебив Рой. Стривожені обличчя Анни й Кім дозволили Робін виснувати, що для них це абсолютна новина.

— Так,— відповів Страйк.

— Це менструальна кров,— холодно відповів Рой.— У Марго вночі почалися місячні. У ванній були прокладки, мені мама казала.

Вілма прибрала криваві плями. Це сталося в гостьовій кімнаті, на тому кінці будинку від подружньої спальні. Ми з Марго спали тоді в різних кімнатах через...— коротке вагання,— мою травму.

— Також Вілма казала, що бачила...

— ...як я ходив у саду,— закінчив Рой.— То брехня. Якщо вона когось і бачила, то каменяра. Ми тоді саме добудовували альтанку,— додав він, показуючи на павільйон на тому боці ставка.

Страйк занотував це й перегорнув сторінку записника.

— Ви не пригадуєте, щоб Марго говорила про чоловіка на ім’я Нікколо Риччі? Пацієнта з клініки Святого Івана?

Рой і Синтія похитали головами.

— А пацієнта на ім’я Стівен Датвейт?

— Ні,— відповів Рой.— Але про нього ми чули потім — завдяки пресі.

— На барбекю хтось казав, що пацієнт надіслав Марго цукерки,— мовила Синтія.— Може, то він?

— Ми думаємо, що він. Отже, вона ніколи не згадувала Датвейта? Не казала про неприйнятну увагу з його боку... чи про те, що він Гей?

— Ні,— знову відповів Рой.— Існує, знаєте, поняття конфіденційності й лікарської таємниці.

— Це питання може прозвучати дивно,— провадив Страйк,— але чи Марго мала якісь шрами? А саме на ребрах?

— Ні,— стривожився Рой.— А чому ви питаєте?

— Хочу виключити один варіант,— відповів Страйк і, попереджаючи подальші розпитування, поцікавився: — Марго не казала вам, що отримувала листи з погрозами?

— Казала,— кивнув Рой.— Власне, не аж листи. Вона мені казала про один такий лист.

— Казала? — звів очі Страйк.

— Так. Її звинувачували в наверненні молодих жінок до розпусти та гріха.

— І там були погрози?

— Не знаю,— відповів Рой.— Я того листа не бачив.

— Вона не приносила його додому?

— Ні,— коротко відповів Рой. Тоді, повагавшись, додав: — Ми мали через нього сварку.

— Сварку?

— Так. Є серйозні наслідки,— пояснив Рой, червоніючи,— соціальні наслідки, коли дозволяєш речі, яких немає в природі...

— Боїшся, що вона якійсь дівчині сказала, що бути лесбійкою — нормально? — спитала Анна, а Синтія знову прошепотіла:

— Анно!

— Я говорю,— відповів Рой, і його обличчя перекривила гримаса,— про необачні поради, через які може розпастися шлюб. Я кажу про пропаганду розпусти за спиною батьків. Того листа їй відіслав якийсь дуже сердитий чоловік, а їй навіть на думку не спало... не...

Обличчя Роя мінилося. На якусь мить здалося, що зараз він почне горлати, але натомість він абсолютно зненацька вголос розридався.

Його дружина, донька й невістка приголомшено завмерли рядком на дивані; жодна, навіть Синтія, не кинулася до нього. Рой хапав ротом повітря і гучно ридав, запалими щоками збігали сльози; не з першого разу опанувавши себе, він заговорив між схлипами:

— Вона... ніби.. не пам’ятала... що я не міг... її захистити... нічого... не міг... якби хтось її скривдив... бо я хворий... просто... чортів... безпорадний... хворий...

— Татку,— нажахано прошепотіла Анна, зіслизнула з дивана й навколішках підповзла до батька. Спробувала погладити його коліно, але Рой відштовхнув її руки, хитаючи головою, плачучи.

— Ні... ні... я не заслужив... ти не знаєш... ти всього не знаєш...

— Чого я не знаю? — перелякано спитала Анна.— Тату, я знаю більше, ніж ти думаєш. Я знаю про аборт...

— Ніколи... ніколи! Не було аборту,— відповів Рой, схлипуючи й ковтаючи сльози.— То було... єдине, єдине, що ми з Уною Кеннеді точно знали... вона б ніколи... ніколи... в неї була ти! Вона мені казала... Марго мені казала... що коли ти народилася — її погляди змінилися повністю. Повністю!

— Тоді чого я не знаю? — прошепотіла Анна.

— Я повівся... п-повівся з нею жорстоко! — плакав Рой.— Так! Усе ускладнював. Не цікавився її роботою. Відштовхнув її! Вона збиралася п-піти... я знаю, що сталося. Завжди знав. Напередодні... перед тим, як піти... вона лишила записку в годиннику... така дурниця, наша звичка... і написала там: «Прошу, п-поговори зі мною»...

Ридання поглинули Роя. Синтія підвелася, підійшла й опустилася навколішки з того боку від нього, а Анна взяла батька за руку, і цього разу він її не відштовхнув. Обійнявши доньку, він промовив:

— Я чекав на... вибачення. За те, що вона ходила... з Сатчвеллом. Але вона не вибачилася, і т-тому... я з нею не розмовляв. А наступного дня... Я знаю, що сталося! Вона любила ходити. Багато, далеко ходила... коли була засмучена. Вона забула про Уну... пішла ходити... міркувала, що робити, як мене покинути, бо я її так... так засмучував. Вона була... неуважна... і Крід — Крід! — мабуть...

Не відпускаючи батькову руку, Анна обійняла його за плечі, які сильно тремтіли, і притягнула до себе. Рой невтішно ридав, притискаючись до неї. Страйк і Робін удавано зацікавилися килимом з квітковим візерунком.

— Рой,— нарешті м’яко промовила Кім.— Усі, присутні в цій кімнаті, робили чи казали речі, про які потім гірко жалкували. Усі.

Страйк, який дізнався від Роя Фіппса значно більше, ніж розраховував, вирішив, що час закінчувати допит. Фіппс перебував у такому розпачі, що просто негуманно було вимагати від нього ще щось. Коли його ридання стали трохи стихати, Страйк промовив офіційним тоном:

— Дуже дякую, що ви погодилися поговорити з нами, а також за чай. Ми вас більше не обтяжуватимемо.

Вони з Робін підвелися. Рой так і притискав до себе доньку та дружину. Кім підвелася, щоб провести гостей.

— Що ж,— тихо зронила вона, коли підійшли до вхідних дверей.— Маю вам сказати, що це було... мабуть, майже диво. Він ніколи не говорив так про Марго, ніколи. Навіть якщо ви більше нічого не зможете зробити... дякую. Це було... зцілення.

Дощ ущух, випірнуло сонце. Над лісом через дорогу простягнулася подвійна веселка. Страйк і Робін вийшли надвір, де повітря було чистим і свіжим.

— Можна поставити вам останнє питання? — попросив Страйк, розвернувшись до Кім, яка стояла в дверях.

— Так, питайте.

— Про оту альтанку в саду, біля водойми з коропами. Мені цікаво, чому там на підлозі мальтійський хрест,— сказав Страйк.

— О,— відповіла Кім.— Його обрала Марго. Так, Синтія мені колись давно розповідала. Марго щойно отримала роботу в клініці Святого Івана... а ці місця пов’язані з госпітальєрами, лицарями ордену Святого Івана, тож...

— Так,— кивнула Робін.— Я про це читала в Гемптон-Корті.

— Вона вирішила, що це буде цікава алюзія і на те, і на те... Знаєте, от ви спитали, і мені стало дивно, що хрест не прибрали. Всі інші сліди Марго з цього будинку прибрано.

— Мабуть, дорого,— мовив Страйк,— викорчовувати гранітні плити.

— Так,— відповіла Кім, і її усмішка трохи зблякла,— мабуть.