— Так-так?

— ...який зізнався...

— ...в убивстві Марго, так,— перебила вона.— Підійшов до Дороті серед білого дня...

— Так...

— ...але вона вирішила, що це вигадки. А я їй така: «Дороті, а раптом він справді...»

— Я не знайшов жодної людини з таким прізвищем, що жила б у Клеркенвеллі в 1974 році,— голосно перебив Страйк,— тож хотів спитати, чи не могли ви неправильно запам’ятати його пріз...

— Так, цілком може бути, могла, могла,— запевнила Айрін.— Це ж скільки років минуло! Ви не пробували шукати в довідниках? Тобто не в довідниках,— виправила вона себе.— В архівах інтернету, чи як їх там.

— Важко шукати, коли не знаєш прізвища,— відповів Страйк, ледь утримуючись від сарказму й роздратування.— Я наразі перебуваю біля Клеркенвелл-роуд. Здається, він тут проживав?

— Ну, він там завжди вештався, тож, мабуть, і жив там само.

— Він був пацієнтом вашої клініки, так? А ви не пам’ятаєте його ім...

— Так, треба подумати... Щось таке... Ґілберт, чи... ні, боюся, що не згадаю. Аплторп? Аплтон? Аптон? Його просто всі знали з вигляду, він був такий дивний — борода, вічно брудний, все таке, ля-ля-ля. І ще з ним іноді був малий,— тон Айрін потеплішав,— ну такий уже дивний, кумедний малий...

— Так, ви казали...

— ...з отакезними вухами! Може, він ще живий, той син, але він, мабуть, самі розумієте...

Страйк чекав, але, вочевидь, Айрін вважала, що він мусить сам зробити висновок з недомовки в кінці її речення.

— Розумію що? — спитав він.

— Ой, та ви знаєте. Що він де треба.

— Де треба?

— Ну, в притулку чи де! — нетерпляче пояснила Айрін, ніби ремствуючи на тупість Страйка.— Де б він виріс нормальним? Батько наркоман, мати розумово відстала, хай що там казала Джен. Джен сама трохи... ну, вона не винна, просто вона з такої родини... з іншими стандартами. І вона хоче... ну, перед іншими, як і ми всі... мати вигляд... але вас, урешті-решт, цікавить правда, так?

Страйк помітив тонке жало злоби в бік подруги, приховане серед незв’язних фраз.

— А ви знайшли Дакворта? — спитала Айрін, міняючи тему.

— Датвейта?

— Ой, ну така вже я є, ха-ха-ха,— Айрін явно не зраділа дзвінку від Страйка, але і з ним можна було потеревенити.— Так би хотілося знати, що з ним сталося, аж страх, бо то був ну такий уже сумнівний персонаж. Джен його трошки обілила, але то вона просто засмутилася, що він ґей. Мала до нього свій сентимент. Ой, вона була така самотня, коли ми познайомилися! Ми так хотіли все для неї влаштувати, я і мій Едді...

— Так, ви казали...

— ...але чоловіки не хотіли виховувати чужу дитину, а Джен була така, ну знаєте, коли жінка давно сама, не те щоб аж липуча, але трохи є... Ларрі був не проти, але Ларрі їй не дуже подобався...

— Я хотів спитати ще дещо...

— ...а той не хотів з нею одружуватися, бо щойно пережив таке тяжке розлучення...

— ...про Лемінгтон-Спа...

— А ви вже були в Боґнор-Ріджисі?

— Прошу? — не зрозумів Страйк.

— Шукали там Датвейта? Бо він же утік до Боґнор-Ріджиса? На курорт?

— У Клактон-на-морі,— виправив Страйк.— Чи він був і в Боґнор-Ріджисі теж?

— Що — теж?

«Господи Боже, бляха-муха».

— Чому ви вважаєте, що Датвейт бував у Боґнор-Ріджисі? — повільно й чітко спитав Страйк, потираючи чоло.

— Ну, я подумала... а що, він там не був?

— Мені про таке не відомо, однак я знаю, що в середині вісімдесятих він працював у Клактоні-на-морі.

— А, то, мабуть, воно і є! Так, хтось мені казав... то все ці старомодні курорти, що один, що другий... самі розумієте.

Страйк наче пригадав, що питав і в Айрін, і в Дженіс, чи знають вони, куди поїхав, покинувши Клеркенвелл, Датвейт,— але обидві тоді сказали, що не знають.

— Звідки ви знаєте, що він знайшов роботу в Клактоні-на-морі? — поцікавився він.

— Мені Джен сказала,— після секундного вагання відповіла Айрін.— Так, точно, Джен. Вона ж була його сусідкою, все про нього знала. Так, вона шукала, куди він виїхав з Персиваль-роуд, бо хвилювалася за нього.

— Але ж це було за одинадцять років по тому,— сказав Страйк.

— Що було?

— Датвейт переїхав до Клактона за одинадцять років по тому, як поїхав з Персиваль-роуд,— пояснив Страйк.— Коли я питав вас і місіс Бітті, чи знаєте ви, куди він...

— А, так ви про тепер? — спитала Айрін.— Де він тепер? Гадки не маю. Ви цікавилися тією історію з Лемінгтон-Спа, га?

Вона засміялася і додала:

— Суцільні морські курорти! Хоча стривайте, Лемінгтон-Спа хіба на морі? Але ви розумієте, про що я! Обожнюю, щоб вода... знаєте, тут у Гринвічі, Едді так і знав, що мені сподобається цей будинок, коли його побачив... то що, було там щось у тому Лемінгтон-Спа, чи Джен усе вигадала?

— Місіс Бітті нічого не вигадала,— відповів Страйк.— Містер Рамедж справді бачив зниклу...

— Ой, та я не мала на увазі, що Джен усе вигадала, ви що,— перебила Айрін, суперечачи сама собі.— Я просто до того, що... ну яке ж дивне місце, щоб там знайшлася Марго, той Лемінгтон-Спа... то ви знайшли якісь зачіпки? — легковажно спитала вона.

— Ще ні,— відповів Страйк.— А ви нічого часом не згадали про Марго й Лемінгтон-Спа?

— Я? Воронь Боже, та де мені знати, що вона там забула!

— Знаєте, просто іноді люди пригадують якісь речі вже після того, як ми...

— А з Джен ви говорили ще?

— Hi,— відповів Страйк,— Не знаєте, коли вона повертається з Дубая?

— Ні,— відповіла Айрін.— Деяким як мед, так і ложка! Я б не проти полежати на сонечку, обриднула ця зима... але все сонце дістанеться Джен, а вона ж навіть не засмагає, а я не уявляю, як ото так далеко летіти економ-класом, як оце їй довелося... і як вона тільки витримає півтора місяця з невісткою! Навіть коли стосунки добрі, так довго...

— Більше вас не затримуватиму, місіс Гіксон.

— А, нічого,— відповіла вона.— Так, добре. Щасти вам у всьому.

— Дякую,— відповів Страйк і повісив слухавку.

Дощ стукотів у вікно. Зітхнувши, Страйк пішов до вбиральні кав’ярні, бо страшенно кортіло в туалет.

Він саме оплачував рахунок, коли знову побачив за вікном чоловіка в кофті з Соніком. Той вертався з пакетами з «Теско» в обох руках і йшов тією самою дивною ходою, хитаючись із боку в бік. Мокре волосся так само липне до голови, рот трохи розтулений. Страйк не зводив з нього очей. З пакетів у руках чоловіка цебенів дощ — і так само дощ цебенів з мочок його на диво великих вух.

Ледве вірячи, що йому і справді могло аж так пощастити, Страйк кинув на стіл чайові й помчав під дощ, на ходу вдягаючи пальто.

Якщо розумово неповноцінний чоловік у мокрій кофті з Соніком — то справді вухатий хлопчик, який колись ходив цими вулицями разом з ексцентричним батьком, то він живе в цій частині Клеркенвеллу вже сорок років. Власне, подумав Страйк, так буває, надто коли людина має тут підтримку і цілий її світ обмежується кількома знайомими вулицями. Чоловік лишався в його полі зору — уперто простував уздовж Клеркенвелл-роуд під проливним дощем, не пришвидшуючи кроків, не намагаючись захиститися від дощу. Страйк підняв комір пальта й рушив слідом.

Трохи пройшовши по Сент-Джон-стріт, Страйкова здобич завернула за крамницю залізних виробів на розі та ступила на Албемарлвей, коротку вуличку за старим червоним таксофоном на тому кінці й суцільними високими будівлями обабіч. Страйкові стало ще цікавіше.

Одразу за залізною крамницею чоловік опустив пакети на мокрий тротуар і дістав ключа. Страйк пройшов далі, бо сховатися тут було ніде, але запам’ятав номер на дверях. Чи можливо, що покійний Аплторп проживав у цій самій квартирі? Хіба Страйкові не спадало на думку, що Албемарл-вей — ідеальне місце для засідки? Звісно, гірше, ніж Прохід біля клініки, не таке зручне, як в одній з квартир Єрусалимського пасажу, але значно краще, ніж людний Клеркенвелл-Ґрін, де, за переконанням Талбота, Марго боролася з перевдягненим Деннісом Крідом.