Коли про це написали в газетах, одна розважлива пані середніх літ заявила, що жінки, яких бачила Рубі Елліот,— це майже напевно вона і її мама. Біллові Талботу вона розповіла, що того вечора вела свою стареньку через Клеркенвелл-Ґрін — вони поверталися додому після прогулянки. Одна з них була в непромокальному капелюсі, а друга — в дощовику, схожому на той, що носила Марго. Парасольок вони не мали, тож жінка поспішала завести маму додому. Мама страждала на старече слабоумство й була незадоволена, що її кудись женуть, тому біля таксофонів у них стався невеликий конфлікт. Є навіть їхнє випадкове фото — його публікували в газетах, писали, що історія про Марго та другу жінку виявилася пшиком.

Але Талбот не повірив. Він навідріз не погодився з тим, що йшлося не про Марго й чоловіка в жіночому вбранні. Ось його бачення: Марго стикнулася з Крідом біля будок, він силоміць потягнув її до фургона, буцімто припаркованого отам...— Страйк указав на кілька машин збоку,— а тоді Крід на повній швидкості помчав геть, поки Марго кричала й билася в фургоні, і виїхав на Ейлзбері-стріт.

— Але,— заперечила Робін,— Талбот же думав, що Тео — це Крід. Нащо Крідові заходити до кабінету Марго в жіночому одязі, а тоді піти, нічого їй не зробивши, приїхати на Клеркенвелл-Ґрін і викрасти її тут, де повно людей і все чудово видно?

— Намагатися це збагнути — сенсу небагато, бо логіки там немає. Коли справу передали Лосонові, він знову звернувся до Фіони Флюрі — тієї розважливої пані,— розпитав її і утвердився в думці, що саме Фіону з мамою бачила Рубі Елліот. Знову ж таки, в пригоді стали вибори: Фіона Флюрі згадала, що втомилася і не надто терпляче поводилася з нездоровою мамою, оскільки напередодні допізна дивилася новини про вибори. Лосон дійшов висновку — і я схильний з ним погодитися,— що питання про двох жінок біля таксофонів було закрите.

Мжичка перетворилася на справжній дощ. Краплі стукотіли по парасолі Робін і промочили їй холоші штанів. Тепер детективи звернули на Клеркенвелл-клоуз, вигнуту вулицю, що впиралася у величну церкву на підвищенні, з високим гострим шпилем.

— Марго не могла дійти аж сюди,— сказала Робін.

— Логічно,— відповів Страйк і, на її подив, знову зупинився, дивлячись на церкву,— але тут її буцімто теж бачили. Помічник при церкві... так, я розумію,— додав він, побачивши реакцію Робін,— на ім’я Біллі Ломакс, стверджує, що бачив жінку в картатому плащі, яка піднімалася сходами церкви Святого-Якова-на-Ґріні десь у той час, коли Марго мала б дійти до пабу. Бачив її зі спини. В ті часи церкви ще не були цілодобово зачинені.

Талбот, звісно, не зважив на свідчення Ломакса, бо якщо жива Марго ходила по церквах, її ніяк не міг водночас везти геть Ессекський Різник. Лосон теж не розібрався з цими свідченнями: Ломакс твердо стояв на тому, що жінка, схожа за описом на Марго, заходила до церкви. Але він цікавістю не відзначався, тож не пішов за нею, не спитав, нащо вона туди іде, і не подивився, чи вона вийде.

— А тепер,— закінчив Страйк,— ми заслужили випити по пінті.

Через дорогу від церкви була вивіска «Трьох королів». Фасад пабу, викладений кахлями й вигнутий, повторював вигин вулиці.

Заходячи слідом за Страйком усередину, Робін почувалася дещо дивно: ніби вертається назад у часі. На стінах висіли вирізки з музичних видань сімдесятих років — якісь огляди, реклама старих стереосистем, портрети зірок естради й рок-сцени. Над шинквасом повісили гелловінські оздоби, з однієї стіни дивилися Девід Бові й Боб Марлі, з іншої — Боб Дилан і Джиммі Гендрикс. Сівши за вільний столик на двох (Страйк пішов до бару), Робін помітила в колажі на дзеркалі газетне фото Джонні Рокбі у вузьких шкіряних штанах. Здавалося, що в пабі нічого не змінювалося багато років; за цими самими матованими шибками, серед цих різнокаліберних дерев’яних столиків, голих дощок підлоги, круглих скляних світильників на стінах і свічок у пляшках подруга Марго могла чекати на неї у 1974 році.

Оглядаючи ексцентричний інтер’єр пабу, Робін уперше замислилася про те, якою, власне, була Марго Бамборо. Дивно, як професія може визначити людину в чужій уяві. «Лікарка» — й ось тобі вже готова ідентичність. Чекаючи, поки супутник купить напої, Робін дивилася на черепи-оздоби над шинквасом, на фото мертвих рок-зірок, і їй раптом спало на думку, що це якесь Різдво навпаки. Троє волхвів ішло на уродини; Марго рушила до «Трьох королів» і, вочевидь, зустріла на цьому шляху смерть.

Страйк поставив перед Робін її вино, сам залюбки зробив ковток «Сассекс бесту», тоді сів і видобув з пальта згорток паперів. Робін помітила ксерокопії газетних статей і сторінки з друкованим і рукописним текстом.

— Ти ходив до Британської бібліотеки.

— Цілий день учора просидів.

Страйк узяв верхню ксерокопію і показав Робін. Це була вирізка з газети «Дейлі мейл»: фото Фіони Флюрі та її літньої матері, а над ним заголовок: «То не Різник, а просто ми». Жодна з жінок не була схожа на Марго Бамборо: Фіона була висока й широкоплеча жінка з веселим обличчям і без талії, а її мама зсохлася й зігнулася від старості.

— Це перший натяк на те, що преса почала втрачати віру в Білла Талбота,— сказав Страйк.— За кілька тижнів по тому, як вийшла ця замітка, журналісти вимагали його крові — що навряд чи покращило його психічне здоров’я... Але менше з тим,— додав він, опустивши волохату руку на решту ксерокопій.— Повернімося до того єдиного безсумнівного факту, який ми маємо: за чверть шоста Марго Бамборо була ще жива й перебувала в клініці.

— Ти хотів сказати — о чверть по шостій,— виправила Робін.

— Ні-ні,— заперечив Страйк.— Працівники клініки виходили в такому порядку: Дороті — десять хвилин по п’ятій. О пів на шосту — Динеш Ґупта, який бачив Марго в її кабінеті, коли виходив, а також Глорію і Тео в приймальні. Глорія іде до Бреннера спитати, чи він огляне Тео. Бреннер відмовляється. Марго виходить з кабінету, проводжаючи своїх останніх записаних пацієнтів, які теж проходять повз Тео у приймальні. Марго каже Глорії, що залюбки огляне Тео. Бреннер каже, що це дуже мило з її боку, і теж іде — за чверть шоста. Далі ми маємо лише свідчення Глорії про подальші події, більше ніким не підтверджені. Тільки вона стверджує, що Тео й Марго вийшли з клініки живі.

Робін завмерла, піднісши келих до губ.

— Та ну. Ти ж не хочеш сказати, що насправді вони не виходили? І що Марго досі там, похована десь під будівлею?

— Ні, бо поліційні собаки все там обнюхали — і будівлю, і сад за нею,— відповів Страйк.— Але як тобі така теорія? Причина, з якої Глорія так наполягала на тому, що Тео — жінка, а не чоловік,— це її співучасть у вбивстві чи викраденні Марго Бамборо.

— Але чи не розумніше було б записати жіноче ім’я замість «Тео», якщо ціль була приховати, що то чоловік? І нащо просити Бреннера оглянути Тео, якщо планувалося вбити Марго?

— Слушні зауваження,— визнав Страйк,— але Глорія, можливо, не мала сумнівів, що Бреннер відмовиться, бо то був сварливий старий чорт, а треба було, щоб для Марго ситуація мала природний вигляд. Ну ж бо, підтримай мене хоч трохи. Нерухоме тіло тяжке, його важко переносити, ховати. Але жива жінка, яка чинить спротив,— то ще більша проблема. Я бачив фото Глорії у пресі. Моя тітка на таких каже «худа, мов билинка». А Марго була висока, тож я сумніваюся, що Глорія могла вбити Марго самотужки, вже не кажучи про те, щоб підняти її тіло.

— Доктор Ґупта казав, що Марго і Глорія дружили.

— Спершу можливість, тоді мотив. Дружба могла бути лише про людське око,— заперечив Страйк.— Може, Глорії набридло, що її постійно виховують, і роль вдячної учениці вона грала лише для того, щоб у Марго не виникло підозр. Хай там як, востаннє численні свідки підтверджують, що бачили Марго за півгодини до того, як вона буцімто вийшла з будівлі. Далі ми маємо лише слова Глорії.