— Хто такий Шмідт?

— Гадки не маю,— відповів Страйк,— але він — чи, може, вона — постійно згадується в нотатках. Виправляє знаки.

— Були всі шанси втратити реальні докази,— тихо сказала Робін,— поки Талбот складав на всіх гороскопи.

— Саме так. Було б смішно, якби не було так сумно. Але його цікавість до Датвейта — це явний прояв нормального інстинкту нормального копа. Датвейт — слизька рибина, як на мене.

— Ха-ха,— сказала Робін.

Страйк не зрозумів.

— Риби,— нагадала вона.

— А. Так,— без усмішки відповів Страйк. Очі сіпав біль, ковтати було просто неможливо, але це не може бути грип. Просто неможливо!

Він провадив:

— Я прочитав ті місця в книжці Оукдена, які ти заклала. Про те, що Датвейт поїхав до Клактона та змінив ім’я... але жодного Стіва, Стівена чи Стіві Джекса після 1976 року на тому курорті не працювало. Один раз змінити ім’я нормально, коли тобою так цікавилася поліція. Змінити ім’я двічі — це вже підозріло.

— Думаєш? — спитала Робін.— Ми знаємо, що в нього слабкі нерви, якщо вірити картці з клініки. Може, Оукден налякав його, коли приїхав до Батліна?

— Але книжку Оукдена вилучили. Хіба тільки кілька колег і дізналося, що Стіві Джекса допитували в зв’язку зі справою Марго Бамборо.

— Він міг виїхати за кордон,— припустила Робін.— І там померти. Я починаю підозрювати, що з Полом Сатчвеллом трапилося те саме. Ти ж читав, що про нього й подорожі каже колишній сусіда?

— Так,— кивнув Страйк.— А Глорія Конті якось просувається?

— Нуль прогресу,— зітхнула Робін.— Але дещо я таки маю,— додала вона й розгорнула записник.— Нас це не дуже рятує, але маємо що маємо. Я поговорила з удовою Чарлі Рамеджа, яка живе в Іспанії. Пам’ятаєш, мільйонер, власник саун, який буцімто бачив Марго в Лемінгтон-Спа?

Страйк кивнув, радіючи можливості не напружувати горло.

— Думаю, місіс Рамедж мала інсульт або любить по обіді хильнути. Вона говорила нерозбірливо, але підтвердила, що Чарлі вірив, ніби бачив на цвинтарі Марго й потім розмовляв про це з другом-поліціянтам, імені якого вона теж не пам’ятає. А тоді раптом заявила таке: «Ні, стоп! Мері Фланаґан. Він сказав, що бачив Мері Фланаґан». Я розпитала місіс Рамедж детальніше, і виявилося, що він таки розповідав про Мері Фланаґан, а не про Марго Бамборо. Я погуглила ім’я,— додала Робін,— і виявилося, що вона зникла в 1959 році. Це найдовша справа про зниклу людину в Британії.

— Хто, як на тебе, скоріше помиляється? — спитав Страйк.— Місіс Рамедж чи Дженіс?

— Місіс Рамедж,— відповіла Робін.— Дженіс точно б їх не переплутала, правда? А місіс Рамедж — легко. Вона не має в цьому жодної особистої зацікавленості: просто дві зниклі жінки, обох звати на «М».

Страйк нахмурив брови, обмірковуючи це. Нарешті вимовив (гланди аж сіпало):

— Якщо Рамедж узагалі був байкар, не диво, що друг з поліції його не сприйняв серйозно. Але принаймні маємо підтвердження: Рамедж вважав, що якусь зниклу жінку він бачив.

Він так скривися, аж Робін спитала:

— Тобі боляче?

— Ні. Думаю, чи є сенс поговорити з Айрін і Дженіс окремо одна від одної. Я сподівався, що з Айрін Гіксон нам більше спілкуватися не доведеться. Як мінімум слід розглянути зв’язок між Марго Бамборо й Лемінгтон-Спа. Ти казала, маєш ще якусь зачіпку?

— Не те щоб аж зачіпку. Аманда Лоуз — тобто Аманда Байт, як її звали тоді, коли вона буцімто бачила Марго у вікні будинку на Клеркенвелл-роуд,— відповіла на мій лист. Можу переслати відповідь тобі, якщо хочеш, але якщо коротко, вона хоче грошей.

— Серйозно?

— Тільки написала це трохи красивішими словами. Каже, що розповідала поліції, але їй не повірили, розповіла Оукденові, але не отримала жодного пенні, а вона втомилася, що її не сприймають всерйоз і не платять. Якщо хочемо почути, що вона знає,— мусимо платити. Аманда запевняє, що отримала чимало негативної уваги, що її називали й брехухою, і фантазеркою, і вона не готова знову проходити через це без належної компенсації.

Страйк зробив ще одну нотатку.

— Скажи, що агенція не практикує оплати свідчень,— мовив Страйк.— Апелюй до її шляхетності. Якщо не спрацює, сотку заплатимо.

— Я думаю, вона сподівається на кілька тисяч.

— А я сподіваюся злітати на Різдво на Багами,— відповів Страйк; у вікно стукав дощ.— У тебе все?

— Так,— відповіла Робін і згорнула записник.

— А я марно шукав отого пацієнта, який сидів на бенику та стверджував, що вбив Марго. Аплторпа. Спробував усі варіанти схожих прізвищ, які зміг придумати, але ніц не знайшов. Можливо, таки доведеться з нею знову розмовляти. Хоч я б краще до Дженіс.

— Ти не сказав, що думаєш про книжку Оукдена.

— Безпринципний кон’юнктурник,— відповів Страйк,— який примудрився надряпати десять розділів фактично про ніщо. Але бажано його розшукати, якщо вдасться.

— Я шукаю,— зітхнула Робін,— але й він ніби зник з лиця планети. Здається, головним джерелом у нього була мати? Не думаю, що він зміг переконати людей, які справді знали Марго, з ним розмовляти.

— Не зміг,— погодився Страйк.— Ти там підкреслила майже все цікаве.

— Майже? — різко спитала Робін.

— Усе,— виправився Страйк.

— Ти помітив ще щось?

— Ні,— відповів Страйк, але зрозумів, що Робін не вірить, і додав: — Я просто думав, чи не міг хтось її замовити.

— Її чоловік? — здригнулася Робін.

— Можливо,— відповів Страйк.

— Чи ти думаєш на чоловіка прибиральниці? На Джулза Бейліса і його гаданих друзів зі злочинного світу?

— Та ні.

— Тоді чому...

— Я повсякчас повертаюся до того факту, що якщо її убили, то зробили це дуже ефективно. А отже, це міг бути...

— ...професійний кілер,— кивнула Робін.— Знаєш, я тут читала біографію лорда Лукана. Думають, що він міг найняти професіонала для вбивства дружини...

— ...а той помилився і вбив няню,— підхопив Страйк, який чув про цю теорію.— Так. Що ж, якщо таке сталося з Марго, то тут убивця значно компетентніший за того, якого найняв Лукан. Жодного сліду не лишив, ані краплини крові.

Запала коротка тиша. Страйк знову задивився на різдвяні вогні під дощем і вітром, а думки Робін полинули до Роя Фіппса, чоловіка, якого Уна назвала анемічним і який так зручно був прикутий до ліжка в день зникнення Марго.

— Так, маю іти,— заявив Страйк і підвівся.

— Я теж,— сказала Робін, складаючи речі.

— Ще будеш повертатися до офісу? — спитав Страйк.

Слід буде віддати їй ще не куплений подарунок, поки вона не поїхала до Йоркшира.

— Я не планувала,— відповіла Робін.— А треба?

— Краще повернися,— сказав Страйк, намагаючись вигадати привід. Він відчинив двері в приймальню.— Пат?

— Га? — озвалася Пат, не обертаючись. Вона знову друкувала — швидко й акуратно. Електронна цигарка між зубами підстрибувала.

— Нам з Робін треба вийти, але приїде чоловік на ім’я Грегорі Талбот з плівкою-шістнадцятиміліметрівкою. Зможете добути проектор, на якому можна її подивитися? В ідеалі — до п’ятої години?

Пат повільно розвернулася на стільці та глянула на Страйка. Гі мавпяче обличчя мало твердий вираз, очі — примружені.

— Ви хочете, щоб я до п’ятої години роздобула вінтажний кінопроектор?

— Я саме це і сказав,— кивнув Страйк і розвернувся до Робін.— Тоді ми зможемо дізнатися, що там таке Талбот ховав на горищі, поки ти не поїхала до Месема.

— Гаразд,— мовила Робін,— повернуся о четвертій.

За дві з половиною години Страйк стояв під маркізою «Гемлісу» на Реджент-стріт з торбами біля ніг і переконував себе в тому, що почувається нормально, хоча насправді було очевидно, що його трусить. По брудних тротуарах періщив холодний дощ, ноги сотень перехожих місили калюжі. Дощову воду хвилями здіймали машини, що проїздили повз; дощова вода текла Страйкові за комір, хоча теоретично він стояв під дашком.