Поглядаючи на телефон — невже Шпеник забув про домовленість випити? — Страйк вирішив закурити, але хворе горло смаку диму не оцінило. В роті стало так гидко, що по одній затяжці він викинув цигарку. Шпеник так і не написав, тож Страйк підняв торби й рушив далі. З кожним ковтком слини в горлі пекло.
Він оптимістично сподівався, що за дві години вже все купить, але настало пообіддя, а процес так і тривав. Як люди взагалі вирішують, що купити, коли з динаміків горлають різдвяні пісеньки, а від вибору товарів розбігаються очі — хоча товари ті всі здаються мотлохом? Шлях Страйка раз у раз перетинали цілі процесії жінок, які добирали речі ніби знічев’я. Вони що — генетично запрограмовані вишукувати ідеальний подарунок? Може, є варіант комусь заплатити, і хай усе обере за нього?
Очі самі заплющувалися, в горлі дерло, з носа почало текти. Страйк не знав, що шукає і куди йде, і просто сліпо тупав уперед. У нормі він мав чудове відчуття напрямку, але зараз повсякчас звертав не туди, губився. Кілька разів Страйк налітав на охайно викладені гірки різдвяних товарів чи наступав на дрібніших людей, а ті супилися, щось бурмотіли собі під ніс і поспішали вшитися геть.
Чималі торби містили три однакові іграшкові бластери, великі, пластикові, з поролоновими кулями,— для небожів; Страйк їх купив і з тих міркувань, що сам би про таке мріяв у одинадцять років, і через запевнення продавця, що цього року всі діти мріють саме про такі. Дядькові Теду купив светр (бо більше нічого не спало на думку), а шваґрові (з тими самими думками) коробку м’ячів для гольфу й велику пляшку джину. Лишалося найважче — подарунки для жінок: для Люсі, Джоан і Робін.
Задзвонив мобільний.
— Чорт.
Страйк відповз подалі від натовпу, став під манекеном у светрі з оленями, скинув з руки кілька торб і дістав мобільний.
— Страйк слухає.
— Куше, я тут під «Головою Шекспіра» на Ґрейт-Мальборо-стріт. За двадцять, га?
— Гаразд,— відповів Страйк (голос уже хрипів).— Я буквально за рогом.
Його знову кинуло в піт; голова та груди були геть мокрі. Спало на думку: мабуть, усе ж є ризик, що він таки підхопив грип від Барклея, і якщо так, то не можна привезти його до тітки — адже вона на потужних імуносупресорах. Страйк підхопив свої торби й вийшов на мокру вулицю.
Рушив у бік Ґрейт-Мальборо-стріт; праворуч виріс чорно-білий фасад універмагу «Ліберті». Перед центральним входом всюди розклали відра і ящики з букетами — спокусливо простими, вже навіть в обгортках; можна взяти квіти дорогою до «Голови Шекспіра», а тоді занести до офісу. Але, звісно, цього разу дарувати букет не можна. Рясно пітніючи, Страйк зайшов до крамниці, опустив торби на підлогу біля стійки з шовковими шарфами й набрав Ільзу.
— Так, Оґі? — почувся її голос.
— Що купити Робін на Різдво? — спитав Страйк. Говорити було вже важко, горло дерло страшенно.
— Що з тобою?
— Я фантастично почуваюся. Порадь мені щось. Я в «Ліберті».
— Гм,— відповіла Ільза.— Зараз.... О, я знаю, що ти можеш їй купити. Їй потрібні нові парфуми. Вона була купила, але...
— Всієї передісторії мені не треба,— грубо перервав їй Страйк.— Класна ідея. Парфуми. Які вона любить?
— Я ж тобі кажу, Оґі,— сказала Ільза.— Вона хоче якісь інакші. Купи їй щось нове.
— Та я запахів не відчуваю,— не витримав Страйк.— Застудився.
Але проблема була не тільки в цьому: він боявся, що коли особисто обере їй парфуми, то подарунок вийде надто персональний, як ота зелена сукня, придбана кілька років тому. Страйкові було треба щось штибу квітів — але не квіти. Щось таке, що повідомляло б «ти мені подобаєшся», але без «я б хотів, щоб ти пахнула оцим».
— Просто підійди до консультантів і скажи: «Мені потрібен аромат для жінки, в якої раніше був ,,Phylosykos“, але тепер вона хоче...»
— Що-що було? — перепитав Страйк.— Як ти сказала?
— «Філосикос». Раніше були ці парфуми.
— Повтори повільніше,— попросив Страйк. Голова розколювалася.
Ільза повторила.
— Тобто сказати про це консультантці, і хай дасть щось схоже?
— Саме так,— терпляче пояснила Ільза.
— Клас,— мовив Страйк.— Дуже дякую. На зв’язку.
«Консультантка сказала, що тобі це сподобається».
Так, саме ці слова він і промовить. «Консультантка сказала, що тобі це сподобається» — і все, подарунок деперсоналізовано, він стає майже таким самим буденним, як квіти, але водночас показує, що Страйк подумав, доклав зусиль. Піднявши торби, він покульгав у бік відділу, де наче виднілися якісь пляшечки.
Відділ парфумерії виявився маленьким — завбільшки десь як Страйків офіс. Він боком зайшов у натовп, пройшов під склепінням, розписаним зірками, й опинився в оточенні крихких флаконів; одні були вбрані в рюші, інші — розписані мереживними візерунками; деякі нагадували коштовні камінці, деякі скидалися на пляшечки з любовним зіллям. Перепрошуючи, Страйк за допомогою бластерів, м’ячів для гольфу та пляшки джину повідсував з дороги людей, аж нарешті дістався стрункого чоловіка в чорному, який поцікавився:
— Чим можу допомогти?
У цю саму мить Страйкові в око впала шерега однакових пляшечок з чорними етикетками і кришками. Вони мали практичний і поміркований вигляд; ані тіні романтики.
— Дайте котрийсь з отих,— прохрипів він, вказуючи на пляшечки.
— Так-так,— озвався чоловік.— А...
— Вона раніше носила «Філосикос». Треба щось схоже.
— Добре,— кивнув консультант і повів Страйка до полиць.— Добре, як вам...
— Ні,— відрубав Страйк, не давши консультанту навіть тестер до рук узяти. На пляшечці було написано «Carnal Flower» — «Квітка плоті».— Вона казала, що ці їй не сподобалися,— додав він, щоб не здатися зовсім диваком.— Є щось схоже на «Філосикос»...
— Може, «Dans Tes Bras»? — запропонував консультант і з іншої пляшечки побризкав на смужку картону.
— А це в перекладі буде...
— «У твоїх обіймах»,— кивнув консультант.
— Не годиться,— відповів Страйк, навіть не взявши смужки.— Може, є ще щось схоже на «Філо»...
— «Musc Ravageur»?
— «Спокусливий мускус»? Знаєте, я щось передумав,— заявив Страйк, відчуваючи, як під сорочкою струменить піт.— Який вихід найближчий до «Голови Шекспіра»?
Консультант без усмішки вказав Страйкові ліворуч. Знову перепрошуючи, Страйк просочився повз жінок, які роздивлялися флакони та бризкали на тестери, завернув за ріг і з полегшенням побачив, що паб, де на нього чекав Шпеник, міститься просто за скляними дверима відділу солодощів.
«Цукерки! — подумав Страйк, спиняючись і заважаючи пройти групі затурканих жінок.— Усі люблять шоколад!» Його кидало в піт напливами, було водночас і холодно, і жарко. Він підійшов до столу з коробками шоколадних цукерок — треба обрати найдорожчі, щоб показати симпатію і дружнє ставлення. Думаючи про те, який смак обрати, Страйк згадав якусь розмову про солону карамель, узяв найбільшу коробку, яка була, і рушив до каси.
За п’ять хвилин Страйк ще з однією торбиною в руках вийшов на Карнабі-стріт, над якою між будинками розтягнули різдвяні оздоби на музичну тему. Через лихоманку невидимі голови, позначені велетенськими навушниками й сонячними окулярами, здалися Страйкові не так святковими, як моторошними. З незручними торбами заходити до «Голови» довелося задки. Тут миготіли гірлянди, розсипався сміх.
— Куше,— гукнули до нього одразу за дверима.
Шпеник уже зайняв стіл. Голомозий, худий, блідий, весь у татуюваннях, Шпеник мав вічну елвісівську усмішку, бо шрам, що збігав через вилицю, навічно задер йому верхню губу. Він тримав пиво в одній руці й недбало хрумтів пальцями другої, вільної: цю звичку мав з підліткових років. У будь-якому місці Шпеник випромінював ауру небезпеки, навіюючи певність, що цей тип здатен за найменшої провокації вдатися до насильства. У пабі було дуже людно, але ніхто не намагався присісти за його столик. Дивна річ (хоч, може, нічого дивного в цьому не було), та біля ніг Шпеника теж стояли торби.
— Шо це ти? — спитав Шпеник, коли Страйк сів навпроти й опустив під стіл власні пакунки.— Морда страшна.
