— Ні,— відповів Страйк.

Робін засміялася.

— Що смішного?

— Я виголосила цілу промову, копирсалася тут у власній душі, а ти такий: ні.

— Я не мав би народитися, правда? — спитав Страйк з темряви.— Я — нещаслива випадковість. Не планую повторювати цю помилку.

Знову мовчанка, а тоді Робін суворо сказала:

— Ну, Страйку, не можна собі так потурати.

— Що? — Страйк так здивувався, що засміявся. Коли він пояснив те саме Шарлотті, вона зрозуміла й погодилася. Якось п’яна мати сказала юній Шарлотті, що думала зробити аборт замість її — Тому що... та Господи Боже, хіба можна дозволяти обставинам власного зачаття визначати ціле життя! Якби всі, кого зачали випадково, відмовилися б народжувати дітей...

— Стало б значно краще, правда? — щиро спитав Страйк.— Планета перенаселена. І хай там що, жодна дитина з тих, що я знаю, не надихає мене мати власних.

— Тобі подобається Джек.

— Подобається, але Джек — одна дитина на бозна-скільки. Діти Дейва Полворта... ти знаєш, хто такий Полворт?

— Твій найкращий друг,— сказала Робін.

— Полворт — мій найдавніший друг,— виправив Страйк.— А мій найкращий друг...

На якусь мить він завагався, чи скаже це, але віскі прибрало запобіжники, які він визначив для себе; чому б і не сказати?

— ...це ти.

Робін була така вражена, що їй відняло мову. Жодного разу за ці чотири роки Страйк не казав їй, що вона означає для нього, так прямо. Про симпатію треба було здогадуватися з випадкових зауважень, дрібних актів доброти, ніякового мовчання, вчинків у хвилини стресу. Тільки раз у житті Робін почувалася як нині — і несподіваним дарунком, який збудив це почуття, була заручна каблучка з сапфіром і діамантами, яку вона, ідучи від чоловіка, що подарував її, лишила в його будинку.

Робін хотіла якось віддячити, але якусь хвильку не могла нічого сказати — горло стиснулося.

— Я... це взаємно,— мовила вона, стараючись не виказувати надмірного щастя.

Страйк на дивані неясно відзначив, що на металевих сходах унизу хтось є. Іноді графічний дизайнер з нижнього поверху затримувався допізна. Але здебільшого Страйк насолоджувався тим, що Робін відповіла взаємністю на його зізнання в прихильності.

Не без допомоги віскі він згадав, як обнімав її на сходах на весіллі. Зараз вони найближче за два останні роки підійшли до тієї миті, й повітря стало густим від усього несказаного, і Страйк знову почувався так, ніби стоїть на краю і зараз кинеться в прірву. «Хай лишається як є»,— підказувало йому похмуре «я», що прагнуло самотньої квартири на горищі, свободи, спокою. «Ну ж бо»,— шепотів мерехтливий демон, якого вивільнив віскі. Як і Робін кілька хвилин тому, Страйк чітко усвідомив, що вони сидять за кілька метрів від двоспального ліжка.

Кроки зупинилися за скляними дверима офісу. Ні Страйк, ні Робін не встигли зреагувати, а двері вже відчинилися.

— Світло вирубало, чи що? — спитав Барклей і клацнув вимикачем. Якусь мить усі здивовано дивилися одне на одного, а тоді Барклей сказав:

— Ти просто довбаний геній, Р... дідько, а з обличчям що?

Моргаючи від яскравого світла, Робін потягнулася по крижаний пакет.

— Страйк мені врізав. Випадково.

— Ісусе,— зронив Барклей.— Лячно уявити, що він може зробити навмисно. Як таке вийшло?

— Моє обличчя потрапило під його лікоть,— відповіла Робін.

— Гм-гм,— озвався Барклей, голодними очима дивлячись на майже спорожнілі коробки з-під індійської їжі.— А це що? Компенсація?

— Саме так,— кивнула Робін.

— Це тому ви не відповідаєте на дзвінки останні три години?

— Чорт, вибач, Семе,— сказала Робін, дістала мобільний і подивилася на екран. Відколи вона вимкнула звук в «Американському барі», мала п’ятнадцять пропущених від Барклея. Так було приємно побачити, що вона не прочитала кілька повідомлень від Морриса, одне — з картинкою.

— Який ти молодець, що сам прийшов,— відзначив трохи п’яний Страйк. Він не знав, радіти чи дратуватися через те, що Барклей перервав момент, але вирішив, що перш за все дратується.

— Жінка забрала малу до своєї мами,— сказав Барклей.— Тож я подумав — принесу благу звістку особисто.

Він поклав собі попадум і всівся на бильце дивана на тому боці від Страйка.

— Взнав я, нащо ШМ їздить до Сток-Ньюїнгтону. Все точно як Робін сказала. Готові до такого?

— Що? — спитав Страйк, дивлячись то на Барклея, то на Робін.— Коли це...

— Трохи раніше,— відповіла Робін,— перед зустріччю.

— Подзвонив у двері,— почав розповідати Барклей,— і кажу, що мені її рекомендував ШМ, чи може вона мені допомогти. Довелося поставити ногу в двері, бо хотіла зачинити просто в мене перед носом. Тоді каже: їй ШМ розповів, що його днями один шотландець з Тауерського мосту зняв. От я подумав — чого тягнути,— провадив Барклей.— Кажу, авжеж, це я. Я друг. Ми знаємо, що ви тут робите. Вам краще поговорити зі мною, якщо не хочете лишитися без клієнта. Тоді вона мене пустила.

Барклей надкусив свій коржик.

— Вибачте, з голоду вмираю. І от вона мене завела до дальньої кімнати. А там воно все.

— Що — воно все?

— Гігантський манеж, який вона зібрала з піни й МДФ,— усміхнувся Барклей.— Здоровезний килимок для зміни підгузків. Пакети з дорослими підгузками. Дитячий тальк.

Страйкові на мить відібрало мову. Робін почала сміятися, але швидко припинила, бо було боляче.

— Старий сердега ШМ кінчає, уявляючи себе немовлям. У неї тільки він і ще один клієнт, отой тип зі спортзали. Більше їй не треба, бо ШМ платить добре. Вона їх одягає. Міняє підгузки. Пудрить їм дупки...

— Та ти жартуєш,— сказав Страйк.— Не може такого бути.

— Може,— відповіла Робін, притискаючи до обличчя холодний пакет.— Називається... секунду, зараз...

Вона відкрила на телефоні перелік парафілій.

— Автонепіофілія. «Індивід відчуває збудження, уявляючи себе дитиною».

— І як ти взагалі...

— Я дивилася на літніх людей, яких на візках вивозили з дому опіки,— пояснила Робін.— Моррис сказав, що вони як діти, хтось, мабуть, і в підгузку... і в мене щось клацнуло в голові. Я бачила, як вона купує в супермаркеті тальк і соски, але ми жодного разу не бачили, щоб у тому будинку бували діти. І ще оцей жест, коли вона плескає їх по голівці, ніби то не дорослі чоловіки, а малі діти...

Страйк пригадав, як стежив за менеджером зі спортзали, і той вийшов з будинку Елінор Дін, затуляючи обличчя рукою, ніби мав у роті щось таке, що хотів приховати.

— ...і ті великі коробки з чимось дуже легким усередині,— провадила Робін.

— То памперси для дорослих,— пояснив Барклей.— Що сказати... вона нормальна жінка. Зробила мені чай. Про шантаж вона знає, але є цікавий момент: вони з ШМ не думають, що Мутний справді в курсі, що там діється в її домі.

— Як це?

— Менеджер зі спортзали бовкнув був Мутному, що знає велику рибу з його компанії. ШМ і той тип іноді разом сидять у манежі. Ніби вони разом у яс... у ясл...

Барклей почав дико реготати. Страйк приєднався. Робін притиснула пакет до обличчя і собі засміялася. Десь хвилину всі аж ревли зо сміху, уявляючи, як двоє дорослих чоловіків у підгузках сидять у своєму манежі.

— ...у яслях,— фальцетом договорив Барклей, витираючи сльози.— Хай мене покрасять, чого тільки не буває! Отже, той тюхтій ляпнув Мутному, а Мутний, знаючи, що ШМ зроду не був у спортзалі й живе на іншому кінці Лондона, почав питати — і бачить, що тип якось нервує. Тож Мутний простежив за ШМ. Побачив, як він заходить до Елінор і виходить від неї. І дійшов очевидного висновку: вона повія.