Витримавши кілька секунд третього треку, Робін вимкнула айпод і взяла журнал, який прихопила в потяг. Малюк у кінці вагона надривався.

Знічений настрій протримався до кінця поїздки, але коли Робін побачила на платформі маму, яка мала відвезти її до Месема на машині, то відчула хвилю щирої теплоти. Вона обійняла Лінду, і наступні десять хвилин — поки вони теревенили, ідучи до машини, і пройшли повз кав’ярню, з якої лунала різдвяна музика,— навіть похмуре сіре небо Йоркширу й запах псини, який лишив у машині лабрадор Раунтрі, здавалися втішними, радісними, приємно знайомими.

Зачинивши дверцята з водійського боку, Лінда промовила:

— Я маю тобі дещо сказати.

Замість прокрутити ключ запалювання, вона розвернулася до Робін, при цьому здавалася майже наляканою.

Робін відчула паніку, від якої аж усе перевернулося всередині.

— Що сталося? — спитала вона.

— Ні-ні,— поспішно запевнила Лінда,— все добре. Просто хотіла попередити тебе, поки ми не приїхали до Месема... раптом ти їх побачиш.

— Кого побачу?

— Метью,— відповіла Лінда,— привіз... він привіз додому ту жінку. Сару Шедлок. Вони гостюють у Джефрі на Різдво.

— А,— озвалася Робін.— Боже, мамо, я подумала, що хтось помер.

Було неприємно, що мама так на неї дивиться. Всередині все похололо, крихке щастя, що було спалахнуло в серці, знову згасло, але Робін змусила себе усміхнутися і говорити недбало.

— Та нічого, я в курсі. Мені дзвонив її екс-наречений. Мала б і сама здогадатися,— додала вона, дивуючись, що про таке не подумала,— що вони приїдуть сюди на Різдво. Їдьмо вже додому! Я страшенно хочу чаю.

— Ти в курсі? А нам чого не сказала?

Проте Лінда сама відповіла на це питання, поки їхали. Робін не заспокоїла й не втішила мамина емоційна розповідь про обурення, яке вона відчула, коли сусідка сказала, що Метью гуляє з Сарою під руку посеред міста. Гі не втішила нищівна критика манер і моральних якостей колишнього чоловіка, і вже зовсім зайвою здалася детальна розповідь про реакцію всіх членів родини («Мартін аж хотів його знову побити!»). Тоді Лінда перейшла на тему розлучення: то що там діється? Чого так довго? Робін справді думає, що досудове врегулювання щось вирішить? Хіба поведінка Метью, який он зухвало виставляє своє бабисько перед цілим Месемом,— це не наочна демонстрація відсутності совісті та здорового глузду? Чому, ну чому Робін не погодилася віддати справу юристам з Гарроґейта, чому вона вирішила, що та лондонська адвокатка впорається, он Корінна Максвелл сказала, що її власна донька розлучалася без дітей, і все було елементарно...

Але принаймні маємо Аннабель-Марі! Так завершився монолог Лінди, коли вони саме завернули на вулицю, де стояв будинок батьків Робін.

— Ой, Робін, ти б тільки її бачила!..

Двері відчинилися ще до того, як машина зупинилася. На порозі стояли Дженні та Стівен, такі збуджені, ніби це вони зараз будуть уперше бачити свою новонароджену доньку, а не Робін. Розуміючи, на яку реакцію від неї чекають, Робін почепила на обличчя захоплену усмішку й за кілька хвилин уже сиділа на дивані у вітальні батьків і тримала на руках тепле сонне немовля, загорнуте у вовняну ковдру, дивно міцне й важке. Дитина пахла тальком.

— Стівене, вона прегарна,— сказала Робін. Раунтрі стукотів хвостом об столик, тицявся носом Робін у руку, не розуміючи, чого це його не пестять і не гладять, як він звик.

— Вона прегарна, Дженні,— повторила Робін, а невістка клацала фото на тему «Тітонька Робін знайомиться з Аннабель».

— Вона прегарна, мамо,— втретє повторила Робін для Лінди, яка принесла тацю з чаєм і палала бажанням почути, що Робін думає про їхнє маленьке диво.

— Ще одна дівчинка в родині, і тепер хоч вирівнялися, правда? — задоволено відповіла Лінда. Гнів на Метью ущух; онука зайняла всі її думки.

У вітальні було тісніше, ніж зазвичай, не лише через ялинку й листівки, а й через речі немовляти. Пеленальний килимок, переносне ліжечко, якісь таємничі марлі, пакет підгузків і якась дивна штукенція, про яку Дженні пояснила, що то молоковідсмоктувач. Робін підтакувала, усміхалася, сміялася, їла печиво, слухала історії про пологи, знову захоплювалася дитиною і тримала її на руках, а коли немовля прокинулося і Дженні забрала його та з новонабутим відчуттям власної значущості взялася годувати, Робін сказала, що піде нагору й розбере речі.

Вона понесла сумку нагору, а внизу навіть не звернули уваги на те, що вона пішла,— так усі захоплено милувалися дитиною. Робін зачинила по собі двері, але замість розбирати речі лягла на своє давнє ліжко. Обличчя боліло від силуваних усмішок. Вона заплющила очі й поринула в розкіш виснаженості та страждання.

За три дні до Різдва Страйкові довелося відкинути всяку претензію на те, що в нього не грип. Дійшовши висновку, що єдиний адекватний варіант — це зачинитися в себе на горищі, поки організмом блукає вірус, він докульгав до людного супермаркету й там — температурячи, пітніючи, дихаючи ротом і мріючи опинитися подалі від людей і утертих різдвяних пісеньок — накупив харчів на кілька днів і заніс до своїх двох кімнат над офісом.

Як і очікувалося, Джоан важко сприйняла новину про те, що він не приєднається до святкування в Корнволлі. Вона запропонувала навіть усе одно приїхати — хай просто сидить подалі від неї,— але, на Страйкове полегшення, Тед це заборонив. Він не знав, чи то не параноя, але, здається, Люсі не повірила, що він справді хворий. І навіть якщо повірила, з її тону можна було виснувати, що захворів він навмисно. Здається, він розчув звинувачувальні нотки в словах про те, що Джоан повністю втратила волосся.

Станом на п’яту годину Святвечора Страйк почав так кашляти, що бриніло в легенях і боліли ребра. Він саме дрімав на ліжку в футболці й трусах, а протез стояв під стіною, коли його збудив якийсь гуркіт. Хтось спускався від його дверей металевими сходами. Страйк хотів був гукнути до тієї людини, але його скрутив напад кашлю. Він ледве сів, щоб прочистити легені, і не почув, як людина піднімається знову. У двері постукали.

— Що? — з усієї сили гукнув Страйк і негайно про це пожалкував.

— Вам щось треба? — спитав низький рипучий голос Пат.

— Ні,— гукнув Страйк. Вийшло не «ні», а хрипіння.

— Вам є що їсти?

— Так.

— Ліки маєте?

— Так.

— Я тут вам за дверима лишу дещо...— (Страйк почув, як вона опускає на підлогу якісь речі).— Тут подарунки. Суп з’їжте, поки не охолонув. Побачимося двадцять восьмого.

Страйк не встиг відповісти, як її кроки вже задзвеніли сходами.

Він не був певен, що слово «суп» йому не примарилося, але на саму думку про таке спромігся підтягнути до себе милиці й дошкандибати до дверей. Холод зі сходового майданчика додав до його лихоманки ще й сироти по шкірі. Пат затягнула нагору вінтажний проектор; мабуть, саме цей гуркіт його і збудив. Поруч лежала бляшанка з плівкою з горища Грегорі Талбота, кілька різдвяних подарунків, жменя листівок і дві полістиролові упаковки з гарячим курячим супом. Мабуть, Пат по нього ходила аж у Чайнатаун. Страйк почувався до розпачу вдячним.

Лишивши важкий проектор і бляшанку з плівкою на сходовому майданчику, він милицею замів подарунки й листівки всередину квартири, а тоді повільно нахилився по суп.

Перш ніж почати їсти, Страйк узяв з тумбочки мобільний і написав Пат:

Дуже вам дякую. Бажаю гарно відсвяткувати.

Після того він загорнувся в ковдру й з’їв суп просто з упаковки, не відчуваючи смаку. Страйк сподівався, що гаряче трохи заспокоїть горло, але кашель не відпускав. Раз чи двічі здавалося, що він зараз поверне їжу назад. Шлунок теж не розумів, чи сподобалася йому їжа. Прикінчивши обидві порції, Страйк накрився ковдрою, ліг і, пітніючи, дивився на синє небо. Кишки крутило. Він не розумів, чого процес одужання так забарився.