— Ви... ви — Корморан Страйк? — спитала вона.

— Так,— без охоти відповів Страйк.

— О! — видихнула вона, збуджено смикнувши рукою.— Це... це так дивно. Ви, мабуть, не дуже хочете... мені так незручно вас турбувати, ви ж не на роботі...— вона зронила нервовий смішок.— Але я... мене, до речі, звати Анна... хотіла спитати,— жінка зробила глибокий вдих,— чи можна мені прийти до вас і поговорити про мою матір.

Страйк мовчав.

— Вона зникла,— провадила Анна.— Її ім’я Марго Бамборо. Вона була лікаркою. Одного вечора вона закінчила роботу, вийшла з кабінету, і відтоді ніхто її більше не бачив.

— Ви зверталися до поліції? — спитав Страйк.

Анна знову зронила дивний короткий смішок.

— О так... тобто поліція знала, шукала її. Але так нічого й не знайшла. Мати зникла,— пояснила Анна,— у 1974 році.

Темна хвиля лизнула скелі; Страйкові здалося, що він чує, як тюлень прочищає мокрі ніздрі. Трійко п’яних молодиків пройшло повз, прямуючи до причалу порома. Страйк не знав, чи вони в курсі, що останній рейс був о шостій.

— Я,— поспіхом пояснила жінка,— розумієте, минулого тижня... я ходила до медіума.

«Ой бляха»,— подумав Страйк.

Працюючи детективом, час до часу він стикався з відкривачами паранормальних істин і ставився до них з презирством: на його погляд, то були п’явки, що смокчуть гроші з кишень задурених чи охоплених відчаєм людей.

По хвилях вистрибом примчав моторний човен, своїм ревом розбивши нічну тишу на друзки. Вочевидь, п’яна трійця чекала саме на нього. Хлопці почали сміятися і підштовхувати одне одного ліктями, жартуючи щодо неминучої морської хвороби.

— І там мені сказали, що я отримаю знак,— наполягала Анна.— Сказали: «Ви дізнаєтеся, що сталося з вашою матір’ю. Ви отримаєте знак і повинні піти за ним. Дуже скоро шлях стане видимим». Тож коли я побачила вас — Корморана Страйка — в пабі «Вікторія», це мені здалося неймовірним збігом. Я просто мусила з вами поговорити.

М’який бриз розвіяв пересипане сивиною темне волосся Анни. Білявка мовила різкуватим тоном:

— Ну все, Анно, нам час іти.

Вона обійняла другу жінку за плечі. Страйк побачив обручку в неї на пальці.

— Вибачте за клопіт,— сказала до нього білявка.

Вона м’яко натиснула Анні на плечі — мовляв, ходімо. Та шморгнула, пробурмотіла:

— Пробачте... мабуть, я забагато випила вина.

— Заждіть.

Страйк часто ремствував на власне невиліковне бажання докопатися до суті, власну нездатність переступити через цікавість — надто в такому втомленому й розгубленому стані, як сьогодні. Але 1974 був роком його народження. Марго Бамборо вважається зниклою безвісти стільки років, скільки він живе на світі. Несила було стриматися: Страйк хотів знати більше.

— Ви тут на відпочинку?

— Так,— відповіла цього разу білявка.— Маємо другий будинок у Фалмуті. Але живемо в Лондоні.

— Я туди повертаюся завтра,— сказав Страйк («Ти що в біса коїш?» — спитав голос у нього в голові),— але можу собі дозволити заїхати до вас у Фалмут, якщо завтра вам зручно.

— Правда? — ахнула Анна. Страйк не роздивився сліз в її очах, але, мабуть, сльози були, бо вона витерла очі.— О, це було б чудово. Дякую. Дякую вам! Запишіть адресу.

Білявка не дуже зраділа перспективі знову побачити Страйка. Та коли Анна почала порпатися в сумці, вона мовила:

— Облиш, я маю картку.

Вона дістала з задньої кишені гаманець і передала Страйку візитівку: «Доктор Кім Салліван, сертифікований психолог Британського психологічного товариства». Під іменем була адреса в Фалмуті.

— Чудово,— сказав Страйк і поклав візитівку у власний гаманець.— Тоді побачимося завтра вранці.

— Вранці я, власне, маю конференц-дзвінок по роботі,— сказала Кім.— Звільнюся о дванадцятій. Чи вам так запізно?

Натяк зрозумілий: без мене ви з Анною говорити не будете.

— Ні, мені нормально,— відповів Страйк.— Побачимося о дванадцятій.

— Дуже вам дякую! — мовила Анна.

Кім узяла Анну за руку, і жінки пішли. Страйк подивився, як вони проходять під ліхтарем, а тоді розвернувся до моря. Човен з юними пияками вже відплив. Тепер він здавався крихітним серед обширу бухти, а рев мотору перетворися на далеке гудіння.

На мить забувши, що збирався писати Робін, Страйк закурив другу цигарку, дістав мобільний і загуглив Марго Бамборо.

З’явилося два фото. Перше — зернистий портрет симпатичного обличчя з правильними рисами: широко розставлені очі, прямий проділ у хвилястому темно-русявому волоссі. На жінці була блуза з широкими лацканами, під нею — трикотажна кофтинка.

На другому фото була та сама жінка, але молодша й у знаменитому чорному корсеті плейбоївської кролички, плюс чорні вуха, чорні панчохи й білий хвостик. Вона тримала тацю з цигарками й усміхалася в об’єктив. За нею стояла інша дівчина, усміхнена й у такому самому костюмі. Вона мала дещо завеликі зуби й була пишніша за свою худеньку подругу.

Страйк прогортав результати пошуку, аж поки поруч з іменем Марго йому не трапилося знамените прізвище.

...молода лікарка й мати маленької дитини Маргарет (Марго) Бамборо; деякі аспекти їі зникнення 11 жовтня 1974 року були схожі на обставини викрадення Бери Кенні та Ґейл Райтман, жертв Кріда.

Бамборо, яка працювала в клініці Святого Івана в Клеркенвеллі, домовилася про зустріч з подругою в пабі «Три королі» о шостій, але не прийшла.

Неподалік місця, де в Бамборо була призначена зустріч, кілька свідків бачило білий фургон, що їхав на великій швидкості.

Детектив Білл Талбот, який провадив розслідування зникнення Бамборо, спочатку був переконаний, що молода лікарка стала жертвою серійного вбивці, який орудував на південному сході країни. Однак у підвалі, в якому Денніс Крід утримував, катував і вбив декілька жінок, не було виявлено жодного сліду Бамборо.

«Почерком» Кріда було обезголовлення жертви...

Якби день склався за планом, Робін Еллакотт уже б лежала в ліжку в орендованому помешканні на Ерлз-корті, встигнувши прийняти ванну й випрати речі, і читала б нову книжку. Натомість вона сиділа в старезному «лендровері», її трусило від утоми, навіть попри теплу погоду, а одяг на Робін був той, що вона вдягла о пів на п’яту ранку. Вона дивилася на освітлені вікна «Піца Експресу» і перебувала в містечку Торкі. Її обличчя в бічному дзеркалі було бліде, очі — червоні, а рудувато-біляве волосся, сховане під чорну шапку, потребувало миття.

Час до часу Робін тягнулася до пакетика з мигдалем, який лежав на сусідньому сидінні. Коли ведеш стеження, дуже легко почати харчуватися фастфудом і шоколадками й узагалі їсти забагато просто з нудьги. Попри нерегульований графік, Робін старалася вживати здорову їжу, але мигдаль давно вже не збуджував апетиту; натомість їй кортіло смаженої піци з пепероні, якою ласувала огрядна пара за вікном ресторану. Робін майже відчувала ту піцу на смак, хай навіть повітря відгонило морською сіллю і вічним смородом собачого хутра й гумових чобіт, яким просякли сидіння древнього «лендровера».

Об’єкта (Робін і Страйк прозвали його Кудриком, бо він невдало затуляв лисину накладкою) наразі видно не було. Півтори години тому він увійшов до піцерії в товаристві ще трьох людей; одного з них, підлітка з гіпсом на руці, Робін могла бачити, якщо нахилялася до пасажирського сидіння. Цю вправу вона виконувала що п’ять хвилин, спостерігаючи, як просувається трапеза. Нещодавно подали морозиво. Мабуть, чекати вже недовго.

Робін боролася з пригніченням, яким принаймні почасти завдячувала глибокій утомі, болю в усьому тілі після довгих годин за кермом і втраті вихідного, на який вона так чекала. Цілий тиждень Страйк був відсутній (і нічого не вдієш), тож вона працювала без перерви вже двадцять днів. Сьогодні Сем Барклей, їхній найкращий підрядник, мав перехопити Кудрика в Шотландії, але об’єкт усупереч очікуванням не полетів до Глазго. Натомість він несподівано вирушив до Торкі, а Робін нічого не лишилося, крім як їхати слідом.