— Я все,— сказала Бетті, раптом і втомлена, і сердита.— Увімкни телевізор... і той стіл сюди посунь... і ніж з виделкою принеси... з нужника...

Бетті явно помила посуд у раковині, але він усе одно був брудний. Страйк помив ніж і виделку ще раз і тільки тоді поніс їй. Він поставив перед кріслом стіл, увімкнув «Тільки Ессекс», а тоді відчинив двері рознощику їжі, веселому сиваню.

— О, добридень,— голосно привітався новоприбулий.— Це ваш син, Бетті?

— Хрін, а не син,— просипіла Бетті Фуллер.— Шо приніс?

— Курячу запіканку й желе з заварним кремом, любонько...

— Дякую, що поговорили зі мною, місіс Фуллер,— сказав Страйк, але запас доброї волі в Бетті, вочевидь, вичерпався. Тепер її цікавив обід.

Коли Страйк вийшов надвір, Робін стояла під стіною неподалік і щось читала з телефону.

— Подумала, що краще мені там не відсвічувати,— байдужим голосом сказала вона.— Як усе минулося?

— Про записки говорити відмовляється,— відповів Страйк, коли разом рушили вздовж Санс-вок,— і якщо спитаєш мене чому, то я гадаю, що вона думає на Гнійного Риччі. Я також дещо дізнався про дівчину з того снафу.

— Жартуєш? — стривожилася Робін.

— Здається, вона була поліційним інформатором в одному з...

Робін ахнула.

— Кара Вулфсон!

— Що?

— Кара Вулфсон. Ще одна жінка, яку вважають можливою жертвою Кріда. Кара працювала в нічному клубі в Сохо... після її зникнення власники пустили чутку, що вона працювала на поліцію!

— Звідки ти це знаєш? — здивувався Страйк. Він не пам’ятав такого в «Демоні з Райського парку».

Робін раптом згадала, що чула це від Браяна Такера в кав’ярні «Зірка». З міністерства юстиції ще не відповіли про можливість допитати Кріда, а Страйк досі й гадки не мав про її плани, тож Робін відповіла:

— Наче десь в інтернеті прочитала...

Але на серце їй тиснув новий тягар. Робін згадала, що Кара мала єдиного родича, брата, якого сама виховала,— і він допився до смерті. Гатчинс сказав, що поліція нічого не зможе зробити з приводу плівки. Тіло Кари Вулфсон може бути де завгодно. У деяких історій немає чіткого фіналу: не буде де покласти квіти для Кари Вулфсон, хіба що на розі біля стрип-клубу, де її бачили востаннє.

Щоб відігнати пригніченість, яка погрожувала поглинути її з головою, Робін показала Страйкові, що шукала з телефону, і старанно буденним тоном промовила:

— Я тут читала про сомнофілію, також відому як синдром сплячої красуні.

— Я так розумію, що це...

— Фетиш Бреннера,— відповіла Робін і зачитала з телефону: — «Сомнофілія — це парафілія, коли індивіда збуджує лише партнер, що не реагує на нього... деякі психологи пов’язують сомнофілію з некрофілією». Корморане... ти же знаєш, що в нього в кабінеті був запас барбітуратів?

— Так,— повагом відповів Страйк. Вони вже підходили до його машини.— Що ж, це тема для розмови з сином Дороті, правда? Чи вона гралася в цю гру? Чи було таке, що надовго засинала після того, як Бреннер приходив до них на обід?

Робін здригнулася.

— Знаю,— сказав Страйк і закурив,— я казав, що це був крайній захід, але лишилося всього три місяці. Я починаю думати, що треба буде навідатися до Гнійного Риччі.

Коли в травні до об’єктів стеження додався римо-католицький Дім опіки Святого Петра, агенція знову ледве встигала з усіма відкритими справами. Страйк хотів знати, скільки в притулку відвідувачів і коли вони приходять, щоб розуміти, у який час навідатися до старого бандита з мінімальним ризиком натрапити на його родичів.

Дім опіки стояв на тихій вулиці ще георгіанської доби на краю Клеркенвеллу: затишний зелений анклав, де цегляні будинки сіро-пісочного кольору пишалися неокласичними фронтонами й лискучими чорними дверима. Табличка темного дерева на стіні притулку була прикрашена хрестом і біблійною цитатою золотими літерами:

І знайте, що не тлінним сріблом або золотом відкуплені ви були від марного вашого життя, що передане вам від батьків, але дорогоцінною кров’ю Христа, як непорочного й чистого Ягняти.

Петра 1:18-19

— Думка гарна,— прокоментував Страйк до Робін, коли вона змінювала його на вахті,— але без солідних грошей ніхто сюди не потрапить.

Приватний притулок для літніх людей був маленький і дуже дорогий. Працівники, яких детективи швидко навчилися впізнавати, носили темно-сині однострої і майже всі були іноземці. Був тут чорношкірий медбрат з Тринідаду, а ще дві білявки, які розмовляли між собою польською, коли вранці проходили повз котрогось із детективів, який одразу прикидався, що говорить по мобільному, читає газету чи з нетерпінням чекає на друга (який так і не приходив).

До притулку також регулярно приїжджали майстри педикюру й перукарі, та по двох тижнях спостереження агенція дійшла обережного висновку, що до Риччі навідуються лише по неділях, при цьому з рішучим виглядом людей, які виконують неприємний обов’язок. З тих фото, які з’являлися в пресі, легко було зрозуміти, хто з братів є хто. Лука, як влучно відзначив Барклей, мав такий вигляд, «ніби йому на голову впав рояль»: його лисий череп з помітними шрамами був плаский. Марко був дрібніший, тонший, мав більше волосся, зате випромінював ледь стримуване буйство, нетерпляче ляскав по дзвонику, якщо двері притулку відчинялися не одразу, дав запотиличника онуку, коли той впустив шоколадку на тротуар. Дружини братів обидві здавалися бувалими жінками, і ніхто з родини не міг похвалитися вродою, з якою у Робін асоціювалися італійці. Прадід сімейства, що німо сидів за брамою притулку, може, і був істинним латинцем, але його нащадки виявилися нудно блідими й англоподібними. Малий, який впустив шоколадку, взагалі був рудий.

Саме Робін перша побачила самого Риччі — на третю суботу спостереження за притулком. Під плащем на Робін була сукня, бо пізніше вони зі Страйком мали зустрітися з К. Б. Оукденом у готелі «Ста-форд» у пафосному Мейфері. Робін ніколи не була в тому закладі, але подивилася в інтернеті й дізналася, що п’ятизірковий готель зі швейцаром у капелюсі на дверях — один з найстаріших і найшикарніших у Лондоні; саме тому вона вдяглася на стеження так незвично. Раніше Робін маскувалася, якщо чатувала під притулком (надягала шапку, збирала волосся, міняла обличчя за допомогою темних лінз чи окулярів), тож не боялася бути собою, коли ходила туди-сюди вулицею і прикидалася, що розмовляє по телефону. Втім, вона все ж одягнула окуляри без діоптрій, які планувала зняти в «Стафорді».

Літніх мешканців Дому опіки Святого Петра час до часу виводили чи вивозили прогулятися до найближчого майдану, де був огороджений приватний сад, куди можна було потрапити тільки за допомогою ключа; там вони в теплих пледах дрімали чи насолоджувалися бузком і маргаритками. Досі агенція бачила тільки літніх жінок, які отак виходили на прогулянку, але сьогодні в групі, що спускалася рампою збоку будівлі, з’явився старий чоловік.

Робін негайно впізнала Риччі — не за перснем з левом (якщо він і носив його, то під картатим пледом було не видно), а за профілем, що його час зробив гротескнішим, проте не сильно змінив. Густа чорна чуприна стала темно-сивою, ніс і вуха зробилися величезними. Великі очі — схожі, на думку Страйка, на очі басета — стали ще виразнішими. Нижня губа в Риччі відвисла; медсестра-полячка везла його в бік майдану, щось бадьоро розповідаючи, але відповіді не було.

— Енід, голубонько, у вас усе добре? — гукнув чорношкірий мед-брат до слабої на вигляд літньої пані в смушевій шапці, яка ішла попереду групи. Жінка засміялася і кивнула.

Група з дому опіки зупинилася біля клумб з пурпуровими й жовтими квітами; Риччі на візку припаркували біля порожньої лави. Персонал розмовляв між собою і з жінками, здатними відповісти, а старий порожніми очима дивився перед собою.