Нарешті вони побачили те, що так захотілося побачити Страйкові: під барвінковим небом — безмежний обшир рівного океану халцедонового кольору. Далеко в морі, псуючи виднокрай, вишикувалася армія високих білих вітряків, і хоча сам Страйк насолоджувався холодним бризом, який віяв з океану, проте нарешті зрозумів, навіщо Робін узяла з собою шалик.

Страйк мовчки курив, а прохолодний вітер навіть не міг скуйовдити його кучеряву чуприну. Страйк думав про Джоан. Тільки тепер він збагнув, що її вибір останнього місця спочинку дозволить родичам провідувати її могилу щоразу, коли вони приїжджатимуть на Британське узбережжя. Джоан, яка народилася й виросла в Корнволлі, знала, що в них усіх живе потреба час до часу возз’єднуватися з морем. І тепер, навідуючись на узбережжя, вони віддаватимуть шану не тільки хвилям, а і їй.

— Це були улюблені квіти Джоан — рожеві троянди,— сказав він за деякий час.— Які ти надіслала на похорон.

— Ой, справді? — зронила Робін.— Я... ну, я собі намалювала приємний образ Джоан — з того, що ти мені розповідав, і... мені здалося, що рожеві троянди личитимуть їй.

— Якщо агенція колись збанкрутує,— мовив Страйк, коли вони обоє відвернулися від моря,— ти зможеш повернутися в Скегнесс і влаштуватися провидицею.

— Теж ніша,— сказала Робін, коли вони рушили назад до стоянки,— вгадувати улюблені квіти небіжчиків.

— Віслюків нема,— зронив Страйк, озираючись через плече на узбережжя.

— Що ж, так і буде,— лагідно відповіла Робін.— Та й ти, боюся, трохи забагато важиш.

Наступного вечора Страйк і Робін сиділи разом з одного боку партнерського столу. Вперше з того вечора, коли Страйк підбив їй обидва ока, вони залишилися в офісі наодинці. Цього разу світло горіло, в руках у них не було склянок з віскі, але обоє добре пам’ятали все, що трапилося минулого разу, і, сидячи разом перед монітором, обоє відчували деяку ніяковість, яка у Страйка виражалася в різкішому тоні, а в Робін — у тому, що вона зосередилася на питаннях, які хотіла поставити Глорії.

О шостій — тобто о сьомій за часовим поясом Глорії — Страйк набрав номер Глорії, і після хвильки тривожного очікування почувся дзвінок, і на екрані з’явилася трохи знервована жінка, яка сиділа в кабінеті, заставленому книжками. На стіні позаду неї висіла велика родинна світлина: сама Глорія, її показний чоловік і троє дорослих дітей, усі в білих сорочках і всі винятково привабливі.

З усіх людей, з якими вони познайомилися і яких описували у зв’язку зі справою Марго Бамборо, Глорія Конті, на думку Робін, більше за всіх була схожа на себе замолоду, хоча начебто не докладала особливих зусиль, щоб приховати процес старіння. Хоч і на чолі, і навколо очей проглядалися тонкі зморшки, її біла шкіра, здавалося, майже не знала сонця. Жінка була струнка, з високими вилицями, отож і форму обличчя зберегла як замолоду, а темно-синій гольф, маленькі золоті сережки та квадратні окуляри були прості та стильні. Робін подумалося, що Глорія більше відповідала її уявленням про університетську викладачку, ніж про нащадка кримінальної родини, але, мабуть, на образ вплинули оті всі книжки, що стояли на полицях позаду неї.

— Доброго вечора,— нервово привіталася Глорія.

— Доброго вечора,— одностайно відповіли Страйк і Робін.

— Дуже приємно, що ви погодилися поговорити, місіс Жубер,— сказав Страйк.— Ми дуже вдячні.

— Нема за що,— ввічливо відповіла Глорія.

Робін не очікувала настільки бездоганної вимови після того, як Айрін Гіксон описала її як дівчинку з важким минулим, але ж, звісна річ, як і Пол Сатчвелл, Глорія вже прожила за межами рідної країни довше, ніж на батьківщині.

— Ми вже давно хотіли побалакати з вами,— мовила Робін.

— Так, я дуже перепрошую,— озвалася Глорія.— Бачте, мій чоловік Гюґо не розповів мені про ваші повідомлення. Останнього вашого листа я знайшла в кошику, і то випадково. Тоді й зрозуміла, що ви намагалися зв’язатися зі мною. Гюґо... ну, він гадав, що так буде ліпше.

Робін пригадала той випадок, коли Метью, намагаючись завадити Робін повернутися в агенцію, стер повідомлення, яке Страйк залишив на автовідповідачі. І здивувалася, що Глорія, схоже, зовсім не ображається на втручання чоловіка в її особисте життя. Мабуть, Глорія вміла читати думки, бо мовила:

— Гюґо вирішив, що я не схочу розмовляти з незнайомцями про те, що трапилося. Він не усвідомлював, що, як по правді, ви — єдині люди, з якими я погодилася б говорити, бо ви справді намагаєтеся докопатися до правди, і якщо вам це вдасться, то... ну, з мене спаде важкий тягар.

— Ви не проти, якщо я занотовуватиму? — запитав у неї Страйк.

— Ні, зовсім ні,— чемно відповіла Глорія.

Страйк клацнув ручкою, а Глорія потягнулася за межі кадру по великий келих червоного вина, зробила ковток і, взявши себе в руки, швидко промовила:

— Будь ласка... якщо ви не проти... я б хотіла спершу пояснити кілька речей. Відучора я все міркувала про це, прокручувала в голові й подумала: якщо розповім вам свою історію, зекономлю вам багато часу. Це ключ до розуміння моїх стосунків з Марго і чому я повелася... так, як повелася.

— Ви нам дуже допоможете,— сказав Страйк, наготувавшись писати.— Прошу, продовжуйте.

Глорія зробила ще ковток вина, відставила келих за межі кадру, глибоко зітхнула і промовила:

— Коли мені було п’ять, мої батьки загинули в пожежі.

— Який жах,— здригнулася Робін. У записах за 1961 рік значилася родина з чотирьох осіб.— Співчуваю вам.

Страйк крекнув з натяком на жалість у голосі.

— Дякую,— озвалася Глорія.— Я розповідаю це, просто щоб пояснити... розумієте, я вижила тільки тому, що батько викинув мене з вікна на покривало, яке внизу тримали сусіди. Мати й батько не стрибнули, бо намагалися дістатися до мого старшого брата, який опинився в пастці. Вони всі троє загинули, а мене виростили мамині батьки. Вони були чудові. За мене б душу продали, і від цього те, що я збираюся розповісти, видається ще гіршим... Змалечку я була сором’язлива. Заздрила дітям у школі, які мали батьків, що були... ну знаєте — в тренді. Моя сердешна бабуся зовсім не розуміла шістдесятих і сімдесятих,— мовила Глорія з сумною усмішкою.— Одяг у мене завжди був трохи старомодний. Ніяких мініспідниць і макіяжу, розумієте... У відповідь я поринула у вигадане життя. Знаю, більшість підлітків — фантазери, але я була... ну аж занадто. Коли мені стукнуло шістнадцять і я пішла в кіно на «Хрещеного батька», мене просто прорвало...

— Це смішно,— розсудливо промовила Глорія,— але це правда. Я... просто закохалася в той фільм. Була ним одержима. Навіть не знаю, скільки разів його дивилася — мабуть, щонайменше двадцять. Я була англійською дівчинкою з Ізлінгтону сімдесятих, але в душі хотіла стати Аполлонією з Сицилїї сорокових, і зустріти вродливого американського мафіозі, і не підірватися в машині, а жити з Майклом Корлеоне в Нью-Йорку й бути гламурною красунею, поки мій чоловік займається гламурним жорстоким криміналом, але в рамках, знаєте, суворого морального кодексу.

Страйк і Робін одностайно розсміялися, але Глорія не всміхнулася. Навпаки, вираз у неї був сумний і присоромлений.

— Я чомусь думала, що це можливо,— провадила вона,— адже в мене було італійське прізвище. Раніше, до «Хрещеного батька», мені це було байдуже. А тут я ні сіло ні впало попросила дідуся й бабусю повести мене на службу Божу не в їхню звичайну церкву, а в італійську церкву на Клеркенвелл-роуд — і вони, світла їм пам’ять, повели. Краще б не водили. Краще б насварили мене, що я егоїстка, бо їхня церква дуже їх підтримувала й була центром їхнього соціального життя.

Я завжди почувалася англійкою, якою і була по мамі, але тепер намагалася довідатися якнайбільше про батькову родину. Я сподівалася дізнатися, що я — з мафіозного клану. Тоді я б умовила дідуся й бабусю, щоб дали грошей на поїздку на Сицилію, де я, можливо, побралася б з якимсь далеким родичем. Але дізналася я тільки те, що мій італійський дідусь іммігрував у Лондон, щоб працювати у кав’ярні. Я вже знала, що тато мій працював на «Лондонський транспорт». І хай як далеко в минуле я намагалася копати, всі родичі були шановні й законослухняні. Справжнє розчарування...