— Боюся, що я не мав вибору,— відповів Страйк.— Мені дуже шкода, але чоловіки, які брали в цьому участь, можуть бути ще живі, проти них можна висунути обвинувачення. Я не можу таке приховувати.

— Я нічого не ховав, я навіть не знав, що...

— Я і близько не думаю, що ви щось ховали чи знали,— сказав Страйк.

— Якщо вирішать... Страйку, в нас же діти на вихованні...

— Я доніс до поліції, що ви передали плівку з доброї волі й не знаючи, що на ній. Я перед будь-яким судом під присягою скажу, що ви, на мою думку, гадки не мали про річ, яка зберігається на вашому горищі. Ваша родина мала сорок років, щоб її знищити, але ніхто цього не зробив. Вас ніхто ні в чому не звинуватить,— запевнив Страйк, хоча чудово знав, що таблоїди можуть бути іншої думки.

— Я так і боявся, що станеться щось подібне,— страшно збентеженим голосом промовив Грегорі.— Відколи ви прийшли до мене на каву, я повсякчас тривожився. Знову витягати це все на світло...

— Ви казали, що ваш батько хотів би, щоб справу розкрили.

Знову пауза, а тоді Грегорі промовив:

— Хотів би. Але не ціною маминого спокою і не ціною того, що в нас із жінкою заберуть дітей.

Страйкові на думку спало чимало зауважень — і досить жорстоких. Він не вперше стикався з думкою, ніби мертві бажають того, що наразі зручно для живих.

— Коли я побачив, що на тій плівці, передати її поліції було моїм обов’язком. І ще раз повторюю: я перед ким завгодно заприсягнуся, що ви нічого не намагалися приховати й добровільно передали її мені.

Додати не було чого. Грегорі, якого ці слова явно не заспокоїли, поклав слухавку, і Страйк передзвонив Робін.

Вона досі була в «Теско» — купила собі пакетик горіхів з родзинками, жуйку й шампунь, а через касу від неї об’єкт її стеження розплачувався за тальк, дитяче харчування і соски, а також продукти.

— Алло,— сказала Робін у телефон, відвернувшись до вікна, бо білявка саме пройшла повз неї.

— Алло,— відповів Страйк.— Це був Грегорі Талбот.

— І що він... А, так,— раптом зацікавилася Робін, виходячи з крамниці слідом за білявкою,— а що там було в коробці з плівкою? Забула спитати. Ти зміг запустити проектор?

— Зміг,— відповів Страйк.— Про плівку розкажу тобі, як зустрінемося. Залиш Гнійного Риччі мені, добре? Я підключив Шпеника. Тобі не слід його шукати чи розпитувати про нього.

— Але я можу...

— Ти мене чула?!

— Та чула, заспокойся! — здивувалася Робін.— Тому Риччі вже років дев’яносто...

— В нього є сини,— сказав Страйк.— І цих синів боїться Шпеник.

— О,— тільки й мовила Робін, чудово зрозумівши, що це означає.

— Отож. Ну що, домовилися?

— Домовилися,— запевнила Робін.

Коли Страйк поклав слухавку, вона слідом за Елінор пройшла під дощем до її будинку. Двері знову зачинилися, сховавши білявку з очей, а Робін сіла в свій «лендровер» і пообідала пакетиком сухофруктів і горіхів, поглядаючи на будинок.

У «Теско» їй спало на думку, що Елінор може бути нянькою, зважаючи на її покупки, але звечоріло, а до будинку так і не підійшли батьки, і на вулицю не долинало дитячого плачу.

Коли білявка зі Сток-Ньюїгтону потрапила в поле уваги агенції, над справою Мутного стало працювати по двоє-троє детективів одночасно. Агенція стежила за будинком Елінор Дін і слідкувала за переміщеннями Шефа Мутного й самого Мутного, який займався собі власними справами, розкошував на зарплатню, яку всі вважали невідповідною кваліфікації, і далі мовчав про природу своєї влади над начальником. Тим часом Вторак платив за стеження за своєю дівчиною уже радше з відчаю, ніж з надією на результат, а від Листоноші не стало звісток узагалі. Єдина підозрювана, екскурсовод-сова з Національної портретної галереї, зникла з робочого місця.

— Сподіваюся, то просто грип і вона не вкоротила собі віку,— сказала Робін Барклею, зустрівши його в п’ятницю вдень в офісі. Страйк застряг у Корнволлі, а вона щойно провела до дверей клієнта, для якого стежили за Балеруном. Клієнт знехотя оплатив чималий рахунок і дізнався тільки, що танцівник з Вест-Енду, в якого закохалася його необачна донька,— порядний, моногамний і, наскільки можна судити, гетеросексуальний парубок.

Барклей, який заніс Пат свої чеки за тиждень, а тоді збирався заступати на нічну вахту зі стеження за Мутним, здивувався.

— З якого б дива вона собі вкоротила віку?

— Не знаю,— відповіла Робін.— Гі останнє послання було якесь перелякане. Може, вона вирішила, що я прийшла до неї сваритися і принесла поштівки, що вона їх надіслала.

— Треба б тобі більше спати,— порадив Барклей.

Робін пішла до чайника.

— А от мені поспати не вдасться,— провадив Барклей,— за півгодини я прийму вахту в Енді. Знову сидимо під «Пимліко», дивимося, як Вторакова пташка жодному хлопу й не моргне.

Пат рахувала для нього десятки. Її ставлення до Барклея було радше терпиме, ніж тепле. Улюбленцем Пат в агенції (окрім Робін) лишався Моррис, якого Робін з Нового року бачила тричі: двічі вони заступали на стеження одне після одного й одного разу Моррис привіз до офісу тижневий звіт. Він не наважувався дивитися Робін в очі й говорив тільки про роботу; вона сподівалася, що так воно буде й надалі.

— Хто в нас наступний у клієнтській черзі, Пат? — спитала вона, заварюючи собі каву.

— В нас ще на одну справу людей нема,— констатував Барклей, ховаючи готівку в кишеню.— Ми ж без Страйка.

— Він повернеться вже в неділю, тільки б поїзди ходили,— заперечила Робін, ставлячи біля Пат її каву. В понеділок у них була призначена зустріч із Синтією Фіппс у палаці Гемптон-Корт.

— Мені в кінці місяця треба на вихідні домів потрапити,— сказав Барклей до Пат, яка за відсутності Страйка відповідала за графіки. Вона розгорнула таблицю на комп’ютері, а Барклей додав: — Тре’ користуватися, поки ще без паспортів пускають.

— Ти про що? — спитала виснажена Робін, сідаючи з кавою на диван у приймальні. Формально її робочий день уже скінчився, але вона не мала сили піти додому.

— Про незалежність Шотландії, Робін,— відповів Барклей, дивлячись на неї з-під навислих брів.— Ви, англійці, може, не помітили, але в нас тут співдружність розвалюється.

— Але ж не буде такого, правда? — озвалася Робін.

— Усі мої знайомі у вересні голосуватимуть «за». Однокласник минулого разу додумався сказати на мене «дядечко Тем», мовляв, перед англійцями вислужуюся. От щоб він ще раз таке ляпнув,— загарчав Барклей.

Коли він пішов, Пат спитала в Робін:

— Як там його тітка?

Робін зрозуміла, що Пат питає про Страйка, бо на ім’я свого шефа та називала тільки з великої необхідності.

— Дуже хвора,— відповіла Робін.— Хіміотерапії більше не витримує.

Пат пхнула в зуби свою електронну цигарку та продовжила друкувати. Тоді сказала:

— На Різдво сидів сам-один у себе нагорі.

— Я знаю,— відповіла Робін.— Він мені розповів, як ви його підтримали. Що суп йому принесли. Він вам дуже вдячний.

Пат пирхнула. Робін відпила кави, сподіваючись, що отримає трохи енергії і зможе підвестися з дивана й піти на метро. Тоді Пат сказала:

— Я була думала, що йому є куди піти, крім горища.

— Ну, грипував він важко,— відповіла Робін.— Не хотів розносити заразу.

Але помивши чашку, вдягнувши пальто й попрощавшись із Пат, Робін почала спускатися сходами й виявила, що думає про цю коротку розмову. Вона Незрідка замислювалася про ворожість — для неї незбагненну,— з якою Пат ставилася до Страйка. З її тону стало зрозуміло, що Пат вважає, ніби Страйк має імунітет до самотності та вразливості,— і Робін не могла збагнути, звідки Пат це взяла, бо Страйк ніколи не робив таємниці з того, де мешкає, чи факту, що спить він там сам-один.