У неї задзвонив мобільний. Побачивши незнайомий номер і згадавши, як минулого разу на тому кінці лінії виник Том Терві, Робін зупинилася біля станції метро «Тоттенгем-Корт-роуд» і взяла слухавку не без остраху.

— Це Робін Еллакотт? — спитав жіночий голос з акцентом жительки острова Мен.

— Це я,— відповіла Робін.

— Драстуйте,— привіталася жінка.— Ви хотіли поговорити з Дейвом Андервудом, то я його донька.

— О так,— озвалася Робін.— Дуже дякую, що відгукнулися.

Дейвом Андервудом звали чоловіка, який був за кермом фургона фірми, що розвозила органічні продукти, у вечір зникнення Марго. Робін знайшла адресу в інтернеті та три дні тому йому написала, але не чекала такої швидкої відповіді. Вона вже звикла, що люди ігнорують її повідомлення про Марго Бамборо.

— Як отримали вашого листа, були трохи приголомшені,— сказала жінка на тому кінці лінії.— Тільки тато не зможе сам з вами поговорити. Йому три тижні тому зробили трахеотомію.

— О, дуже співчуваю,— відповіла Робін, затуляючи вільне вухо, щоб машини не заважали чути.

— Отож,— сказала жінка.— Він тут поруч зі мною, і просить сказати... слухайте, але ж у нього не буде проблем?

— Ні-ні, звісно, не буде,— запевнила Робін.— Як я і писала в листі, ми просто хочемо виключити фургон з розслідування.

— А, тоді добре,— відповіла донька Дейва.— Власне, то він і був. Дивовижа, як ви тільки це зрозуміли, бо всі божилися, що на фургоні була намальована квітка! Тато тоді радів, бо уникнув халепи, але його багато років мучили докори сумління. Він тоді поїхав з доставкою не в той бік і тому так розігнався на Клеркенвелл-Ґріні, думав, що ще встигне. Не хотів нічого казати, бо тільки вранці на нього шеф накричав, що тато запізнюється з доставками. Потім прочитав у газеті, що фургон вважають машиною Денніса Кріда, і... самі розумієте. Кому воно треба — вляпатися в таку історію? І що довше він мовчав, то гіршою ситуація йому видавалася — адже він не зізнався одразу.

— Розумію,— сказала Робін.— Можу уявити, як він тоді почувався. Ви дуже допомогли. А коли він доставив замовлення, то...

— То повернувся до крамниці й отримав прочухана, бо зазирнули у фургон і побачили, що тато відвіз не те замовлення. Довелося знову їхати.

Отже, Марго Бамборо у фургоні точно не було.

— Дуже дякую, що відгукнулися,— сказала Робін,— і подякуйте від мене своєму батькові за чесність. Це дуже допомогло.

— На здоров’я,— сказала жінка, а тоді швидко спитала, поки Робін не поклала слухавку: — Це ж ви та дівчина, яку був порізав Шеклвелльський Різник?

На якусь мить Робін закортіло збрехати, що ні, але лист до Дейва Андервуда вона підписала своїм справжнім іменем.

— Так,— відповіла вона вже не таким теплим тоном, яким дякувала за інформацію про фургон. Неприємно, коли тебе називають «дівчина, яку був порізав Шеклвелльський Різник».

— Ого,— мовила жінка,— я татові так і сказала, що то ви. Ну, бодай Крід вас уже не схопить, га?

Вона це сказала майже весело. Робін погодилася, ще раз подякувала за співпрацю, поклала слухавку та спустилася в метро.

«Бодай Крід вас уже не схопить, га?»

Бадьорі слова відлунювали у вухах. Це була легковажність людини, яка не пізнала сліпого жаху, не стикалася з безжальною силою та сталлю, не чула свинячого сопіння в себе у вусі, не бачила каламутних очей у прорізах балаклави, не відчувала, як репається її власна шкіра,— і майже не чула при тому болю, бо смерть була так близько, дихала смородом в обличчя.

На ескалаторі Робін озирнулася, бо неуважний пасажир у неї за спиною раз у раз торкався її ніг ззаду своїм дипломатом. Іноді для Робін навіть такий буденний фізичний контакт з чоловіками був нестерпний. Унизу ескалатора вона швидко рушила геть, щоб зникнути з поля зору свого сусіди. «Бодай Крід вас уже не схопить, га?» Ніби вони в квача грають.

А може, то потрапляння в пресу зробило Робін ніби менше людиною в очах жінки на тому кінці лінії? У вагоні Робін сіла між двома жінками, і її думки повернулися до Пат, до її подиву, що Страйкові, виявляється, немає куди йти і ніхто за ним не пригляне. Таке коріння її антипатії? Певність, що людина, потрапивши в газету, стає невразлива?

Коли Робін за сорок хвилин нарешті зайшла до квартири з торбою харчів і бажанням чимшвидше лягти спати, її зустрів тільки Вольфганг, який спершу зрадів, а тоді заскімлив, мовляв, сечовий міхур повний. Робін зітхнула, знайшла повідець і прогуляла собаку навколо будинку. А потім, надто втомлена, щоб нормально куховарити, підсмажила собі яєчню і з’їла з тостом під новини.

Вона саме набирала собі ванну, аж тут знову задзвонив мобільний. У Робін підупало серце, коли вона побачила, що то брат Джонатан, який учився на останньому курсі університету в Манчестері. Вона здогадувалася, навіщо він дзвонить.

— Привіт, Джоне,— сказала вона.

— Привіт, Робі. Ти не відповіла на моє повідомлення.

Робін чудово знала, що не відповіла. Джонатан написав вранці, коли Робін стежила за подружкою Вторака — та безневинно пила каву й читала детектив Стіґа Ларссона. Джонатан питав, чи може він з подругою зупинитися в неї на вихідні, чотирнадцятого й п’ятнадцятого лютого.

— Вибач,— сказала Робін.— Знаю, що не відповіла, але день був дуже важкий. Якщо чесно, Джоне, я не впевнена. Не знаю, які плани в Макса...

— Він же не буде проти, якщо ми впишемося в твоїй кімнаті? Кортні ніколи не була в Лондоні. Хочемо сходити на комедію у театрі Блумсбері в суботу.

— А Кортні — твоя дівчина? — усміхнулася Робін. Джонатан завжди приховував від родини особисте життя.

— А Кортні — моя дівчина,— передражнив Джонатан, але Робін зрозуміла, що питання його потішило і що відповідь — «так».

— Я спитаю в Макса, гаразд? І завтра тобі передзвоню,— пообіцяла вона.

Позбувшись Джонатана, Робін донабрала ванну й пішла до себе по піжаму, халат і щось почитати. Нагорі полиці з романами лежав «Демон з Райського парку». На мить завагавшись, Робін узяла до ванни саме цю книжку, водночас намагаючись уявити, як лягає спати в одній кімнаті з братом і абсолютно незнайомою дівчиною. Невже вона така святенниця, пуританка, дочасно постаріла? Робін так і не закінчила університету: не набула звички «вписуватися» на підлозі в незнайомих людей, а після зґвалтування в гуртожитку Робін узагалі хотіла спати тільки там, де може повністю контролювати своє оточення.

Опустившись у ванну з бульбашками, Робін зітхнула від задоволення. Цілий тиждень вона то годинами сиділа в машині, то ходила під дощем за Мутним або Елінор Дін. Вона заплющила очі, насолоджуючись теплом і жасминовим ароматом дешевої піни. Думки знову повернулися до доньки Дейва Андервуда.

«Бодай Крід вас уже не схопить, га?» Коли Робін відкинула образливий жартівливий тон, її вразило, що жінка, яка багато років знала — за кермом фургона з сонячним знаком був не Крід, усе одно вірила, що Марго викрав саме він.

Бо, власне, Крід не завжди їздив у фургоні. Двох жінок він убив ще до того, як отримав роботу в хімчистці; він і без машини заманював жінок до свого підвалу.

Робін розплющила очі, потягнулася по «Демона з Райського парку» і розгорнула книжку там, де зупинилася минулого разу. Тримаючи її над гарячою мильною водою, Робін почала читати.

Якось увечері, у вересні 1972 року, домовласниця Денніса Кріда вперше побачила, що він веде до підвальної квартири жінку. На суді над Крідом вона засвідчила, що близько опівночі почула, як рипнули ворота, визирнула з вікна спальні й угледіла на сходах до підвалу Кріда й жінку, яка «здавалася трохи п’яною, але йшла власними ногами».

Коли домовласниця спитала Денніса про цю жінку, той розповів надуману історію про постійну клієнтку хімчистки. Заявив, що начебто випадково зустрів цю жінку п’яну на вулиці й вона попросила його пустити її в квартиру, щоб викликати таксі.

Насправді жінкою, яку Вайолет бачила з Деннісом біля його квартири, була безробітна Ґейл Райтман, до якої в той вечір не з’явився на побачення бойфренд. Райтман вийшла з «Коника», бару в Шордичі, о десятій тридцять. Вона випила кілька міцних коктейлів. Бачили, як схожа на Райтман жінка сідає в білий фургон неподалік бару. Окрім Вайолет Купер, яка помітила брюнетку в світлому пальті, що заходила до квартири Кріда, більше ніхто не бачив Ґейл Райтман після того, як вона вийшла з «Коника».