— Корморане,— покликала Робін з ноткою невідкладності в голосі.

Страйк звів очі.

— Зріст переплутаний.

— Що?

— У перших свідченнях, які Рубі дала Талботові,— мовила Робін,— вона каже: «Я побачила їх біля таксофону: дві жінки вовтузилися, наче боролися. Вища, в дощовику, спиралася на нижчу, яка була в поліетиленовому непромокальному капелюсі. Мені здалося, що це дві жінки, хоча облич я не бачила. Мені здалося, наче одна з них намагалася змусити другу рухатися швидше».

— Правильно,— злегка нахмурився Страйк.

— І саме це Талбот записав у своїх нотатках з гороскопами,— мовила Робін.— Та якщо ті жінки були Флюрі, все мало бути зовсім не так. Де фото?

— Коробка номер один,— відповів Страйк, підсовуючи її до Робін здоровою ногою.

Робін зігнулася під столом і почала ритися у ксероксах, поки не знайшла стосик газетних вирізок, які показував їй Страйк багато місяців тому, в «Трьох королях».

— Ось,— сказала Робін.— Дивися. Ось!

На старій світлині було двоє жінок, які заявили, що це вони — ті жінки, яких бачила Рубі: одна — вища і кремезніша, з радісним лицем, а друга — її літня мати, дрібна й сутула.

— Усе має бути навпаки,— повторила Робін.— Якби Фіона Флюрі зіперлася на свою матір, то просто розплющила б її...— Робін пробігла очима кілька рядків під світлиною.— Корморане, нічого не збігається. Фіона каже, що це вона була в непромокальному капелюсі, а Рубі каже, що в непромокальному капелюсі була нижча жінка.

— Рубі говорила дуже туманно,— мовив Страйк, але Робін бачила, що він зацікавився й потягнувся по аркуш.— Вона могла переплутати...

— Талбот ніколи не вважав, що Рубі бачила саме Флюрі, й ось чому! — вигукнула Робін.— Зріст має бути навпаки. Рубі бачила, що хитається вища жінка, а не нижча...

— То чому ж вона не сказала Лосонові, що Флюрі не можуть бути тими, кого вона бачила?

— А чому вона нікому не сказала, що бачила Тео? Може, тому, що Талбот заплутав її, намагаючись підігнати її свідчення під свої теорії? Тому, що вона втратила певність і вже не знала, що вона бачила насправді? Падав дощ, вона заблукала, панікувала... заки справа дійшла до Лосона, може, вона готова була погодитися, що бачила Флюрі, аби тільки їй дали спокій?

— Вірогідно,— визнав Страйк.

— Яка на зріст була Марго?

— Метр сімдесят п’ять,— відповів Страйк.

— А Крід? — запитала Робін.

— Метр сімдесят.

— О Господи,— тихо зронила Робін.

Ще на п’ять хвилин запала тиша: Страйк поринув у роздуми, а Робін перечитувала свідчення, розкладені перед нею.

— Будки,— нарешті заговорив Страйк.— Ці бісові телефонні будки...

— А що з ними не так?

— Талбот хотів, щоб Рубі бачила двох жінок біля двох таксофонів на Клеркенвелл-Ґріні, правильно? Щоб він міг прив’язати їх до фургона, який їхав по Ейлзбері-стріт і за кермом якого, як припускалося, сидів Крід.

— Правильно,— сказала Робін.

— Але потому як обізвалися Флюрі, Талбот підштовхнув Рубі погодитися, що вона бачила, як дві жінки вовтузяться біля першого таксофону, в кінці Албемарл-вею.

— Але вона не хотіла змінювати свідчення,— сказала Робін,— бо бачила там Тео.

— Саме так,— мовив Страйк,— але це безглуздо.

— Я не...

— Вона їздить колами під дощем, правильно, шукаючи будинок, який ніяк не може знайти, правильно?

— Так...

— Ну, те, що на одному з кіл Рубі бачила, як Тео сіла у фургон біля таксофону, зовсім не означає, що вона не могла бачити двох жінок у тому самому місці на другому чи третьому колі. Нам відомо, що вона погано орієнтувалася на місцевості, не знала того району й не могла визначити правильний напрямок,— її донька чітко вказала на це. Але в неї була чіпка зорова пам’ять, вона з тих, хто помічає і одяг, і зачіску...

Страйк знову опустив погляд на стіл і вдруге взяв чек Айрін Гіксон, щоб роздивитися. А потім так нагло, аж Робін підскочила, Страйк випустив чек і підвівся, зчепивши долоні в замок за головою.

— Чорт,— вилаявся він.— Чорт! Ніколи не довіряй телефонним дзвінкам, якщо не перевірив джерела.

— Про який телефонний дзвінок ідеться? — нервово поцікавилася Робін, намагаючись пригадати всі дзвінки, які отримувала під час роботи над цією справою.

— Чорт забирай,— зронив Страйк, виходячи з кабінету в приймальню й повертаючись, досі тримаючи руки в замку за головою: він явно відчував потребу прогулятися, як і Робін відчула потребу прогулятися, довідавшись, що Страйк, можливо, отримає змогу допитати Кріда.— Як тільки я міг цього не бачити?!

— Корморане, що...

— Навіщо Марго зберігала порожню коробку від шоколадних цукерок? — запитав Страйк.

— Не знаю,— озвалася Робін, зовсім заплутавшись.

— А знаєш що? — повільно промовив Страйк.— Думаю, я це знаю.

Бродмур, психіатрична лікарня суворого режиму, був розташований трохи більш як за годину їзди від Лондона, в Беркширі. Слово «Бродмур» у колективній свідомості британської громадськості давно втратило всі ідилічно-пасторальні асоціації, і Страйк не був винятком з цього правила. Ця назва викликала в уяві не обшири вересових лук — з нею пов’язані були насильство, резонансні злочини та двісті найнебезпечніших злочинців у Британії, яких у жовтій пресі нарекли чудовиськами. Отож навіть попри те, що Страйк усвідомлював: він їде в лікарню, а не у в’язницю,— він вжив усіх застережних заходів, як перед відвідинами в’язниці суворого режиму: не вдягнув краватки, потурбувався, щоб ні на ньому, ні в машині не було нічого, що спровокувало б ретельний обшук, узяв два посвідчення зі світлинами й копію листа з міністерства юстиції, виїхав раненько, упевнений, що процедура входу всередину забере чимало часу, хоча й не бував там раніше.

Був золотий вересневий ранок. Сонячне проміння пробивалося між пухнастих білих хмар і заливало дорогу в Беркширі, яку долав Страйк на своєму «БМВ», слухаючи по радіо новини, головною темою яких було голосування в Шотландії — 55% проти 45% за те, щоб залишитися в Сполученому Королівстві. Цікаво, думав Страйк, як цю новину сприйняли Дейв Полворт і Сем Барклей... аж тут задзвонив його мобільний.

— Це Браян, Браян Такер,— почувся хрипкий голос.— Може, я невчасно? Просто хотів побажати вам удачі.

— Дякую, Браяне,— озвався Страйк.

Три дні тому вони нарешті зустрілися у Страйковому офісі. Такер показав Страйкові давнього листа від Кріда, описав кулон у вигляді метелика, який знайшли в підвалі вбивці і який, на думку Такера, належав його доньці, а також поділився своїми теоріями й аж затремтів від емоцій і нервів на саму думку про те, що Страйк скоро зустрінеться віч-на-віч з чоловіком, який, на Такерове переконання, вбив його старшу доньку.

— Відпускаю вас, не затримуватиму більше,— промовив Такер.— Але ж ви мені подзвоните, коли все закінчиться?

— Звісно, подзвоню,— озвався Страйк.

Після розмови зі стривоженим, збудженим Такером важко було зосередитися на новинах. Страйк вимкнув радіо й натомість почав думати про те, що на нього очікує.

Хай як принадно було вірити, що йому, Корморанові Страйку, вдасться хитрощами чи вмовляннями змусити Кріда зізнатися, хоча нікому досі це не вдавалося, проте аж таким самозакоханим Страйк не був. За свою кар’єру він допитав чимало підозрюваних; мистецтво полягало в тому, щоб домогтися, аби розповісти правду підозрюваному стало легше, ніж продовжувати брехати. Дехто піддавався на терпляче випитування, на інших діяв тільки тиск, ще хтось і сам мріяв скинути тягар, отож методи допитувача повинні бути різні залежно від випадку.

Однак у розмові з Крідом половину Страйкового арсеналу можна зразу викреслити. По-перше, Крід сприймає це більше як розвагу, бо пацієнт повинен дати згоду на допит. По-друге, важко уявити, якими такими наслідками мовчання можна налякати Кріда, якщо той і так відбуває довічну кару у Бродмурі. Крідові таємниці — єдина влада, яка йому залишилася, і Страйк добре усвідомлював, що переконати його відкрити їх може виявитися завданням, непідсильним жодній людині. Стандартні заклики до сумління чи до бажання виставити себе людиною кращою, ніж він є насправді, в цьому випадку теж не спрацюють. Як свідчить ціле Крідове життя, головне джерело його задоволення — завдавати болю й домінувати, й дуже сумнівно, що можна переконати його відкрити правду якимись іншими методами.