— Не йди,— раптом зажадала вона.— Будь ласка, тільки не йди.

«Кинь слухавку»,— порадив Страйкові внутрішній голос. Він не кинув.

— Вони сплять, міцно сплять. Вони не знають про свій день народження, це все якась фантасмагорія. Роковини того кошмару. То було так бридко, мене розрізали...

— Мені час,— сказав Страйк.— Маю справи.

— Будь ласка,— мало не завила Шарлотта.— Блуї, я така нещасна, ти просто не уявляєш, як мені погано...

— Ти заміжня жінка, мати двох дітей,— грубо відповів Страйк,— а я тобі не особистий психотерапевт. Якщо дуже треба, є анонімні служби допомоги. Добраніч, Шарлотто.

Він поклав слухавку.

Дощ періщив, торохкотів по темних шибках. З відкладеної книжки дивилося перевернуте обличчя Денніса Кріда. Його очі зі світлими віями, здавалося, і далі дивилися прямо, попри те, що фото лежало догори дригом. Від того ставало неспокійно — ніби ці очі були живі.

Страйк знову розгорнув книжку та продовжив читати.

Уже був день народження Робін, але Джордж Лейборн досі не зміг добути матеріали справи Бамборо.

Вперше в житті Робін прокинулася дев’ятого жовтня і не відчула радісного збудження — тільки дивну пригніченість. Сьогодні їй виповниться двадцять дев’ять років — і це число звучало дивно. Це була не так віха, як попередження: «Наступна зупинка — ТРИДЦЯТЬ». Лежачи на самоті у двоспальному ліжку в орендованій квартирі, Робін згадала, що сказала їй улюблена кузина Кеті, коли Робін минулого разу приїжджала додому й допомагала її дворічному синові ліпити з пластиліну монстрів і катати їх у машинці.

— Ти ніби йдеш у протилежному напрямку, не як усі ми.

Тут Кеті побачила на обличчі Робін щось таке, що пожалкувала про свої слова, й поспішно додала:

— Не в поганому сенсі! Ти здаєшся дуже щасливою. Вільною! Чесно,— додала Кеті нещиро,— іноді я тобі заздрю.

Робін жодної секунди не жалкувала про розірвання шлюбу, в якому під кінець була глибоко нещасною. Вона досі могла пригадати той стан (який, на щастя, більше не вертався), коли все навколо здавалося безбарвним — при тому, що вони мешкали в чудовому місці: капітанський будинок у Дептфорді, де вони з Метью розійшлися назавжди, був дуже красивий, але навіть дивно, як мало з того життя їй запам’яталося. Робін пригадувала тільки мертвотний стан, у якому перебувала в тих стінах, постійне відчуття провини й відрази, а ще — жах відкриття: вона пов’язала своє життя з чоловіком, якого не кохає, з яким не має нічого спільного.

Втім, нинішнє життя, яке Кеті так легковажно назвала вільним і щасливим, було не зовсім таке. Досі Робін кілька років спостерігала, як Страйк ставить роботу вище за все інше — власне, діагноз Джоан став першим випадком, коли він передав свої завдання іншим і зробив пріоритетом щось, відмінне від роботи. А тепер і сама вона з головою поринула в роботу, яка стала для Робін майже всепоглинущим захопленням. Нарешті вона жила тим життям, про яке мріяла, відколи пройшла через скляні двері Страйкового офісу; але тепер Робін розуміла й те, який потенціал для самотності ховає єдина всеохопна пристрасть.

Попервах було чудово мати ціле ліжко лише для себе: ніхто не ображається, улігшись до неї спиною, ніхто не нарікає, що вона мало заробляє, не мурмотить щось про власні кар’єрні перспективи, не вимагає сексу, який з радості перетворився на нудний обов’язок. І хоча Робін зовсім не сумувала за Метью, вона могла легко уявити час (який, правду кажучи, уже настав), коли відсутність фізичного контакту, ласки й навіть сексу — який для Робін був явищем доволі ускладненим — стане не плюсом, а серйозним мінусом у її житті.

І що тоді? Вона стане як Страйк з його коханками, кожна з яких завжди була на другому місці після роботи? Щойно подумавши про це, Робін замислилася і про те, чи передзвонив її напарник Шарлотті Кемпбелл (вона думала про це майже щодня). Розсердившись на себе, Робін відкинула ковдру і, не зважаючи на пакунки на комоді, пішла в душ.

Її нова оселя на Фінборо-роуд займала два верхні поверхи міського котеджу. Спальні й ванні кімнати були на третьому поверсі, кімнати спільного користування — на четвертому. За вітальнею була невелика тераса, на якій у сонячні дні любив лежати Вольфганг — старенький пес власника, жорсткошерста такса.

Робін не мала жодних ілюзій щодо житла, яке в Лондоні може добути собі самотня жінка з невисокими статками й великими витратами на адвоката, тож вважала, що їй страшенно пощастило жити в охайній, доглянутій, зі смаком обставленій квартирі, де вона мала власні дві кімнати й ладнала з сусідою. Сусідою був власник помешкання — сорокадворічний актор на ім’я Макс Пріствуд, який не міг дозволити собі оплачувати це житло самотужки. Макс був ґей; мама Робін, мабуть, сказала б, що він має мужню красу: високий, широкоплечий, з густим русявим волоссям і вічно стомленими сірими очима. Макс був давнім приятелем Ільзи, яка вчилася в університеті з його молодшим братом.

Ільза запевняла, що Макс «просто чарівний», але перші кілька місяців Робін не знала, чи не помилилася, коли оселилася в нього, бо Макс перебував у постійній меланхолії. Робін докладала всіх зусиль, щоб бути приємною сусідкою: вона була за натурою охайна, не слухала гучної музики, не готувала смердючих страв; упадала за песиком Вольфгангом і завжди його годувала, коли Макса не було вдома; завжди вчасно купувала засіб для миття посуду й туалетний папір; а коли спілкувалася з господарем, була завжди ґречна й весела, однак Макс навіть усміхався неохоче. Коли вона тільки приїхала, Робін здалося, що він зробив над собою величезне зусилля, щоб узагалі заговорити до неї. Робін навіть злякалася — чи Ільза не примусила Макса взяти собі квартирантку?

З часом спілкування почало виходити легше, але Макс лишився небагатослівним. Іноді Робін була навіть вдячна, що він мовчить, бо після дванадцятьох годин стеження їй усе боліло, мозок кипів, і на світські розмови взагалі не тягнуло. Та за іншого настрою вона могла б і піднятися нагору до відкритої вітальні, але натомість лишалася в своїй кімнаті, щоб не вторгатися в особистий простір Макса.

Робін підозрювала, що Макс такий пригнічений через постійну відсутність роботи. Відколи чотири місяці тому Вест-Ендський театр зняв з репертуару п’єсу, в якій Макс грав невеличку роль, він не знайшов собі іншої роботи. Робін швидко привчилася не питати, чи плануються в нього проби. Іноді навіть просте питання: «Як минув день?» здавалося не до речі осудливим. Також вона знала, що раніше з Максом жив давній бойфренд, якого за збігом обставин теж звали Метью. Про їхнє розставання Робін не знала нічого — тільки що Метью з власної волі відписав Максові половину квартири, що в очах Робін, зважаючи на поведінку її колишнього чоловіка, було визначним виявом щедрості.

Помившись, Робін накинула халат і пішла до кімнати розкривати пакунки, які надходили поштою останні кілька днів і які вона не чіпала до цього ранку. Вона підозрювала, що мама надіслала ароматичні олії для ванни (але то був буцімто подарунок від брата Мартіна), що невістка-ветеринарка (вагітна першим рідним небожем чи небогою Робін) обрала светр ручної роботи, дуже схожий на ті, які носила сама Дженні, а в брата Джонатана нова дівчина, й це, мабуть, вона надіслала великі сережки. Подарунки трохи засмутили Робін, і вона одягнулася у все чорне: попереду паперова робота в офісі, тоді зустріч з ведучим, якого переслідує Листоноша, а потім вони підуть випити з Ільзою і ще однією подругою Робін, поліціянткою Ванессою. Ільза пропонувала запросити Страйка, але Робін сказала, що хоче суто дівочу вечірку — бо не хотіла давати Ільзі нагоду знову спробувати звести їх разом.