— Та ну,— відповів Макс.— Вони можуть спати отут,— сказав він, поплескавши по дивану.— Він розкладний.

— О,— мовила Робін, яка про це не знала.— Тоді чудово. Дякую тобі, Максе.

Від шампанського й гарячої ванни Робін геть осовіла, але вони ще поговорили з Максом про його серіал, а тоді Робін вибачилася і сказала, що їй справді час спати.

Накрившись ковдрою, Робін вирішила не починати новий розділ про Кріда. Якщо плануєш спати, не варто пускати собі в голову такі речі. Однак коли вона вимкнула лампу, мозок відмовився відпочивати, тож Робін потягнулася по айпод.

Вона ніколи не слухала музику в навушниках, якщо не була певна, що Макс удома. Після деяких речей людина починає дуже дбати про здатність швидко реагувати й помічати загрози завчасно. Але нині двері були замкнені на два замки (Робін перевірила, як завжди), а сусіда з собакою був неподалік, тож Робін вставила «крапельки» у вуха й запустила пісні з чотирьох альбомів Джоні Мітчелл, які купила, вирішивши, що музика краща за чергові парфуми, які їй не сподобаються.

Іноді, слухаючи Мітчелл,— а Робін останнім часом слухала її багато,— вона уявляла, як крізь музику до неї усміхається Марго Бамборо. Марго лишилася навіки двадцятидев’ятирічною: вічно боролася за себе з життям, яке виявилося значно складнішим, ніж вона уявляла, коли вирішила, що вибереться зі злиднів завдяки розуму й важкій праці.

Заграла пісня, якої Робін не чула. Слова були про закінчення роману, текст — простіший і більш прямолінійний, ніж у багатьох інших піснях Мітчелл; тут було небагацько метафор чи поезії. «Last chance lost // The hero cannot make the change // Last chance lost // The shrew will not be tamed[6]».

Робін згадався Метью, що не зміг призвичаїтися до дружини, яка хотіла від життя чогось більшого за поступове сходження драбиною матеріального достатку й виявилася нездатною змиритися з коханкою, яка насправді значно краще пасувала до його мрій та ідеалів, ніж Робін. То це Робін — неприборкана норовлива, яка б’ється за роботу, що її всі інші вважають помилкою?

Вона лежала в темряві й слухала голос Мітчелл, більш низький і хрипкий, ніж на ранніх альбомах, і ідея, яка вже якийсь час витала на периферії думок Робін, нарешті вийшла наперед. Їй це спало на думку, коли Робін тільки прочитала листа з міністерства юстиції, яке відмовляло Страйкові в зустрічі з серійним убивцею.

Страйк прийняв рішення міністерства, і так само згодилася Робін, не бажаючи примножувати біль родичів Крідових жертв. Однак чоловік, який може позбавити Анну страждань і непевності цілого життя, досі живий. Якщо Айрін Гіксон мало не лускала від бажання виговоритися перед Страйком, як почувається Крід, який мовчить кількадесят років?

«Утрачено останній шанс, герой не здатен щось змінити...»

Робін різко сіла, витягнула навушники, увімкнула лампу й потягнулася по записник і ручку, які останнім часом завжди тримала біля ліжка.

Страйкові не слід знати про її задум. Треба взяти до уваги те, що її дії можуть зашкодити агенції. Але якщо не спробувати, вона так і буде мучитися думками про те, що можливість достукатися до Кріда таки була.

Залізничне сполучення між Корнволлом і Лондоном урешті-решт відновили. Страйк спакував речі, але пообіцяв тітці й дядькові, що незабаром повернеться. Коли прощалися, Джоан мовчки обійняла його. Дивовижа, але Страйк подумав, що краще б вона вдалася до звичного емоційного шантажу, який раніше його так дратував.

Вертаючись поїздом до Лондона, Страйк знайшов відображення власного настрою у монохромному зимовому пейзажі за брудним вікном: голі ґрунти, дерева тремтять од вітру. Повільне згасання Джоан було геть не схоже на смерть, з якою Страйк уже був знайомий: неприродну. Як солдат і як детектив він звик до необхідності перетравлювати — і без жодного попередження — раптове й жорстоке закінчення людини, приймати раптовий вакуум там, де щойно теплилася душа. Повільна капітуляція Джоан перед ворогом у її власному тілі стала для нього новиною. Якась частина Страйка (він цієї частини соромився) хотіла б, щоб уже все було позаду й можна було оплакати її по-справжньому. Поїзд мчав його на схід, і Страйк мріяв про тимчасовий прихисток порожньої квартири, де можна буде вільно страждати, не мусячи ані виставляти свій сум напоказ перед сусідами, ані носити машкару бадьорості перед тіткою.

Страйк відповів відмовою на два запрошення повечеряти в суботу — одне було від Люсі, друге — від Ніка й Ільзи. Натомість він розібрав документи агенції і переглянув звіти від Барклея, Гатчинса й Морриса. У неділю Страйк поговорив з доктором Ґуптою і з кількома родичами покійних свідків у справі Бамборо, готуючись до завтрашньої наради з Робін.

Але ввечері в неділю, стоячи на кухні над каструлею макаронів на маленькій плиті, Страйк отримав друге повідомлення від своєї незнайомої зведенючки — Пруденс.

Привіт, Корморане, не знаю, чи ти отримав моє перше повідомлення. Сподіваюся, оце отримаєш. Я просто хочу сказати, що, мабуть, розумію, чому ти не хочеш фотографуватися з нами для тата і брати участь у вечірці. Але значення вечірки більше, ніж просто новий альбом. Я з радістю все розповім тобі особисто, але як родина ми тримаємо все в таємниці. Сподіваюся, що можу додати: я, як і ти, народилася внаслідок однієї з коротших батькових інтрижок (!) і за ці роки відчувала чимало образи та гніву. Може, сходимо на каву й поговоримо про це! Я у Патні. Будь ласка, відреагуй. Я буду дуже рада зустрічі. Щиро, Прю.

Каструля з макаронами бурлила. Страйк закурив. На очні яблука ніби тиснуло зсередини. Він розумів, що курить забагато: аж язик болів, а так сильно він після різдвяного грипу ще не кашляв. Барклей на минулій зустрічі рекламував переваги вейпу. Мабуть, прийшов час перейти на вейп — чи принаймні менше курити цигарок.

Він удруге перечитав повідомлення Пруденс. Що за таємниця стоїть за тією вечіркою, окрім виходу нового альбому? Рокбі нарешті висвятили в лицарі — чи гучне святкування п’ятдесятої річниці гурту «Дедбітс» має нагадати тим, хто роздає почесті, що він на це чекає? Страйк спробував уявити, як відреагує Люсі, почувши, що він буде знайомитися з купою зведенюків і зведенючок саме тоді, коли вона втрачає одну з небагатьох рідних людей. Страйк спробував уявити цю Пруденс, про яку знав тільки, що її мати була відомою актрисою.

Вимкнувши плиту, він лишив макарони плавати у воді та з цигаркою в зубах заходився набирати відповідь.

Дякую, що написала. Я не проти з тобою зустрітися, але тепер невдалий час. Ціную, що ти робиш те, що вважаєш правильним, але я ніколи не умів зображати неіснуючі почуття чи тримати ввічливий фасад на вечірках. Я не маю жодних стосунків з...

Страйк завагався. Він ніколи не називав Джонні Рокбі «татом» і не хотів писати «наш батько», бо це ніби поєднувало його і Пруденс, а він не хотів єдності з абсолютно чужою людиною.

І все ж у глибині душі Страйк не вважав її зовсім чужою. Щось у ньому тягнулося до неї. Що це? Просто цікавість? Відлуння його дитячого бажання, що батько колись прийде? А може, щось примітивніше — поклик крові, тваринне відчуття спорідненості, яке не так просто викорінити, як не старайся обірвати узи?

...Рокбі й не маю бажання симулювати їх протягом кількох годин лише тому, що він записав новий альбом. Я нічого не маю проти тебе особисто й буду радий познайомитися, щойно моє життя буде не таким...

Страйк завагався знову. Над каструлею вирувала пара, а його думки повнилися присмертною Джоан, відкритими справами в агенції і — невідомо чому — Робін.