— Чорт забирай, Робін,— тільки і сказав Страйк. У вікно за його спиною дріботів дощ, але добрі новини й улюблене пиво покращили настрій.— Реально класна робота.

— Дякую,— відповіла Робін.— І ось як було: директор звільнив кур’єра, як пригадує, десь улітку 1975 року, бо той ганяв на фургоні. Він навіть згадав ім’я, Дейв Андервуд, але я не мала часу...

Елінор різко розвернулася посеред проходу між полицями й рушила в бік Робін. Робін удала, що роздивляється пакети з рисом. Коли здобич пройшла повз, вона закінчила речення:

— ...пошукати цього Андервуда.

— Мені тепер соромно,— визнав Страйк, потираючи утомлені очі. У цей приїзд він спав у вільній кімнаті, а не на дивані, але старий матрац був не набагато зручніший. Покручені пружини впивалися в спину й рипіли, варто було лише поворухнутися.— Я тільки знайшов доньку Рубі Елліот, і все.

— Рубі — це та, яка бачила з машини двох жінок біля таксофонів? — уточнила Робін, дивлячись на свій білявий об’єкт: Елінор звірилася з переліком покупок і зайшла за полиці.

— Саме вона. Донька мені відповіла і сказала, що не проти поспілкуватися, але ми поки що не домовилися про час. А ще я дзвонив Дженіс,— додав Страйк,— головно через те, що Айрін ще раз не витримаю. Хотів спитати, чи вона пам’ятає, як насправді звали того Аплторпа, але Дженіс у Дубаї, поїхала на півтора місяця до сина. Це я цитую автовідповідач, який буквально озвучує таке: «Привіт, я в Дубаї в Кевіна на півтора місяця». Мабуть, треба їй натякнути, що не варто повідомляти невідомо кому, що в тебе будинок півтора місяця стоїть порожній.

— То ти подзвонив Айрін? — уточнила Робін. Елінор саме роздивлялася дитяче харчування.

— Ще ні,— відповів Страйк.— Але я...

У цю саму мить телефон бібікнув: хтось паралельно намагався додзвонитися.

— Робін, тут, може, він дзвонить. Я тебе потім наберу.

Страйк прийняв дзвінок.

— Корморан Страйк.

— Так, алло,— почувся голос Грегорі Талбота.— Це я... Грег Талбот. Ви мене просили передзвонити.

— Так, Грегорі, дуже вам дякую за дзвінок. Маю ще кілька питань, якщо ви не проти.

— Питайте.

— Я проглянув нотатник вашого батька й хотів запитати, чи ваш батько знав — може, згадував у розмові — чоловіка на ім’я Нікколо Риччі? На прізвисько Гнійний?

— Гнійний Риччі? — перепитав Грегорі.— Так щоб батько його знав особисто, то ні. Але я пам’ятаю, що батько про нього говорив. Велика риба в секс-індустрії Сохо, ви про нього?

Здавалося, Грегорі було приємно говорити про бандита. Страйк уже стикався з таким — і не лише в розмовах із завороженими криміналом простими громадянами. Навіть поліціянти і юристи не мали імунітету до сили тяжіння, що її випромінювали злочинці з владою і грошима, які могли дорівнятися до їхніх власних. Страйк знав старших офіцерів поліції, які мало не з захватом говорили про організовану злочинність, з якою боролися, і адвокатів, які раділи можливості випити з горезвісним клієнтом значно більше, ніж якби вбачали в цьому тільки джерело для цікавої оповідки в компанії. Страйк підозрював, що для Грегорі Талбота ім’я «Гнійний Риччі» звучало як нагадування про радощі дитинства: романтична постать з утраченої доби, коли його батько був поліціянтом при здоровому глузді, щасливим сім’янином.

— Так, ідеться саме про нього,— сказав Страйк.— Виявилося, що Гнійного Риччі бачили біля клініки, де працювала Марго Бамборо, і ваш батько, вочевидь, про це знав.

— Правда?

— Так,— відповів Страйк,— і дуже дивно, що ця інформація так і не потрапила до офіційних звітів.

— Тато був хворий,— заявив Грегорі, захищаючись.— Ви ж бачили ті записи. Він ледве знав, що робить.

— Я це розумію,— озвався Страйк,— але коли він одужав, то як він поставився до доказів, які зібрав протягом роботи над справою?

— До чого це ви?

Тон Грегорі став підозріливий, ніби він злякався, що Страйк підводить його до чогось недоброго.

— Він вважав зібрані відомості нічого не вартими чи...

— Тато викреслював підозрюваних на підставі їхніх знаків зодіаку,— тихо відповів Грегорі.— Він буцімто бачив демона в гостьовій спальні. Самі як думаєте — як він потім до цього ставився? Він... татові було соромно. Він був ні в чому не винний, але так і змирився. Хотів повернутися, все виправити, але йому не віддали назад справу й узагалі випхнули. Справа Бамборо кинула тінь на всі його спогади про роботу в поліції. Всі татові друзі були полісмени — і більше вони з ним не спілкувалися.

— Його обурило те, як з ним повелися, так?

— Я б не сказав... Я б сформулював так: тато мав усі підстави вважати, що з ним повелися негідно,— відповів Грегорі.

— А він колись повертався до своїх нотаток, перевіряв, чи все переніс в офіційні звіти?

— Не знаю,— дещо роздратувався Грегорі.— Як на мене, він міркував так: мене позбулися, вирішили, що від мене одна шкода, то нехай Лосон тепер сам розгрібає.

— Які стосунки були у вашого батька з Лосоном?

— Слухайте, до чого ви правите? — І не дозволивши Страйку відповісти, Грегорі додав: — Лосон прямо сказав батькові, що для нього все скінчилося. Він не хотів, щоб батько навіть наближався до справи. Лосон усе зробив, щоб очорнити тата, і я зараз не про хворобу. Він його очорнив як людину, як офіцера, яким батько був до хвороби. Всім, причетним до справи, він наказав і близько не підходити до батька навіть поза роботою. Тож якщо якась інформація не була передана, то це не меншою мірою провина самого Лосона. Наскільки я розумію, батько, може, навіть намагався до нього достукатися, але його відштовхнули.

— Я чудово розумію, як почувався ваш батько,— запевнив Страйк.— Дуже складна ситуація.

— Так, саме так,— трохи заспокоївся Грегорі, як Страйк і хотів.

— Повернімося до Гнійного Риччі,— мовив Страйк,— тож наскільки вам відомо, ваш батько не мав з ним прямих стосунків?

— Ні,— відповів Грегорі,— але з ним мав справу татків найкращий друг у поліції, Браунінг. Він був з відділу моралі. Знаю, що проводив рейди в клубах Гнійного. Пам’ятаю, що тато про це розповідав.

— А де тепер Браунінг? З ним можна поспілкуватися?

— Він помер,— відповів Грегорі.— А що саме...

— Грегорі, я хочу знати, звідки плівка, яку ви мені передали.

— Гадки не маю,— відповів Грегорі.— Мама каже, що тато просто якось приніс її додому.

— А коли це приблизно було, не скажете? — спитав Страйк, сподіваючись, що не доведеться якось увічливо уточнювати, в якому стані на той момент перебувало психічне здоров’я Талбота.

— Десь тоді, коли тато розслідував справу Бамборо. А що?

Страйк приготувався.

— На жаль, нам довелося передати цю плівку в поліцію.

Зробити це зголосився Гатчинс того самого ранку, коли Страйк виїхав до Корнволлу. Він був екс-поліціянт, мав у силових структурах добрі зв’язки та знав, куди віднести плівку й кому показати. Страйк попросив Гатчинса не говорити з Робін про плівку й не казати, як вони з нею вчинили. Про зміст фільму Робін наразі теж була в курсі.

— Що? — жахнувся Грегорі. — Нащо?

— Це не порно,— пояснив Страйк, говорячи дуже тихо, щоб не лякати літню пару. Вони щойно зайшли до «Вікторії» з-під шторму та стояли мокрі-мокрісінькі та спантеличені за кілька метрів від його столика.— Це так званий снаф. Хтось зафільмував реальне групове зґвалтування і вбивство жінки.

На тому кінці лінії знову запала мовчанка. Страйк поглядом провів літню пару — почовгали до шинкваса, жінка на ходу знімала поліетиленовий непромокальний капелюх.

— Справжнє вбивство? — спитав Грегорі голосом, вищим на октаву.— Тобто... це точно не постановка?

— Точно,— запевнив Страйк.

Ділитися подробицями він не збирався. Присмертних і мертвих людей він бачив чимало: кров і жорстокість, які показують у фільмах жаху, не рівня цьому, і хоч він дивився без звуку, проте знав, що не скоро забуде, як гола жінка з мішком на голові звивається на підлозі, а вбивці дивляться, як вона помирає.

— І я так розумію, що ви їм сказали, де взяли цю плівку? — спитав Грегорі, радше наляканий, ніж розгніваний.