— Гадаю, ти погодишся, що якби хтось її тут закопав, служителі помітили б свіжу землю.

— Я розумію,— відповіла Робін.— Просто дивлюся.

Коли повернулися на вулицю, вона додала:

— Дивися, там усюди мальтійські хрести. На арці, під якою ми пройшли, вони теж були.

— Це хрест рицарів-госпітальєрів. То був орден Святого Івана, по-нашому Сент-Джона. Саме тому тут так називаються вулиці, і він є на емблемі лікарень Святого Івана; у них на Сент-Джонс-лейн головний офіс. Якщо та медіум гуглила район, де зникла Марго, то точно звернула увагу на зв’язок Клеркенвеллу зі Святим Іваном, з рицарями-іоаннітами. Готовий битися об заклад, що саме тому їй спало на думку «святе місце». Май на увазі, що коли прийдемо до пабу, там знову буде хрест.

— Знаєш,— сказала Робін, знову кидаючи погляд на Монастирську церкву,— Пітер Тобін, серійний убивця з Шотландії, мав потяг до церков. Він навіть був вступив до релігійної організації під вигаданим іменем. Потім працював при церкві в Глазго й там поховав дівчину під підлогою.

— Церква — гарне прикриття для вбивць,— сказав Страйк.— І для сексуальних злочинців теж.

— Священики й лікарі,— замислилася Робін.— У головах більшості людей прошито, що їм треба довіряти, правда?

— І це після всіх скандалів у католицькій церкві? Після Гарольда Шипмана?

— Гадаю, що так,— відповіла Робін.— Ти не думаєш, що ми схильні приписувати певним категоріям людей незаслужені чесноти? А ще я думаю, що ми маємо потребу довіряти людям, які наче мають владу над життям і смертю.

— Думаю, ти в чомусь права,— погодився Страйк; вони саме ступили на пішохідну вуличку під назвою Єрусалимський пасаж.— Я казав Ґупті: дивно, що Джозеф Бреннер не любив людей. Як на мене, це перша вимога до професії лікаря. Але Ґупта мене просвітив. Спинімося,— запропонував Страйк і спинився.— Якщо Марго дійшла аж сюди... думаю, вона ішла б саме цим шляхом, бо це найкоротший і найбільш логічний маршрут до «Трьох королів»... то це вперше вона ішла б повз приватні будинки, а не офіси чи громадські споруди.

Робін обвела поглядом вулицю. Дощ шурхотів по її парасольці.

— Ну,— повільно сказала вона,— звісно, могло бути й таке, але дуже сумнівно. Невже хтось міг прокинутися вранці й вирішити, що треба сьогодні викрасти жінку — отак узяти і схопити просто з вулиці?

— Я тебе що — нічого не навчив?

— Добре, добре: спершу можливість, потім мотив. Але з можливістю тут теж проблема. На цій вулиці все видно. Невже ніхто б не побачив, не почув би, як її викрадають? І викрадач мав би жити сам-один — бо тоді співмешканці стали б співучасниками злочину?

— Слушні зауваження,— визнав Страйк.— Плюс поліція обійшла тут усі будинки. Розпитали всіх, хоча помешкання не обшукували. Але поміркуймо... Вона була лікарка. Скажімо, хтось вибіг з будинку, попросив її зайти до хворого чи травмованого родича, а тоді не випустив її? Добрий привід заманити її всередину — прикинутися, що потрібна невідкладна допомога.

— Гаразд, але ця людина мала б знати, що Марго — лікарка.

— Гі міг викрасти хтось із пацієнтів.

— Але звідки б він знав, що Марго буде йти саме тут саме в той час? Вона ж не сказала всій околиці, що збирається до пабу?

— Може, то була імпровізація — викрадач побачив її, знав, що вона лікарка, тож вибіг і схопив її. Або... не знаю, припустімо, що хтось справді захворів чи помирав, чи стався нещасний випадок, Марго зайшла, виникла суперечка через лікування, або вона відмовилася допомагати... дійшло до бійки, і її ненавмисно вбили.

Він замовк, бо повз проходила група говірких французьких студентів. Потім Страйк сказав:

— Це, звісно, домисли.

— Можемо дізнатися, чи в багатьох будинках живуть ті самі люди, що й тридцять дев’ять років тому,— мовила Робін,— але все одно незрозуміло, як викрадач сорок років приховував тіло. За таких обставин навряд чи людина б зважилася переїхати, як гадаєш?

— Так, це проблема,— погодився Страйк.— Як сказав Ґупта, це не те, що сховати стіл десь такої самої ваги. Кров, розкладання, паразити.... Багато хто намагався тримати трупи там, де жив. Криппен, Кристі, Фред і Роуз Вести. Загалом вважається, що це помилка.

— Але Крід якось давав цьому раду,— сказала Робін.— Виварював відрізані руки в підвалі, ховав голови окремо від тіл. Схопили його не через трупи.

— Ти що, читаєш «Демона з Райського парку»? — різко спитав Страйк.

— Так,— відповіла Робін.

— Тобі треба те лайно в голові?

— Воно корисне для справи,— заперечила Робін.

— Гм-м. Я просто подумав, що маю дбати про здоров’я і безпеку молодшої партнерки.

Робін не відповіла. Страйк кинув останній погляд на будинки й запросив Робін іти далі. Він сказав:

— Ти права, я не розумію. Холодильники відчиняють, приходять газівники, і їм тхне, сусіди помічають забиту каналізацію. Та з міркувань сумлінності слід перевірити, хто тут жив у ті часи.

Тепер вони вийшли на вулицю з найбільш жвавим рухом. Ейлзбері-стріт була широка; тут розміщувалися офісні й житлові будівлі.

— Отже,— сказав Страйк, спинившись на тротуарі,— якщо Марго все ще йшла до пабу, то тут вона мала б перетнути вулицю і звернути ліворуч, на Клеркенвелл-Ґрін. Але варто відзначити, що ось там,— Страйк вказав на ділянку кроків за п’ятдесят праворуч,— у той вечір маленький білий фургон мало не збив двох жінок, коли на великій швидкості їхав від Клеркенвелл-Ґріну. Цей інцидент бачило четверо чи п’ятеро свідків. Номера ніхто не запам’ятав...

— Проте Крід чіпляв до фургона з хімчистки фальшиві номери,— сказала Робін,— тож користі від того було б мало.

— Так і є. У фургона, який свідки бачили одинадцятого жовтня 1974 року, на боці була емблема. Свідчення щодо того, яка саме, розійшлися, але двоє стверджували, що то була велика квітка.

— Нам також відомо,— відповіла Робін,— що Крід замальовував фургон тимчасовою фарбою.

— І знову так і є. Отже, на перший погляд — це в нас перша реальна підстава вважати, що Крід тут був. Звісно, Талбот тільки в це й хотів вірити, тож його не цікавила думка тих свідків, які вважали, що то був фургон місцевої квіткарні. Однак молодший колега, який, видко, зрозумів, що в начальства потроху протікає дах, пішов і розпитав флориста, чоловіка на ім’я Альберт Шиммінгз, і той заявив, що того вечора на фургоні тут не ганяв. Сказав, що підвозив на ньому молодшого сина в абсолютно іншому місці.

— Це не означає, що то не міг бути Шиммінгз,— сказала Робін.— Може, він злякався, що порушив правила дорожнього руху. Камер спостереження тоді не було, доводити нема чого.

— Просто мої думки. Якщо Шиммінгз ще живий, думаю, треба перевірити його історію. Може, скаже правду, коли вже немає чого перейматися через порушення правил. Водночас,— додав Страйк,— питання про фургон лишається відкритим, і слід визнати, що Крід за кермом — це теж вірогідна версія.

— Але якщо Крід був за кермом, то де саме він викрав Марго? — спитала Робін.— Точно не на Албемарл-веї, бо тоді він їхав би іншим шляхом.

— Слушно. Якби він схопив її на Албемарл-веї, то далі виїхав би на Айслбері-стріт, а не на Клеркенвелл-Ґрін,— а отже, час поговорити про двох жінок біля таксофону.

Під дощем вони пройшли на Клеркенвелл-Ґрін, широку прямокутну площу з деревами, пабом і кав’ярнею. Посередині, поруч із запаркованими машинами й велосипедною стоянкою, тулилося двійко таксофонів.

— Ось тут,— сказав Страйк, стаючи між будками,— божевілля Талбота почало справді шкодити справі. Жінка на ім’я Рубі Елліот, яка не знала району й шукала новий будинок доньки і зятя на Гейвардз-плейсі, загубилася і під дощем нарізала кола. Коли проїжджала повз ці таксофони, побачила двох жінок, які ніби вовтузилися; одна, за її словами, ледве трималася на ногах. Вона не дуже добре їх запам’ятала — врешті-решт, періщив дощ, а Рубі Елліот більше цікавили дорожні знаки й номери будинків, бо вона заблукала. Поліції вона змогла сказати тільки те, що одна жінка була в якомусь каптурі, а друга — в дощовику.