— Нас цікавлять люди, які мали можливість заходити й виходити через чорний хід? — спитала Робін.

— Не дуже, але я хочу отримати чітке уявлення про місцеву топографію. Минуло майже сорок років; нам треба заново перевірити все.

Через Прохід детективи повернулися до фасаду будівлі.

— Маємо дещо, чого не мав Білл Талбот,— сказав Страйк.— Нам відомо, що Ессекський Різник виявився дрібним блондином, а не смаглявим здоровилом, схожим на цигана. Тео — хай хто була ця людина — то не Крід. Але, звісно, відкидати її зарано. Й останнє,— додав Страйк, поглядаючи на будинок номер 29,— а тоді з власне клінікою ми закінчимо. Айрін, білява працівниця реєстратури, сказала поліції, що перед зникненням Марго отримала два анонімні листи з погрозами. В матеріалах справи їх немає, тож маємо тільки свідчення Айрін. За її словами, один лист вона розпечатала сама, другий бачила в Марго на столі, коли приносила чай. У тому, який Айрін читала, писали, що Марго горітиме в пеклі.

— Здається, розпечатувати листи — робота секретарки, а не дівчини з реєстратури,— відзначила Робін.

— Слушно,— погодився Страйк, витягаючи записник і роблячи нотатку,— перевіримо це... Варто також сказати, що Талбот, очевидячки, вважав Айрін ненадійним свідком: вона була неточна та схильна до перебільшень. Також Ґупта згадував, що на святкуванні Різдва між Марго й Айрін виник якийсь конфлікт. На його думку, то була дрібниця, та все одно він це запам’ятав.

— А Талбот уже...

— Помер? Так,— кивнув Страйк.— І Лосон, його наступник, теж. Утім, у Талбота лишився син, і я думаю, що треба з ним зв’язатися. У Лосона дітей не було.

— Що ще є про ті анонімні погрози?

— Глорія, друга працівниця реєстратури, сказала, що Айрін показувала їй записку, але не змогла згадати, що там було. Медсестра Дженіс підтвердила, що Айрін казала їй про записку, але особисто вона їх не бачила. Ґупті Марго про таке не говорила — я йому спеціально дзвонив і уточнив. Хай там що,— додав Страйк, крізь мжичку кинувши на вулицю останній погляд,— якщо Марго не викрали просто під дверима клініки і якщо вона не пішла прямо на стоянку, вона рушила до «Трьох королів». А отже, нам туди.

— Під парасолю хочеш? — спитала Робін.

— Ні,— відповів Страйк. Його густі кучері мали однаковий вигляд і сухими, і мокрими, а на марнославство він не хворів.

Вони рушили вулицею, пройшли під Брамою Святого Івана — старовинною кам’яною аркою, прикрашеною численними геральдичними щитами,— і вийшли на Клеркенвелл-роуд, жваву двосторонню вулицю. Перетнувши її, детективи опинилися біля старомодного червоного таксофону на вході до Албемарл-вею.

— Це біля цієї будки бачили двох жінок, які наче вовтузилися? — спитала Робін.

Страйк перевірив.

— Ти читала матеріали справи,— сказав він мало не обвинувальним тоном.

— Швиденько проглянула,— визнала Робін,— поки вчора ввечері роздруковувала рахунок для Вторака. Я не все читала, часу не було. Але дещо глянути встигла.

— Що ж, це не та телефонна будка,— сказав Страйк.— До важливої будки — чи будок — ми ще дійдемо. А тепер іди за мною.

Замість піти до брукованої пішохідної зони, куди, як знала зі свого побіжного розслідування Робін, мала б піти Марго, якщо вона йшла до «Трьох королів», Страйк звернув ліворуч і рушив уздовж Клеркенвелл-роуд.

— І чому ми сюди йдемо? — спитала Робін, наздогнавши його.

— Тому що,— відповів Страйк, знову спинившись і вказавши на вікно верхнього поверху в схожій на старий цегляний склад будівлі навпроти,— десь після шостої години в потрібний нам день чотирнадцятилітня школярка Аманда Байт бачила отам у вікні Марго, яка відчайдушно гамселила кулаками по шибці. Вона клялася, що бачила саме це.

— Я про це взагалі не в курсі,— мовила Робін.

— З тієї поважної причини, що поліція не взяла цього до уваги. Зі звітів стає зрозуміло, що Талбот відкинув ці свідчення, бо вони не пасували до його теорії, що Марго викрав Крід. Але Лосон потім повернувся до Аманди, і вона навіть провела його цією вулицею. Але на користь свідчень Аманди говорить кілька деталей. По-перше, вона сама заявила поліції, що бачила Марго у вікні зразу після дня виборів, а згадала про це через те, що мала сварку з однокласницею, яка була за торі. Їх залишили в школі після уроків, а потім дівчата разом пішли на каву. Але подруга розсердилася, коли Аманда заявила, що радіє перемозі Вілсона, і відмовилася йти з нею далі.

За словами Аманди, вона й собі розсердилася на витребеньки подруги, аж тут підвела очі й побачила, що жінка б’є кулаками по склу. Вона детально описала цю жінку, але на цей момент про зовнішність і одяг Марго вже писали газети. Лосон зв’язався з власником приміщення на верхньому поверсі. Там була поліграфічна майстерня, якою володіла подружня пара. Вони випускали невеликі наклади памфлетів, плакатів і запрошень тощо. Жодного зв’язку з Марго. Пара не була зареєстрована в клініці Святого Івана, бо проживала в іншому районі. Жінка сказала, що іноді справді доводилося бити по вікну кулаком, щоб його зачинити. Однак вона була зовсім не схожа на Марго: невеликого зросту, міцної статури, руда.

— І хтось би помітив, якби Марго піднімалася на верхній поверх, так? — спитала Робін, переводячи погляд з вікна на вхід. Вона відійшла подалі від краю тротуару, бо машини плескали водою з калюж.— Вона мала б піднятися сходами чи на ліфті, може, мала б дзвонити в двері, щоб її пустили.

— Логічно,— погодився Страйк.— Лосон дійшов висновку, що Аманда припустилася безневинної помилки й переплутала дружину поліграфіста з Марго.

Вони повернулися на місце, де відхилилися від «маршруту Марго» (як охрестила його Робін). Страйк знову зупинився і вказав на темрявий проїзд під назвою Албемарл-вей.

— На таксофон не зважай, але подумай про те, що Албемарлвей — це перший провулок після Проходу, куди Марго могла зайти — з власної волі чи ні — так, щоб цього не бачило з півсотні людей. Досить тихий провулок... але не такий уже тихий,— додав Страйк, дивлячись на протилежний кінець Албемарл-вею, де туди-сюди снували машини. Албемарл-вей був вужчим за Сент-Джонс-лейн, але так само обабіч суцільно височіли будинки, через які внизу лежала постійна тінь.

— Проте й тут викрадач ризикував би,— сказав Страйк,— але якщо Денніс Крід десь чигав у своєму фургоні на будь-яку жінку, яка просто йшла повз, то це запросто могло статися в такому місці.

Тут Албемарл-веєм пронісся порив холодного вітру, і Страйк відчув запах, який вважав ароматом рожевих лілей,— аж тут виявив, що це так пахне від Робін. Парфуми були не точно такі самі, як любила Лорелея; аромат його колишньої був якийсь алкогольний, відгонив ромом (і Страйкові це навіть подобалося, поки запах асоціювався в нього з приязню без прив’язаності й вигадливим сексом; лише пізніше він почав пов’язувати ті пахощі з пасивною агресією, нападками на свій характер і вимогами кохання, якого не відчував). Однак парфуми були дуже схожі на Лорелеїні; як на Страйка, запах був липучий, хворобливий.

Багато хто, звісно, сказав би, що не йому судити, як пахнуть жінки, коли сам він тхне старою попільничкою і лише в особливих випадках бризкається каронівським «Пур-ан-ом». Однак у дитинстві Страйк багато жив у злиднях і тому вважав чистоплотність невід’ємним елементом привабливості. Йому подобалися попередні парфуми Робін; він навіть скучив за ними, коли її не було в офісі.

— Туди,— вказав він, і під дощем вони вийшли на несиметричну пішохідну площу. За кілька секунд Страйк виявив, що Робін пасе задніх, і зробив кілька кроків назад, щоб стати поруч з нею під Монастирською церквою Святого Івана. То була приємна симетрична будівля червоної цегли з видовженими вікнами та двома білими кам’яними колонами обабіч входу.

— Думаєш про те, що вона «у святому місці» ? — спитав Страйк, прикурюючи; дощ лився просто на нього. Видихнувши, він затулив цигарку долонею, щоб не загасла.

— Ні,— якось нашорошилася Робін,— хоча так, трошки думаю. Глянь на це...

Через відчинену браму Страйк пройшов за нею у невеликий поминальний сад, відкритий для громадськості й повний (як прочитала на невеликій табличці Робін) лікарських рослин, зокрема таких, якими в Середньовіччі лікували в шпиталях ордену іоаннітів. На дальній стіні висіла біла постать Христа, яку оточували емблеми чотирьох євангелістів: тілець, лев, орел і янгол. Листя й бадилля м’яко хиталися під дощем. Робін окинула поглядом маленький сад в оточенні чотирьох стін, а Страйк, який зайшов слідом, сказав: