На початку лютого дощило без упину. П’ятого числа на південні береги налетів ще шаленіший шторм. Тисячі будинків лишилися без електрики, обвалилася частина дамби, що тримала залізничне сполучення між Лондоном і південним заходом країни, фермерські угіддя накрила повінь, дороги перетворилися на річки, і ранкові новини повідомили про поля, залиті морем сірої води, і будинки, обліплені болотом на половину людського зросту. Прем’єр-міністр обіцяв грошову допомогу, рятувальні служби ледве встигали рятувати, а на високій кручі над затопленим Сент-Мосом Джоан не дочекалася обіцяного приїзду Страйка й Люсі, бо ні трасою, ні залізницею туди було не дістатися.

Страйк спокутував провину за те, що не поїхав до Корнволлу раніше, ніж негода зробила подорож неможливою, тим, що багато працював і не спав. У мазохістському пориванні він узяв на себе подвійні зміни, щоб Барклей і Гатчинс отримали вихідні, яких не відбули, поки він їздив до Джоан минулого разу. Тож увечері наступної середи не Гатчинс, а Страйк сидів у «БМВ» під нескінченним дощем біля будинку Елінор Дін у Сток-Ньюїнгтоні, і саме Страйк побачив, як у її двері постукав чоловік у спортивному костюмі і як його впустили.

Цілу ніч Страйк чекав, поки чоловік вийде. Нарешті о шостій ранку він з’явився, притискаючи руку до нижньої половини обличчя. Страйк, який спостерігав за ним у прилад нічого бачення, помітив також Елінор Дін у зручному стьобаному халаті, яка махала гостеві рукою. Чоловік у спортивному костюмі сів у свій «сітроєн», так само ховаючи обличчя за долонею, і виїхав на південь.

Страйк їхав за «сітроєном» аж до Райзингілл-стріт у Пентонвіллі, і тут Страйкова здобич припаркувалася й увійшла до сучасного багатоквартирного будинку з червоної цегли. Чоловік тримав руки в кишенях, і наскільки детектив бачив, з його обличчям і губами все було гаразд. Страйк дочекався, коли чоловік зайде, записав, котре вікно засвітилося за п’ять хвилин по тому, і від’їхав, а незабаром став на Вайт-Лайон-стріт.

Попри ранню годину, люди вже поспішали на роботу, затуляючись парасолями від нескінченної зливи. Страйк опустив вікно, бо навіть йому, затятому курцеві, було неприємно вдихати повітря в машині після нічної вахти. А тоді, хоч язик уже болів від цигарок, він підкурив ще одну й набрав Сола Морриса.

— Слухаю, шефе?

Страйкові не дуже подобалося, що Моррис називає його шефом, але він не знав, як попросити цього не робити, не виставивши себе кінченим причепою. Він озвався:

— Хочу поміняти тобі об’єкт. Забудь сьогодні про Мутного; я щойно вистежив нового персонажа, який ночував у Елінор Дін...— Страйк назвав Моррисові адресу.— Проживає на другому поверсі, остання квартира ліворуч, якщо стояти обличчям до будинку. Років за сорок, уже сивіє, має черевце. Спробуй щось про нього дізнатися — побалакай із сусідами, довідайся, де він працює, пошукай в інтернеті, спробуй рознюхати його зацікавлення. Маю відчуття, що він і ШМ їздять до тієї жінки з однією метою.

— От саме тому ти й головний. Ніч постежив — розкрив справу.

Страйкові також не подобалося, що Моррис до нього підлещується. Поклавши слухавку, він трохи покурив. Вітер обдував обличчя холодом, дощ жбурляв у нього крижані голки. Тоді Страйк глянув на годинник — дядько встає рано, мабуть, уже не спить — і подзвонив Тедові.

— Як ти, синку? — спитав дядько. На лінії тріскотіло.

— В нормі. А ти як?

— А, та я теж,— відповів Тед.— Оце снідаю тут. Джоані досі спить.

— Як вона?

— Так само. Тримається.

— Ви там маєте що їсти?

— Та їжі повно, про це не хвилюйся,— запевнив Тед.— Учора малий Дейв Полворт приніс харчів на тиждень.

— Як він узагалі до вас дістався? — здивувався Страйк, який знав, що чималий шматок суходолу між будинком дядька і тітки й оселею Полворта залило водою.

— Частину шляху веслував,— весело відповів Тед.— Його послухати, так воно було ніби ті його змагання «Залізна людина». Прийшов у брезенті з ніг до голови та з величезним рюкзаком провізії. Хороший він хлоп, той Полворт.

— Так, хороший,— погодився Страйк, на мить заплющивши очі. Не Полворт має доглядати за його тіткою і дядьком, а він сам. Треба було виїхати раніше, бо видно було, що йде негода, але він стільки місяців розривався між почуттям провини перед рідними й докорами сумління щодо підрядників, особливо Робін, яким доводилося працювати замість нього.— Теде, я приїду, щойно поїдуть потяги.

— Так, синку, я знаю,— відповів Тед.— За нас не турбуйся. Я їй слухавки не дам, хай спить, але скажу, що ти дзвонив. Зрадіє.

Утомлений, голодний і з думками про пошук сніданку, Страйк написав повідомлення Дейвові Полворту, тримаючи цигарку в зубах. Полворта він назвав прізвиськом, яке той заробив собі у вісімнадцять років, як його вкусила акула.

Тед мені розповів, що ти вчора зробив. Я тобі ніколи не зможу за все віддячити, Живчику. Дякую.

Він викинув недопалок з машини, підняв вікно й тільки запустив двигун, як мобільний знову задзижчав. Думаючи, що то Полворт пише спитати, коли це Страйк перетворився на плаксиву бабу (Полворт завжди висловлювався максимально неполіткоректно), Страйк глянув на екран з усмішкою приємного передчуття і прочитав таке:

Тато хоче тобі подзвонити. Коли буде зручно?

Страйк двічі перечитав повідомлення і тільки тоді зрозумів, що воно від Ала. Спершу відчув лише тупий подив. Тоді, ніби блювота під горло, піднялися гнів і глибоке обурення.

— На хрін іди,— вголос сказав він телефонові.

Страйк виїхав у провулок і поїхав геть, стиснувши зуби. Чого це Рокбі причепився до нього саме зараз, коли Страйк так хвилюється за родичів, які про нього дбали ще тоді, коли з цього нічого не можна було отримати? Пізно вже просити вибачення; цієї шкоди не відшкодувати; кров, чорт забирай,— водиця. Страйка обсіли думки про хвору Джоан, з якою він навіть не мав спільних генів, про Джоан, ув’язнену в будинку на кручі серед повені. Всередині борсалися гнів і провина.

За кілька хвилин Страйк раптом виявив, що їде через Клеркенвелл. Помітивши на Сент-Джон-стріт кав’ярню, він зупинив машину, а тоді крізь дощ рушив до світла й тепла, де замовив собі сандвіч з яйцем і помідором. Сівши під вікном обличчям до вулиці, Страйк опинився лицем до лиця з власним похмурим неголеним віддзеркаленням у залитій дощем шибці.

Голова в Страйка боліла хіба що від похмілля, але зараз у ліву скроню почала стукати мігрень. Він їв свій сандвіч, запевняючи себе, що від їжі йому кращає. Тоді замовив ще чашку чаю, витягнув мобільний і наклацав відповідь Алові, маючи подвійну мету: раз і назавжди відбитися від Рокбі та приховати від батька і зведенюка те, що їхня наполегливість аж так сильно руйнує його спокій.

Мені не цікаво. Я не хочу сваритися з тобою, але зрозумій, що це остаточне «ні».

Страйк відіслав повідомлення і поглядом пошукав, на чому спинити утомлений розум. Вітрини через вулицю миготіли червоним і рожевим: скоро чотирнадцяте лютого. Йому спало на думку, що Шарлотта не писала, відколи він проігнорував її повідомлення на Різдво. Чи чекати чогось на Валентинів день? Бажання вийти на контакт прокидалося в ній в особливі дати й річниці.

Автоматично, без жодної думки,— але з тим самим бажанням комфорту, яке погнало його до цього кафе,— Страйк знову дістав з кишені телефон і набрав Робін, проте номер був зайнятий. Страйк сховав телефон. Від стресу та хвилювань хотілося діяти, і він сказав собі, що слід попрацювати в Клеркенвеллі, коли вже він тут.

Від кав’ярні було зовсім близько до колишньої клініки Святого Івана. Хто з перехожих проживав у цьому районі ще тоді? Зігнута старенька в дощовику та з картатим ручним візком? Пан із сивими бакенбардами, який намагається спіймати таксі? Може, літній сикх у тюрбані, який на ходу пише есемеску? Чи хтось із них був пацієнтом Марго Бамборо? Чи пригадає хтось брудного бороданя Аплторпа чи як там його, який блукав цими вулицями й переконував людей, що то він убив лікарку?