Ми з нею гуляли, рухалися, не могли ніяк заспокоїтися, ніби хтось гнав нас. Ходили алеями, парками, набережною. Пішли подивитися на «Золотого хлопчика», та особливо нема на що дивитися, тоді ідемо до озера Талша, змучились, треба відпочити. Спочатку той відпочинок відбувався гладко. Вона навіть не ламалась, як ті наші однокласниці за шафою. Я б сказав більше – її рухи були не від себе, а до себе. Проте не хотілось тиснути на неї. Якщо почнеш тиснути, всі починають кудахкати, мов курки: тобі лише цього треба, тобі лише цього…

Вона для мене не була куркою. Коли я казав, що кохаю, це не був жарт. Думаю, що цього буде замало – один раз сказати. Це найбільше й дістає. Дівка гарна, ти її кохаєш. Але цього не вистачає. Не можеш же сказати: «Чуєш, ти гарна», – та ще додати: «Чи хтось тобі вже казав про це?». Не будеш просто казати «Я тебе кохаю». Треба ще язиком помолоти, треба її переконати іншими словами, хоча ті слова будуть мати найменше значення з усіх можливих. Це майже те саме, як сказати вчительці про вірші Мачерніса: «Тут усе, як у моєму селі». І байдуже, що ти так вважаєш, і нічого більше не можеш висловити, оскільки коли щось тобі подобається по-справжньому, то зазвичай майже втрачаєш мову. А всі очікують, коли ти щось скажеш. Нібито, якщо не маєш що сказати, значить – брешеш. Навіть у книжці «Ім’ям кохання» було написано: «Молодий мужчина має знати, що для сексуального збудження його супутниці життя пестощів, любовних прелюдій та любові, проявленої словами, потрібно набагато більше, ніж йому». Та що ще їй сказати? І та книжка не дає жодних прикладів чи ідей. Сам я нічого мудрого не придумав, тому почав шукати, де б почитати. Окрім різних практичних порад, як заламати діваху, знайшов таку – «Пісню Пісень» – найліпше, що може бути сказано про кохання. Хто б міг подумати, що цю книгу знайду вдома у темно-коричневому збірнику всесвітньої літератури, якого ніхто ніколи не гортає. Це – Старий Заповіт. Що я можу сказати про ту «Пісню Пісень». Все так нічого, але дуже нестандартно і важко у житті застосувати. «Твої очі немов голубині…» І до чого тут голуби – брудні птахи з оченятами, як макові зернята? У щурів очі й те більші. Якби порівнювали із зірками чи перлами, я б міг ще зрозуміти, а зараз все, мов та лірика, яку ми у школі декламуємо: «Твої очі, як фари трактора, зуби – як оргáн у селі…» Про зуби там теж пишуть, що вони немов та отара овець обстрижених. А ви коли-небудь нюхали їхню вовну? Я б сказав, що вона смердить. Тому це те саме, що сказати дівасі: ти файна, тобі з рота тхне… І хто взагалі каже компліменти зубам? Хіба дилери зубної пасти. Там ще є про вуста, що немов якась там нитка, щоки, мов частина гранатного яблука, а шия, немов та Давидова башта. Це все не підходить. Навіть її груди як сарни. Краще б сказали – як гори, а мої руки, мов ягнята, що скубають гірську траву. Корочє, тут треба самому виплутуватися, тому і кумекаю: маю дівчину, але інструкції до неї ніхто не додав. Вона гарненька, шалено гарна, та як це сказати?

Якось після прогулянки верхи на станції юних натуралістів вона підійшла до мене, і від неї повіяв дивний запах. Запах коней і осені мені нагадав село. Я сказав, що її волосся пахне. Як? «Свіжістю», – кажу. І додав, що можу дивитися – не надивитися на неї, коли вона їздить верхи. «А про що думаєш?» – запитує.

«Не знаю, мабуть, ні про що, гарно та й усе». Цього разу ми знову попрямували до озера, і я, вдивляючись у воду, майже ненавмисно відвалив ще один комплімент: твої очі набагато глибші за це озеро. Я відчув як вона пом’якшала, а коли ми цілувалися, зовсім розпливлась. Мої долоні ознайомились не лише з частинами тіла, які оспівує «Пісня Пісень», але й з тими, про які мій язик співати не осмілився б. І нарешті мені стало ясно, де той клітор, і як тут все спрацьовує. Може, не зовсім до кінця, бо так щоб бачити, я його не бачив, але у світі є багато речей, яких ніколи не бачив, але вони є, і все працює. Наприклад – радіохвилі, вірус грипу чи бактерії, або твоє серце. Воно є, ти його відчуваєш, але не бачив і не побачиш. Моніка теж каже, що справжнє лише те, чого не видно. Вираз «стало ясно» тут не зовсім точний, оскільки не було так, що я сидів, і мені прийшло в голову. Тут пізнання через дію. Правду кажучи, вона сама схопила мою руку, що блукала десь там довкола і спрямували у правильному напрямку… Звичайно, не казала – познайомтеся, тут клітор, вона вже нічого не говорила, а скоро і зовсім розмовляти не могла. Але все гаразд, я не розгубився, бачив таке по тєліку, що так і має бути. Та все одно, скільки тєлік не дивись, коли таке стається у житті, це просто – бомба.

Втім, чому вона більше не кличе мене до себе? Цікаво, чому, а?

– І чому вона більше не кличе мене до себе? – запитую я в Мінде після того, як розповів йому що до чого.

– Мабуть, її батьки не хочуть допускати до неї пацанів в цілому, або їм не підходять конкретно такі, як ти. Інших варіантів нема.

Бізнес в Мінде призупинився. Він обмірковував можливість перейти до оборудок з контрабандними цигарками, бо від кислоти, якою випарюють джинси, нічого доброго. Однак з цигарками не так усе просто – всі хочуть отримати свою долю, поки кожному мусору щось відстібнеш, сам опинишся в мінусі. Мінде знову хоче бути каратистом. Одночасно Брюсом Лі й Ван Дамом. Я маю підозру – той удар у мій ніс справив на нього сильне враження.

Приходжу я до кінотеатру «Саулес», чекаю там після уроків на Моніку, маю намір прямо в неї про це спитати, а не в Мінде. Чому вона мене не кличе більше до себе? Чого вона ухиляється або хоче щось приховати? Я ж хочу показати її всім, хочу з нею піти на танці до нашої школи, а вона гуляє зі мною лише в парку і додому більше не кличе. Хіба коли немає батьків і брата. Буцімто на танцях їй не подобається музика, і вона не любить танцювати. Можна подумати, що там збираються лише ті, кому подобається танцювати…

– Ну, то розповідай, де стільки часу пропадав? – запитує вона мене.

Я замість того, щоб викручуватися, весь час дивлюся на її кулон, і безперервно до голови лізуть різні думки про той дивний кулон. Нічого не розумію. Знаю, що схожі речі носять різні альтернативні неформали – літера А в колі, а тут якась зірка. У принципі, мені байдуже, але чомусь я не можу зосередитися і почати викручуватися з ситуації.

– Де пропадав? Я ж казав: багато вчився, читав, тренувань теж було багато. Прочитав «Відьму і дощ».

– І як?

– Ну, нічого. Хоча сексу могло бути й більше, – намагаюся жартувати.

– Ти зі свого досвіду говориш? У реальному житті набагато більше сексу, закривавлених простирадл…

– Що це за натяки?

– А може, це й не натяки, коли ти так захвилювався?

– Тобі Едита вже чогось нащебетала?

– Ти мені тут допит не влаштовуй, ти сам скажи, що і як було в тебе з тою Міглею?

Ну, ні. До мене скаче каратист-недоробок, б’є мене в пику ні за що, а я ще й маю виправдовуватися. Виправдовуватися перед тобою, перед батьками. А щоб ви повірили, маю вигадувати різні історії, тому що тут нічого не було, але ніхто ж не повірить у те, що нічого не було, бо за нічого просто так пику не товчуть, зубів за ніщо не вибивають. Той каратист не мусить перед кимось оправдовуватися, та й Мігле – теж ні, тільки я мушу. Мушу пояснювати, ремонтувати негайно зуб і у власному дворі вислуховувати насмішки малолітків. Різних історій вигадувати я не вмію, та й що тут вигадаєш, коли всі бачили, що він мене тріснув із‑за тої Мігле, всі це знають, то навіщо ще розпитувати, нащо? Що я мав би відповісти? Ну, авжеж, я намагався лізти до дівки каратиста, дістав по голові, тому лежав тут пару днів і читав роман. Або мушу тут пускати мильні бульки, що нічого не було, а тоді ти будеш мене догризати, бо будеш бачити, що це все – мильна піна. Корочє, ти собі думай, як хочеш. Можеш вважати, що я, маючи таку дівчину, через яку мені заздрять всі знайомі пацани, хоча й не всі це хочуть визнавати, у власному дворі тискаю якусь затаскану куницю. Ти мені відповідай – що я маю казати, коли тобі Едита вже запудрила мізки. Усі у нашому дворі гадають так, як їм цікавіше. І ти ніколи не дізнаєшся, як там насправді було, просто вибирай, кому з нас повірити.