Здавалось, що ця промова мою матір трошки схвилювала. Про Сабоніса вона зрозуміла і подумала не лише про себе, але й про мене. Однак врешті-решт все завершилось тим, що вона дозволила ходити на тренування з командою юніорів, і подала це як велику милість. До першої травми. І щоб із навчанням у школі все було чітко. Ну що ж, поки й так добре. Я зачекаю, поки все заспокоїться, а тоді якось повернуся до команди дорослих.

Добре, що всі знають про баскетбол. Хоч у тому його користь. Моя мати колись принесла бозна-звідки оригінальні фотки «Жальгіріса», – якщо фотки взагалі можуть бути оригінальними. Під час перерви сидять Хомічюс, Куртинайтіс, піт втирають, а тренер Гарастас щось їм там пояснює. Знімки зроблені не мильницею, а професійним фотиком, здається, навіть відчуваєш запах їхнього поту, а якби торкнувся до їхнього плеча, вони обернулися би. Але ти б не торкався до них, навіть коли б і був там, бо тоді як подивишся Господу в очі? Не знаю, звідкіля мати ці фотки дістала, але вони були священною реліквією. Це не перезнімковані фотки Брюса Лі чи Ван Дама, ці були справжніми.

Дзвоню увечері Моніці і говорю: було б добре зустрітися. А вона каже: звичайно. Та я оправдовуюсь, що в мене тепер тренування щовечора, тому не можу. Вона каже: прибігай після тренувань. Ніби й логічно. Аякже, зараз припруся з подертою мордякою: привіт, а я тут через одну діваху трошки побився. Спонтанне і переконливе вішання лапші комусь на вуха ніколи не було моєю сильною стороною. Тому лепечу, що в мене багато уроків, які роблю після тренувань, – жорстко так багато, ти ж знаєш сама, а я тепер хочу трошки підняти оцінки з литовської мови, отже, багато читаю. Ось зараз Достоєвського почав, а ще дістав «Відьму і дощ»… Звідки? Та було у батьків однокласника, сховали від нього, але він знайшов, бо вони так добре сховали і самі забули, що та книжка в них є. Він прочитав і мені дав теж… Коли зустрінемось, буде про що поговорити. Але зможу лише за декілька днів і буду цього з нетерпінням чекати. Бувай!

Під час вечері до мене доходить, що більше нема причин ховати зуб і я зможу повернути гроші Мінде. Моя мати все на регбі не зможе звалити, а я продовжу тему і все звалю на тих, які нібито мій гаманець забрали та ще й зуб відбили. Після їжі я починаю язиком проводити по зубах, так, щоб верхня губа піднялась. Усе відбувається так, як я й розраховував.

– Та ще й зуб відбитий!!!

– Ну, так.

– Де це?

– Та це ті ж самі, що гаманець забрали.

Мама майже заслабла, а я далі продовжую плести:

– Тепер навіть не знаю, що робити. Наша вчителька з позакласних занять казала, що вони будуть організовувати конкурс кращих учнів, там потрібно танцювати, грати різні ролі. У нас ніхто не вміє танцювати краще за мене, тому хочуть послати мене взяти участь. Проте зараз з таким зубом… Як мені тепер щось на сцені грати? Якщо не братиму участі, то оцінок ніяк не підніму. Наша класна керівничка точно поставила би десятку за той конкурс…

Мені самому все це звучало безглуздо, проте не знаю, чи моя мама повірила, чи їй просто стало шкода мене, але до дантиста записала.

Почувався по-дурному, не те слово. Та, може, вже настав час для «Ідіота» Достоєвського.

Ми зустрічаємось з Монікою і гуляємо містом. Усе чудово, оскільки я полікував зуб і прочитав «Ідіота».

Коли ми гуляємо, вона переконує батьків, що піде після уроків до подружки робити домашнє завдання або посидіти в бібліотеці Вишинського, оскільки там є книги, які дають читати тільки у читальному залі. Батьки знають, коли приїжджає її автобус після шостого та після сьомого уроку.

Зазвичай ми з нею зустрічаємось у центрі біля першої школи або біля годинника з назвою «Півень», потім гуляємо. У нас на Південному гуляти ніде. Часом заходили у кафе, але скільки там можна сидіти. Якось у «Фронті», що біля меблевого на вулиці Айдо, я замовив коктейль. Моніка його захотіла, і я замовив без алкоголю для неї. Уявіть, коктейль без алкоголю на Південному. Бармен, мабуть, подумав, що добре не розчув, чи я сам надто тихо сказав, що без алкоголю. Приніс Моніці, а вона питає: «Що ти тут приніс?». «Що ти тут зробив?» – питаю я у бармена. «Коктейль, – відповідає він, – з алкоголем краще». Я думаю, що він просто не вміє робити молочного коктейлю і навіть не має з чого. Але я мав для неї взяти щось інше, та не було що, тому взяв сік. Я мусив випити своє пиво та її коктейль і виглядати в її очах мов якийсь алкаш. Чи варто уточнювати, що все було за мій кошт? За мій фінансовий і моральний кошт. І яке задоволення від такої випивки, коли п’єш і картаєш себе думками, чому ти не можеш сказати бармену: пий сам свій коктейль, і піти з тієї наливайки. Однак ні, я не міг так сказати, бо вважав, що програю Моніці. А Моніка знає, чого вона хоче і чого ні. Ось так.

Ми зустрічаємось у центрі й нарізаємо круги по бульвару. Бо на Південному… та що там може бути доброго на тому Південному – кабаки нудотні, а вся романтика – гул швейних машинок з вікон багатоповерхівок. Зі всіх сторін чути двоконтурну в’язальну машину «Нєву». Колись у телепрограмі «Тангоманія» Самас кинув жарт: «Литовцями ми є у нашому в’язанні». Точніше й не скажеш. Хіба ще можна додати, що нестямно любимо свою батьківщину, бо тут усі в’яжуть, і все гуде, немов у вулику. Шум і гам страшенний, але нічого – всі розуміють і ніхто ніколи на це не скаржиться. У нас на Південному весь час звучить така симфонія в’язальних машин – швух-швух, швух-швух.

Коли ми з Монікою проходили попри кав’ярню «Арка», я завжди загадував те саме бажання, ще брав Моніку за руку і стискав її долоню. Мені здавалось, що все більше і більше її рука прилипала до моєї, що я знаю напам’ять всі випуклості і вигини її долоні, форму кожного пальця. А часом відчував цю долоню, коли залишався сам.

Донині піший бульвар для мене був просто трасою від базару до центру міста, якою поки пройдеш, можеш обдивитися всі новинки на ярмарках або в магазинах, потім сісти в автобус – і додому. Моніка змусила мене трошки оглянутися навколо. Вона розповіла, що Шяуляйський бульвар був одним з найстаріших бульварів у Європі. Наприклад, алея Лайсвес у Каунасі та Арбат у Москві з’явились пізніше. Кажуть, що він третій по віку в Європі, однак що за два інших, старіших за наш, – невідомо. Та добре, людина не може знати все. Я лише тепер підняв голову і побачив, скільки тут старих будинків. І всі ті поросятка, пелікани, зміюки та гномики, що стояли на бульварі, – зовсім нічого такі. Я бачив їх і раніше, але ніколи не придивлявся. А ще чорні коти на аптеці «Валеріана» – скільки разів проходив попри них і ніколи не зауважував… Мені це все було по барабану, навіть не думав, що це може бути гарно. Я вдивлявся лише у вітрини і те, що за ними.

Моніка була іншою, ніж усі. Зовсім інакша, ніж Мяйле чи та куниця Мігле. Саме тому мені здавалось, що я мушу розмовляти і поводитися з нею по-іншому. Навіть не тому, що мушу, а тому, що я так хочу. Я відчув, що вона любить, коли часом ми розмовляємо про книги. Мабуть, вона не могла повірити, що регбіст читає книжки. І, щоб здивувати самого себе, я нахиляюсь і шепочу їй у вухо: