«Помпа» з’являється на сцені, та весь бедлам на цьому не закінчується. Головна солістка Аврора MC, здається, п’яна в дрова, по пацанах не так видно. Можливо, що я й сам добре піддатий. Ясно, що танцювати, як у школі, тут ніхто не буде, але як слід поводитися, не зовсім зрозуміло. Ті, що більш піддаті, намагаються щось повторювати з MTV. Стоїмо, головами махаємо і слідом за всіма репуємо: «Ти не для нього, не для нього, не для нього». Проте все тут дратує: навколо ті псевдорепери з тренувань, голову не залишає думка, що десь тут Христя, а «Помпа», очевидно, лабає під фанеру. Ну все, думаю, задовбали мене – повне безглуздя. Ніби справжні репери, а лабають під фанеру …

«Все, що заробив, все віддаси…» – безперестанку лунало в моїй голові, коли я йшов додому під зливою. Я ніякому босу нічого не віддаю, але складається враження, що хтось забирає в мене все до останньої копійчини. І це просто кумарить. Ось тепер останні копійки я віддав «Помпі». Щось я роблю неправильно. Хтось мене намахує. І здається, що я чогось не можу збагнути. Єдина незіпсована думка залишилась – коли-небудь побачити змагання з Лому. Там не буде жодних театрів, ніякого фальшу, і псевдореперів з опущеними штанцями. Буде справжня річ. Чиста. Та нічого, завтра поїду в село. Там буде багато часу все обдумати.

Наступного дня я вже трусився у жовтому пазику дорогою до села. Туди автобус їздив два рази на тиждень, і в самому селі, по-правді, навіть не у селі, а можна сказати, що на хуторі, був телефон, однак я не пригадую, що коли-небудь з нього дзвонив комусь у місто. А тепер я взагалі не маю кому дзвонити, та й не хочу. Цього разу село мені навіть на користь – треба зробити перерву і добре поміркувати над тим, чого я хочу і як далі крутитися.

Загалом літо у селі – це той час, який необхідно якось перечекати. Тому чекав я тої осені аж до посиніння. Рахував кожен день, а вони були довжелезними, таке відчуття, наче час на селі завмер. Як усе зупинилось наприкінці дев’ятнадцятого століття, так і стоїть донині. З тією різницею, що в це минуле приїздять час від часу комбайни і трактори, туди провели електрику, підключили тєлік і почали показувати «Рабиню Ізауру», щоб усі могли побачити, що в них там те ж саме – людина скрізь, як раб.

У перші дні я ходив по селу як мішком прибитий. Ну, самі подумайте – там в нас, у Шяуляї, уже різні дива крокують просто з екрана MTV, з Нью-Йорку у вигляді «Помпи», SEL чи в інших образах, а ти за пару годин їзди опиняєшся у дев’ятнадцятому столітті на околицях Жемайтії.

Тут і починається – з ранку до вечора. Кожного дня одне й те ж саме, і так без кінця: принести від корови молоко, нагодувати курей, собак, випустити курчат, напоїти телят, потерти буряк для свиней, полоти городи, підгортати бульбу, полити все у теплиці, зібрати чорну порічку, зібрати червону порічку, а потім аґрус і вишню, зібрати бджолиний рій, порізати зеймером поліна, а потім наколоти дров і поскладати все у дровітню, викинути зі стайні гній, на пасовиську відремонтувати огорожу, мед відкачати, траву скосити, проходячи луку декілька разів туди і назад, потім все пограбати, привезти, викинути, скласти…

…Зерно змолотили, висипали на подвір’ї – треба розкинути, щоб посушити, тоді провіювати, а тоді все позаносити до комори. А коли тільки випаде вільна хвилинка, тягнуть тебе до лісу за грибами, ягодами, а потім це все потрібно чистити, мити, варити варення, робити консервашку на зиму.

Якщо ягід не знайшов, то наламав гілок з липовим цвітом, і сидиш скубаєш їх вдома. Тільки приліг полежати, одразу двері відчиняються – іди сюди, допоможеш драбину віднести, або коня треба потримати, запрягти, підемо, ґедзів повідганяєш, поки я корову доїтиму… Ганяєш тих ґедзів, а вони тебе гризуть не менш, ніж ту корову. Намагаєшся від себе відганяти, тоді корова починає рогами махати. Якось як махнула – і встромила мені просто у стегно, шрам є досі. Я почав стрибати, наче заєць, корова головою махне – я в бік. Одного разу ми стояли біля паркану, корова змахнула, я з місця як скочив через паркан, зачепився за колючий дріт – шрам на іншій нозі донині.

Якщо ніхто до тебе не зайде і в обід дадуть спокійно подрімати, тільки-но ти почнеш куняти, неодмінно знайдеться муха, яку відганяєш, потім підводишся і намагаєшся прибити, але вона кудись злиняє, але конче з’явиться, коли ти знову ляжеш, і сяде тобі просто на ногу. А коли ти підскочиш і нарешті її заб’єш, сон кудись зникне і встанеш з ліжка весь роздратований.

Там, у «Рабині Ізаурі» є хоч якесь кохання, а тут – без шансів. Лягаєш увечері й знаєш, що завтра рано-вранці тебе розбудять, і поки роса ще не випала, підете косити траву для бичка та теляти. Я привіз декілька книг, думав, почитаю влітку. Коли вже погодився далі вчитися у школі, треба підтягнути оцінки з литовської мови. Кинув у торбу пару детективів і книжку Ерліцкаса. Згадав, що маю його, бо колись мені Едіта подарувала. Вона полюбляла дарувати всілякі незрозумілі речі – то фотку з фотоательє з написом про дружбу і пам’ять, то книжку. Вона ніколи не забувала мого дня народження. Я згадав того Ерліцкаса з тєліка, коли він грав заступника кандидата Вілкайтіса. Я відкрив книгу й усвідомив, що такого ніколи ще не читав, і у школі нам дають читати зовсім інакші книжки. Ви тільки послухайте:

Він неспішно підійшов до мене і запитав із широкою усмішкою:

– Хочеш в морду?

– Не хочу, – кажу, і він ніяковіє.

– Як так – не хочеш? – запитує він весь почервонілий. Я теж червонію.

– Бо дуже сильний дощ, – розгублено оправдовуюся.

На перший погляд, все це – безглуздя, але разом з тим він глузував з різних розпальцованих. Потім той чувак ще здоганяє того бандита, весь у запарці, що засмутив крутого пацана. Каже, ну добре, давай, вали. Але той ще розгубленіше відповідає: ай, може, справді – надто сильний дощ ллє. Все це мені нагадало останній мій вечір у Шяуляї, концерт «Помпи» і дорогу додому під дощем. Тут багато дощу і все здавалось депресивним, але я не міг не реготати. Усе тут відбувалося так, що не збагнеш, що відбувається і чому саме так. Йде дощ, тому все так. Імовірно, що мені не вдається теж добре справи з бабками прокрутити, бо часто дощить.

– Що з тобою сталося? – запитує тітка, яка, мабуть, досі ніколи в житті не чула, як я голосно сміюсь.

– Та нічого, я просто книжку читаю.

– А, ну гаразд, читай, читай.

Однак на селі читати книжку – те ж саме що лежати собі без діла у затінку і колупати пупок. Якщо читаєш – значить, не маєш що до роботи. Люба фігня тут набагато важливіша за книжку. Траву пограбати або потримати косу, поки її відіб’ють. І всім байдуже, що я читаю, щоб покращити свої оцінки. Тут серйозно дивляться лише на серіали, бо їх подивитися – просто свята справа.

Коли я зникав з поля зору, ховався зазвичай за стодолу і там трошки розважався. Друзів тут не мав, тому я причепив кільце і сам собі грав у баскетбол. Сам нападав і сам захищався, сам у себе м’яч забирав і сам свої кидки блокував. Тоді підраховував всі очки і зводив все у власну статистику. Пахав сумлінно за всі дивізіони НБА, всі команди грали по двічі, одна проти іншої, а я вибирав найкращих гравців. Іноді тих найкращих гравців я навіть зводив зі збірною Литви, і вони рубалися за кожне очко.

Якщо я бавився у футбол по тому самому принципу, тоді литовських футболістів у кращому випадку купували іноземні клуби, і наші Сукрістовас, Нарбековас та Іванаускас мали можливість пограти разом з Ван Бастеном, Гулліто чи Роберто Баджо. Якщо я кóпав якусь кульку і потрапляв в кут відчинених дверей стодоли, а потім встигав сам її звідти дістати, тоді мені не псував статистики Шмайхель чи Дасаєв, який досі чудово грав у моїх списках. Незвично було бачити стільки зірок на глухому хуторі. Тут краще дивляться образи святих та молебні. У місті, мабуть, ніколи не навчився б молитов. Але моя баба давно вже цей курс провела, і оскільки вона нічого поганого мені не зробила, то я відчував, що не маю права її розчаровувати, тому тепер відвідую костел і ходжу до сповіді. Коли я був дитиною, баба мені читала туркменські та казахські казки, і я всі їхні юрти та різні перипетії розкладав в нас на подвір’ї або у ровах, де ми сіно косили. До річечки Дретвініс до водопою приходили антилопи, і певно, що там на них чекав крокодил, а лев з бегемотом дружно опочивали у затінку. А тепер тут рубалися Барклі проти Джордона і Ван Бастен проти Нарбекова.