А що? Треба було казати «з твоєю кобилою»?

Якраз грає кавалок Вітні Г’юстон з фільму «Охоронець». Я її обіймаю, вона норовиться, але якось несерйозно, радше намагаючись не вириватися, а перевірити, наскільки міцно я її тримаю і чи втримав би, коли б обоє впали, або треба було б тримати ще довго-довго, і чи я маю намір взагалі її тримати. Я її тримаю міцно, щоб вона почувалась немов з охоронцем. А щодо танцю під таку музику, то похитуємося у боки, та й все.

– А як там ваші справи з Едитою? – вона запитує.

– Як? Та ніяк.

– А вона мені казала, що не зовсім ніяк.

– Та зовсім ніяк. Едита, може, казала, що вона б хотіла, щоб так було. Але хотіти не заборонено. А мені не цікаво, чого вона хоче, мені більше цікаво, чого хочу я.

Наші обличчя були так близько, і між ними майже не було відстані, тому говорити вже не було як. Але все одно, навіть найменша відстань – це відстань. І цю незначну відстань потрібно подолати. Я вже мав досвід з гри в регбі, коли поруч із заліковою зоною можна тупцятися біля десяти хвилин: здається, що вже майже заштовхнув туди м’яч – один метр, півметра, і знову суддя призначає сутичку на п’ять хвилин, і треба все почати знову. Знову заштовхуєш, хтось у тій штовханині просовує крізь сплетіння ніг, рук і тіл м’яч за лінію залікової зони і вже-вже м’яч на землі, проте раптом супротивник підсовує свою долоню в єдине вільне місце площею у десять сантиметрів, і м’яч замість землі опиняється на його долоні. І всі зусилля дарма. Тепер цю відстань між нами, якої майже й не було, подолати теж не набагато легше. Бо від цього залежало значно більше, ніж від одного заносу. Та для чого вона мене сюди запросила? Щоб побазарити про музон? Може, вона тільки й чекає, поки я її поцілую, і якщо я загальмую, більше такої нагоди не буде. Таке відчуття, що клубок у горлі. Слина починає текти, мов у собаки, тільки не треба ковтати голосно, інакше все зіпсую. Буду ковтати, як голодний бідака. Так відчуваю, що тепер нічого не можу сказати, бо мій голос буде страшенно смішним. Але нічого не потрібно говорити. Притискаю своє чоло до її, вона притискається до мене, і я розумію, що все – можу її цілувати.

Yes! Маю! Мов електричний струм пронизує тіло, і раптом стає так легко, здається, зараз піднімешся в небо, мов повітряна куля.

Цьомаю спочатку ніжно, потім ледь сильніше. Мені подобається те, що я можу її цілувати, і цілуватися теж подобається. Я ледь відкриваю очі, бачу – в неї заплющені. Це добре, вона захопилась. Коли я її відпускаю, вона розплющує очі, і я розумію – все гаразд. Отже, все гаразд, головне тепер не наробити дурниць, і все буде чикаго булз.

– На добраніч, – каже вона.

Добре, що потім не потрібно було нічого казати. А що я міг сказати: «Я кохаю тебе?». Якась дурня. І байдуже, що в мене схожі почуття, але я можу все спартачити. А тепер наді мною вересневе небо і прохолода ночі. Самий раз. Треба злегка охолонути. Під таким небом почуваєшся ніби все й має бути саме так. Все так, що нічне небо здається афігенно великим, і ні з чим іншим не можна порівнювати того, що коїться у моїй голові. Хоча це невдале порівняння, оскільки небо зовсім спокійне… Корочє, мені важко висловитися, краще ви самі уявіть вересневе небо, зірки, прохолоду, а ти йдеш і сяєш як той місяць або одна з тих зірок, а навпроти себе бачиш усмішку Моніки. Я думаю, що вона усміхається мені по-справжньому. А мої уста палають ще досі. Не буду більше нічого їсти, щоб не погасити цього вогника.

Я крокував і думав, що все якось змінилось, все стало набагато затишніше, ближче до душі. Тут мій район. Якби хтось запитав, що значить для мене мій район, я б відповів, що його межі збігаються з можливостями моєї дихалки. Межі мого району знаходяться на відстані, яку я можу пробігти додому не задихаючись у випадку, коли щось несподівано накочується. Це місця, де я знаю найкоротший шлях крізь парки й двори. Через територію Нуклону крізь березову паросль, де велосипедні траси BMX, попри магазин меблів по вулиці Айдо, кінотеатр «Дайну» до заправки Shell я міг би пробігти таким темпом, що мене наздогнати могли б тільки справжні стаєри, а не якісь там пацани з ланцюгами. А з іншого боку десь там знаходиться завод «Вайрас», тоді від району Жалюкай перетинаєш смугу електромереж, перестрибуєш майже невидиму річечку Війоле, немовби долаєш уявний кордон, і опиняєшся у Південному. Я міг би безпечно проскакати через цілий Південний: від Індонезії до Сахаліну, з вулиці Дайну до Камчатки, від району Жалюкай чи Лєпоряй до своєї Бессарабії.

Утім, тепер у мене є дівчина! Тому все наче засяяло новими кольорами – все тут на своєму місці і всі свої. Ніхто нічого не може мені пояснювати, зараз я спокійний як удав, і не було думки, що можна від когось тікати. Я ішов по бульвару – наш Південний теж має свій піший бульвар, як у центрі міста – вслуховувався, як вітер грає на щоглах флагштоків. Ніколи я не бачив на них прапорів, скільки себе пам’ятаю, тут завжди на стелі стояли самі тільки флагштоки. Коли на бульварі працював фонтан, я теж не пам’ятаю. Хоча досі я тут не часто бував і справ особливих не мав. А тепер мені подобається слухати гудіння щогл флагштоків, звичайно, це не флейти, котрі, як казала Моніка, придумали для повторення звуків природи, однак теж звучить непогано. На мою думку, цей гул флагштоків пасує до сірості понурих блокових будинків та мертвих фонтанів Південного. Наче голос пустоти. Довкола пусті вулиці, адже зараз всі сидять вдома біля тєліків або вже сплять, а тут, де ніхто не бачить, на трубах грає сама темрява, мов Вуйко Сон з програми «На добраніч, дітки». Комусь це може звучати моторошно, але коли звикаєш, то майже й не чуєш, не звертаєш на це уваги. Цього вечора флейти щогл флагштоків для мене виконують «Полином зацвіту» Саломеї Неріс.

Покликав я Мінде надвір, щоб повернути йому плеєр та розповісти, що в мене є дівчина. Сидимо на лавці, він розповідає про свій черговий план, як бабок підзаробити. Приблизно таке: в мене хороша апаратура, можна касети переписувати. Він когось знає на місцевому радіо, дістав би там компакт-диски. На компі можна надрукувати список треків. Тепер почали писати про авторські права, всі фірми попереджені, що зможуть розповсюджувати лише оригінальні касети. Треба буде трошки постирчати на базарі, зібрати своє коло клієнтів – і вперед. Якщо залишаться тільки оригінальні касети, повір, коштуватимуть вони чималі гроші. Ніхто ще не казав, скільки, але коли про це говорять, то дають зрозуміти, що литовцям ціна буде не по зубах. Різні фірми накриються, тому можна буде музон діставати лише через знайомих.

– Я там знаю, можливо, що так й буде. Але де ти ту «Енігму» відкопав?

– Саме в того чувака, що на радіо.

– У тому сенсі – відколи ти такий музон слухаєш?

– А що?

– Ну нічого, цікавий.

– Це так. Ми давно з тобою не бачились. Я в одному журналі надибав, що Брюс Лі вірші писав. А ще – медитував. Второпав? Саме вірші та медитація допомогли йому стати каратистом. Тому я теж почав цікавитися, що це за вірші й що за медитації. Начитався дивних речей, типу того, що треба бути схожим на воду, бо вода ніби найслабша, однак ніхто не може її подолати. А для медитацій музончик потрібен, тому й подумав, що Enigma буде добре, поки щось кращого не знайду…

Я згадав нашу розмову з Монікою про флейту, відтворення звуків води і вітру, і подумав, що, ймовірно, не тільки воду не подолати, ще й вітер ніхто не спіймає. Але Моніка уявляла регбі, як і всі, хто його не бачив, – небезпечною для здоров’я грою. Вона казала мені: «Треба бути м’яким, динозаври були великими й сильними. І де вони зараз? А звідки взялися блохи і миші? Може, вони розумні?» – товкмачила Моніка. На мою репліку, що не миші та блохи динозаврів вирізали, вона казала – байдуже хто і як тих динозаврів вирізав.

Не встиг я уточнити в Мінде, про що Брюс Лі вірші писав, як бачу – із‑за рогу будинку іде той каратист. Суне просто на нас. Чогось моя дупа передчуває щось недобре. Ми з ним не спілкуємося і справ не маємо. І мало схоже на те, що в нього раптово виникло бажання познайомитися. Акурат – він не просто крокував в наш бік, а прямо до нас. Підходить і простягає мені руку. Ну, думаю, він має щось сказати. Простягаю йому руку і підвожусь з лавки. Він бере мою руку і як лупане мене своїм лобом просто в ніс. Я плюхнувся назад на лавку і сиджу. Мабуть, він висказав все, що хотів, мені все доперло з першого разу, другий повторювати не потрібно, може, час уже й додому. Я підскочив, мов заєць, і пустився тікати щодуху. Не знаю, чи за мною гналися, але я тікав від нього і від тої ганьби, для як я ще не придумав назви. Платівку заїло на кількох думках: півень, дебіл, підар, довбень, півень, дебіл, підар, довбень, я позбираю шайку, відтовчемо його, мов останнього волоцюгу, накóпаємо йому зад.