Батьки знову мене садовлять. Вони на дивані, я навпроти, як і минулого разу. Знову починають:

– Це ти серйозно хочеш столяром бути?

– Авжеж, а що? Дерево гарно пахне.

– Але ти ніколи з деревом не працював… Відколи це ти роботу столяра вподобав?

– Давно. Мені на уроках з праці робота з деревом найліпше вдавалась. Ось ту тарелю для печива я ж сам зробив.

Чесно кажучи, окрім цієї тарелі, більше нічого корисного для вжитку зробити мені не вдалося. Мама мовчить. Бачу, що вона вважає, що я тут лапшу на вуха їм вішаю. То я продовжую далі:

– Я люблю дерево. Робота спокійна, деревина пахне. На селі, коли наш вуйко працює, мені подобається і стружка, і все інше. Гарно пахне, дерево таке тепле, і нерви добре заспокоює. На деревах завжди пташки цвірінькають. Все пахне, але я вже про це казав…

– Ти ніколи раніше не говорив про столярів.

– Раніше, як вам вже відомо, я мав інші плани. Я вважаю, що було б все гаразд, якби не ті мєнти.

– Не перебільшуй. Закінчаться колись і ті базари, і той польський гендель. У всьому нормальному світі добре живуть ті люди, які закінчили університети і мають освіту. Такі ніколи не пропадуть. І в нас скоро так буде. Це не так, як ми – як працювали, так і будемо працювати до кінця життя, і нічого не заробимо.

Мені важко сказати, звідки їй відомо про нормальний світ.

– Я вважаю, що працювати столяром непогано. Можна якусь хатинку собі побудувати.

– Поки ти ту хатинку побудуєш… Як чоботар без чобіт, так і столяр без хатинки. Та скільки там тої школи залишилось, пару років і все. Тобі математика добре дається, зможеш на економіку вступати чи ще кудись.

Я мовчу.

– Не будь бовдуром, поміркуй, ще встигнеш напрацюватися.

– Гаразд, я подумаю.

Про що тут розмірковувати. По правді, то я ніколи не планував бути столяром чи кимось ще. Я завжди хотів грати регбі – ціле життя. На початках де-небудь у Німеччині, потім у Франції, а згодом у Англії чи в Південній Африці. Утім, тепер мої мрії стають не дуже серйозними. Ніби все добре, але коліна доходять, серце теж іноді поколює. Потрібно трохи пригальмувати. Невідомо, як далі буде. Літом трошки відпочину, бодай все налагодиться. І якщо я продовжуватиму грати, то без різниці, де ті два роки сидіти – чи у профучилищі, чи в школі.

Тільки почувався я малою дитиною, яку батьки вдруге піддурили. Я хотів бабок, а отримав однокасетний магнітофон, який нічого не витягує. Кажу, що піду до профучилища, а все завершується тим, що далі буду тусуватися в школі. Залишається ще раз так сісти побазарити – і я погоджуся кинути грати регбі.

Після всіх бур і штормів вирішив подзвонити Мяйле. І що їй сказати? Мабуть, слід кудись запросити, але ресторани мають деякий час зачекати. Щоб раз сходити, можливо, й вистачить грошей, а що далі? Нічого прокрутити я вже не встигну, влітку буду сидіти в селі, а там копійки не сипляться. Та коли дівчина спитає, що збираємося робити, необхідно щось запропонувати. Але що? Щоб піти у кабак, трошки бракує грошей. Концертів у будинку культури немає. В якійсь школі має бути концерт гурту «Помпа», тільки кажуть, що на квитки вони ціну загнули… та й сумніваюсь, чи на «Помпу» вона погодиться. Однак, коли зараз не подзвоню, вона може не так зрозуміти і подумати, що щось негаразд, якщо я не дзвоню. І знайде собі іншого. Тому багато варіантів тут нема. Подзвоню і запрошу на танці в школі, скажу, що мені ліньки кудись пертися далі, може, цього разу буде і тут добре. Велика ймовірність, що туди можна і без квитків прослизнути, залежно від того, хто на дверях стоятиме.

– Привіт, це Рімас.

– О.

Що за «о», думаю я. Раніше було «а», тепер «о». Може, вона так абетку вчить, чи що.

– Згадала?

– А тебе вже випустили з мусарні?

– З якої мусарні?

– Із зеленої, з якої ще.

– Aa…

– А зараз послухай: забудь цей номер і більше сюди не дзвони. Зрозумів? Можеш собі далі по базарах крутитися, але знай, що жодна нормальна дівка з тобою не поведеться. Думаєш, погодуєш снікерсами, і вона захоче з тобою ходити пішки через все місто або до Реківського озера туди-назад? І чекати безкоштовних місць в обшарпаному будинку культури та дивитися, як її подруги заходять попереду неї до залу, а коли майже гасне світло, вона входить останньою з якимось півником у трєніках, в яких навіть у спортзал було б соромно піти.

– А навіщо трєніки у спортзалі…

Не встиг я завершити свою оборонну промову, як у слухавці почулися короткі гудки. Таке відчуття, що це не в телефоні, а хтось лупцює по писку і плює просто в обличчя. Заговорила чувіха врешті-решт! Буде тут мені розповідати про трєніки. А що поганого в тому, щоб іноді задом порухати, трошки пройтися пішки? Очевидно, що не запах хвої і не місяць у небі цікавлять цю курву. Їй головне залізти у тачку і там потрахатися, а потім чавити чувака до останнього. А коли трапиться який-небудь тихий і одружений, то йому хана – вона буде виносити мозок, погрожувати, що про все дізнається його жінка, доки останніх трусів з нього не зніме. Бля, як я не переварюю таких. Як на мене, то кажи, що і як, подобається – не подобається, хочеш – не хочеш, і все. А вони тепер надивилися різних Санта Барбар та Маріанн і всіляких фінтів напридумували. З такою полижешся – і вона від цього завагітніє. З нею все зрозуміло. З цією Мяйле мені вийшло так, як і з курткою Los Angeles Kings, яку моя мама конфіскувала.

Куртка для мене надто дорога, а правду кажучи, не дуже практична – коротка, тонка і скоро забруднюється. Хтось там докладає велетенських зусиль, щоб тільки я не отримав нічого для вигляду нормального пацана – нормального спортивного костюма, куртки, дівки, яка не викликає жодних сумнівів. То що, тепер так і буду жити без дівки, поки не зароблю хорошого бабла. Мов той старий, якому полтергейст порнуху розкидував по цілій кімнаті. Іноді дивишся, живе собі нічого така діваха з яким-небудь бухарем, той лупцює її, гроші з іншими пропиває, а вона все одно з ним. Можливо, слід було її побити? Бувають такі, що вірять: якщо б’є, значить любить. Показав би я їй любов. Усе було б, як у серіалі.

Гаразд, якусь там кількість бабок я можу заробити, але машину я матиму аж через сто років. Яка там машина, якщо в мене правильних трєніків навіть немає.

Щось засмутився я, роздумуючи не так про Мяйле, як про себе. Але як згадую ту куртку Kings, котру мені потім повернули назад і якої всі так прагнули, я дуже скоро забув – зайнявся іншими справами, і вона зовсім вилетіла з голови. Тепер теж потрібно так зробити. Але на танці я більше не піду, бо там зустріну різних придурків, які почнуть розпитувати, де ж та твоя дівка, про яку розповідав… Прийдеться щось вигадувати…

Раптом усвідомив, що мені остогидили шкільні дискотеки. Всі туди збираються, труться об стінку, козиряють своїм гардеробом. Такі там і лахи – лосіни зимою-літом, а на них або джинсова спідниця з рюшами, або якась аж до колін розтягнута полосата футболка. Справу рятує лише широкий ремінь на футболці. А якщо замість футболки светр до колін, то в цьому можна і в театр піти. Тих, що в рюшах, я уникав, бо вони тільки й чекають, коли ламбада почнеться, а ламбаду все ще пускають, і тоді починаються різні дурощі. Дівки сраками вертять, ніби так і треба. Але пацанам так випендрюватися не рівень, та й без жодного толку, бо будеш своїм задом крутити аж за аршин від дупи дівки, зовсім не так, як показують у кліпі ламбади. Краще заздалегідь приглядіти діваху в коротенькій обтягнутій помаранчевій або салатовій спідниці. З такою під час ламбади можна хоч у напівобіймах разом задами повертіти.

Музон грає, але ніхто не танцює, поки не назбирається стільки люду, що практично повний зал. Тоді всередині починається дія – народ вишиковується в ряди і танцює один навпроти іншого. Якщо дві подружки стануть одна поруч з іншою, то так можуть пробазарити весь час, а пацани дриґаються самі по собі. Одного разу я розвернувся і залишив їх самих там балакати. А хто ще не танцює, кружляє колами навколо залу і розглядає тих тьолок, що кучкуються вздовж стіни. Вони ніби й не дивляться у твїй бік. Але перемивають кісточки кожному перехожому. А пацанів теж цілий парад сходиться. Подивишся, а там який-небудь очкарик уже котрий рік поспіль обтирає стінку в тому самому турецькому светрі з написом Boys, ще й в штани його запхнув. Інший ніби на випускному чи весіллі – у червоному піджаку, чорних штанях, лакованих шузах та білих шкарпетках, – так, ніби на торжество прийшов. Хоча лакові шузи, то ще нічого, бували чуваки, які літом приходили в білих шкарпетках і гумових шльопанцях. Вони почувалися мов на гамериканському узбережжі, бо в них шорти кольору електрик з пальмами, а кепка із сіточкою і написом USA California.