Я собі читав, і зовсім не задля батьків Моніки. Читання не входить у список речей, якими пишаються батьки. Батьки зазвичай хочуть, щоб дитина щось робила, що можна гостям показати. Не будеш же хвалитися: а моя дитина читає. Інші будуть вважати, що це якась хвороба, якось підозріло – у ліжку валяється ледар з книжкою в руках, знайшли чим вихвалятися. Та ще й вірші читає. Вірші читати гарно тоді, коли дитина ходить до садочка. Маленький, ще дурненький, сипле віршиками мов горохом, а коли вже підріс і лежить собі на дивані, то нехай читає щось корисне, щоб більше дізнався та навчився.

А після цієї ночі я дізнався одну просту річ – коли скласти всі кав’ярні з морозивом, піцерії, театри і дюрекси з аптеки докупи, а ще плюс готель з вином і свічками, то ясно як день, що без додаткового підробітку далі буде зле. А взимку ми взагалі нікуди не виберемося, і це означає, що будемо сидіти кожен у себе вдома і читати книжки. Як я зрозумів, Мінде тепер теж нічого не мутить: щоб почати щось, у нього немає бабла. Хіба би десь позичив. Але як мені ліньки тягати знов повні торби з пачками смальцю, не те слово. Хоча тепер холодно і свята не за горами, пачки смальцю пішли би. Але як би це пояснити… Я почувався трохи іншим, ніж тоді. Можливо, таке стається, коли цілий Шяуляй бачиш з чотирнадцятого поверху? Можливо, саме тоді щось змінюється.

А Бог все одно є. Щодо цього в мене навіть не було сумнівів. Недарма я Біблію читав. Бог не лише є, а ще й допомагає різні справи налагоджувати.

Зустрічаю якось я Марюсика – він колись разом зі мною намагався ходити на дзюдо. З того часу майже не змінився, хіба що тепер – очкарик. Він каже: так і так, може, ти підробітку шукаєш? Та було б не погано, що-небудь нескладне. Дивись, каже Марюсик, – робота дуже конкретна – охоронцем у «Конюшні».

Хтось, мабуть, розгледів у мені світлі перспективи. Та добре, врешті-решт не сам там буду наводити порядок. До того ж на танці всі приходять вже підігріті, та з п’яними скільки там тих проблем.

Пересидиш свої години, і все. Не потрібно ламати голову, де що купити і куди шо зіпхнути. Матері кажу, що йду на танці, оскільки тепер я маю дівчину, то для неї, типу, зрозуміло.

Платили тридцятку за вечір. Це на початках. Коли в їхній касі багато і біля дверей спокійно, то може бути і полтос. Це зовсім не погано. Танці відбуваються цілий тиждень, окрім понеділка і вівторка. Якщо піднапрягтися цілий тиждень, то дивись, можна отримати біля двохсот літів. А за місяць і зовсім пристойно. Якби бабло спускати лише на готель з Монікою, то в неї, можливо, стільки вільного часу не знайдеться. Якби я стільки працював, то в мене не було б коли з нею піти в той готель, бо весь час біля дверей «Конюшні» прийдеться стовбичити.

Почав працювати в середу – найспокійніший день для розігріву. Повний спокій, хоча народу й позбиралося. Після закінчення нам кажуть, що треба трошки допомогти прибрати у залі. Та гаразд, без проблем. Я заходжу до зали, а там на повну увімкнене світло і – повний пипець! Тепер я зрозумів, чому цю діру «Конюшнею» називають – навіть у хліві не буває так засрано. Повсюди валялися пляшки від пива «Ширвянос», «Балтії», «Губернії», «Шведе», деінде пляшки від «Старки» та шампусіка «Аліта», та ще й розбиті. Там-сям по кутках хтось наригав. Навіть саме приміщення мало вигляд, мов після війни. Стеля й стіни облуплені, стільці й крісла обдерті, проколоті, обливані та потріскані так, що важко навіть думати про різну рідину, яка могла там бути. Хоч я сам і не із суперчутливих, проте коли побачиш раптом таке, наче все догори дриґом перевертається, тіпаєшся від огиди. Щойно тут грала музика, лупило світло, виблискували кульчики дівок, все здавалось, наче в казці. Так, ніби підчепив афігєнно класну діваху, затягнув її полизатися, а вона посміхнулася тобі гнилими зубами. Так, ніби в тому мультику, де б’є дванадцята і карета перетворюється на гарбуз, а коні – на мишей. І тут так само – настала друга година ночі, бал скінчився, курви додому. І все, що залишилось з тої казки. Як виявилось, у мультиках показана вся життєва правда, але все доходить трохи з часом. Я так і не зміг збагнути, хто тут може стільки випити, бо ми зазвичай оформлювались ще до танців. Або на місці хтось щось добирав. І хто на танцях п’є пиво?! Ніхто пива не п’є, тільки шнапс.

Якогось вечора пригнало шестеро юніорів з команди «Жальгіріс». Всі задоволені, бо команду Паневежис розбили і тепер перемогу святкують. Є що святкувати. Байдуже, що Паневежис завжди на третьому місці, і за третє місце він рубається зазвичай з командами не з Шяуляя, а з Каунаса, Маріямполя, Плунге чи з Вільнюса. Вигляд мали такий, ніби після змагань навіть додому не забігали, не милися, а одразу почали бухати. Ну, стоїть тепер навпроти мене шість кнурів: чотири з них із сутички, десятий і п’ятнадцятий. Очкарик з каси каже: я не пускатиму до зали чуваків у трєніках. Та хто тебе питатиме, якщо не хочеш, щоб ми заплатили, то дякуємо, і ми йдемо просто так, будемо вважати, що ми із запрошеннями. А я вже закипаю, придивляюсь, котрого когута рубатиму першим. Уперше маю легальну нагоду натовкти пику представникам команди «Жальгіріс». Може, й не зовсім легальну, оскільки не знаю, хто тут працює легально, та все одно моя позиція більш легальна, ніж їхня. Правила є правила, це так, як у регбі. Сюди у трєніках не можна, сказано ясно. Але їх шестеро, а ми біля дверей втрьох. Очкарик не рахується, йому головне дбати про кенгурушку, бо в ній всі бабки і наша зарплатня теж. Ми вишикувалися в чергу, стоїмо з голими руками, без жодного газового балончика в кишені, без нічого. Вони підходять впритул до нас. Один з нас мєнт, другий каратист, ну, і я. Зазвичай вистачало шкафа-каратиста і незворушного погляду мєнта, щоб побазарити і все порішати.

– То ми увесь час з тобою зустрічаємось, – говорить мені один мудило. – Чи не надто часто?

– Ну, побачимо, – кажу.

– Та що тут дивитись…

І валять вони на нас всі разом. Ми їх відштовхуємо, а їм тільки цього й треба. Одразу починається махач. Бац-бац! І я навіть не помічаю, як за їхніми спинами з’являються справжні мєнти у формах. Вони час від часу заходять сюди увечері кавусі попити, бо впадло їм весь час патрулювати на вулиці Вишинського, треба розвіятися, зігрітися, а наші шефи намагалися підтримувати добрі стосунки з мєнтами, пригостити їх халявною кавою.

– Що, спортом займаєтеся? Це недобре для здоров’я, уночі погано спатимете, – регочуть мєнти.

Ось я й кажу, що Бог насправді є. Чуваки опустили крила і попленталися до мєнтовозки. Звичайно, дорогою вони ще попизділи, все як мало бути, але вже не буянили. Все як завжди: «Ми ще повернемось з компанією», «А вам відомо, хто мій батько?» та й таке. Я так і не зрозумів, хто кому там заїхав. Просто у всіх кипіла кров.

Серйозно позайматися спортом вдалося лише раз. Стоїмо ми напередодні самого Різдва у святковому одязі на вході. Нам винайняли костюми Дідів Морозів. Бо треба створювати святковий настрій. Завалює один пацан, репетує, що на нього напали, до нього дівки чіпляються, гроші забрати хочуть… Ми своїх клієнтів захищаємо. Вслід за ним пригнали втрьох, тому ми взялися за них від щирого серця. Вони майже не чинили супротиву, так, ніби для них був сюрприз, що охорона лупцює тих, хто чинить безлад. Ми відпрацювали щодуху із святковим запалом, можна було це в якому-небудь фільмі показувати сповільненою сценою під легку музику, як від ударів розлітаються поли наших костюмів Дідів Морозів, кружляють кругами помпони на довгих ковпаках.

Усе відбувалося так, ніби тут одночасно зібрались герої зі всіх плакатів: якісь придурки, мов у комедії з Джимом Керрі, а під плащами Дідів Морозів: Ван Дам, Сталлоне і Джекі Чан. Такий собі святковий дрім-тім. Потім, за сценарієм, із‑за рогу мали би з’явитися три довгоногі переможниці конкурсу «Міс Всесвіт». Але з-за рогу час від часу висовувалась лише голова того бідаки, якого ми так сумлінно захищали. Я точно працював від щирого серця, і не лише тому, що така робота, але й тому, що приємно було трошки розім’ятися. До того ж ентузіазму додавала якась хмара в голові. Нещодавно я відправив у політ всі свої касети з Ace of Base та схожим музоном, зверху на них звалив ще й Scooter, Westbam, Marusha, Kid Paul… А тут в «Конюшні» все ще пускали 2 Unlimited й різні «Лейли». Я відчув легальну можливість віддубасити так, щоб вся та попса з них вилізла носом разом з кров’якою. У пах за Mr. Vain, в живіт за Cappella, з ліктя по хребту за Ace of Base. Правду кажучи, я рубався майже з сорому за той тупий музон, без якого нещодавно ще не уявляв свого подальшого чудового життя.